Меморіал

«Бився як лев. Загинув як Герой».
Саме такі слова сказав при зустрічі з рідними Едуарда його бойовий товариш. Ця розповідь — про нашого славного земляка, молодого чоловіка, воїна, Героя — Едуарда Сергійовича Гейка.

Едуарду назавжди 27…

У бою за Україну, її свободу та незалежність 30 січня 2024 року, поблизу міста Авдіївка на Донеччині, загинув наш земляк із Загребелля — Гейко Едуард Сергійович. Вірний присязі, він віддав життя, боронячи рідну землю від ворога.

Тривалий час Герой вважався зниклим безвісти. Родина жила між болем і надією. Лише 18 березня 2025 року тіло воїна повернули після обміну — знайшли по збігу ДНК, яке здали обоє батьків.
Мама — Інна Григорівна — каже: «Ми з чоловіком здавали вдвох, і моє, і його співпало. Але все одно не хочеться вірити, що його більше немає…»
Батько — Сергій Борисович — тримався поруч.
З глибоким сумом громада зустрічала Героя на рідній землі.

За час його відсутності в родині народився ще один племінник — він знатиме свого героїчного дядю лише з розповідей і фотографій.


Дитинство

Едуард народився 2 серпня 1996 року в місті Гребінка.
Роди були важкими, народився богатир — вагою 4100. До року мама буквально виносила його на руках: він не міг спати сам, постійно плакав, потребував тепла і дотику.

Коли була вагітною, Інна Григорівна загадувала: щоб у сина були карі очі. Так і сталося — попри те, що у мами зелені, а у батька сірі.

Його купали в чорнобривцях, а бабуся лагідно кликала: «мій ти чорнобривчик».
Він ніколи не ображався — усміхався у відповідь.

Едуард завжди говорив: «Я мамина квіточка».

Навчався у Гребінківській ЗОШ №2, яку закінчив у 2012 році.
Разом із друзями дитинства Артемом Тихолізом, Владславом Міхно та Сергієм Биковцем ганяли на велосипедах, а згодом на мопедах, грали у футбол у загребельській печері.
Його дитинство було веселим, світлим і безтурботним.

Ріс з молодшою на три роки сестрою Альонкою. Маючи добрий характер, він допомагав їй, гуляв з нею, а в школі захищав — відганяв від сестри всіх хлопців.


Навчання і робота

Після школи продовжив навчання у Березоворудському фаховому коледжі, потім — у Лазірківському ПТУ. Він мріяв стати механіком. Здобував професію також у Люботинському ліцеї залізничного транспорту.

Едуард любив техніку — усе, що рухається, гуде, світиться.
Любив автомобілі та швидкість.
Розумівся на електриці, міг відремонтувати телефон, налаштувати будь-який пристрій.
За що б не взявся — все зробить.

Працював стропальником у локомотивному депо. Пізніше — у Києві, на підприємствах, що займалися металом і будівельними матеріалами. Його поважали за сумлінність, порядність і доброту.


Характер і мрії

Едуард дуже любив музику. Любив танцювати — щиро, з душею, як жив.
Мріяв поїхати на «Казантип» — як він це уявляв, на острів, де проводяться фестивалі діджеїв.

Жив одним днем, але по-справжньому. Завжди хотів бути кращим.
Якщо щось купляв — то тільки таке, щоб саме в нього одного було.
Любив мопеди, природу, техніку, футбол, життя.
Гостював у бабусь — Любові Павлівни та Галини Петрівни — і вони його теж дуже любили.

Побратими подарували йому панаму з написом: «Мамина квіточка PS ЧПОК» — так, «ЧПОК» був його позивним.
Це відображало його повністю: ніжний, щирий, але водночас сильний і безстрашний.



Кохання

Його дівчина теж мала ім’я Альона. Познайомилися вони на початку війни — і завжди сміялися, що жили на одній вулиці та жодного разу не зустрілися раніше.

Не було жодного дня, щоб він не подзвонив чи не написав їй або рідним: «У мене все добре».


Служба і фронт

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Едуард разом із батьком, Сергієм Борисовичем, добровільно прийшов до військкомату. Батько мав бойовий досвід: служив у «гарячих точках», пережив поранення та опіки від фосфорного вибуху.

Едуард розпочав службу у Лубенському районному ТЦК та СП, пізніше був переведений у бойовий підрозділ — 110 окрему механізовану бригаду.
Спочатку воював на Чернігівщині, згодом — у найгарячіших напрямках сходу України.

Освоїв багато спеціальностей. Сам купував амуніцію, доукомплектовував автомат.
Він говорив:
«Нашому взводу пощастило, що я у них є».
І це була не хвалькуватість — це було відчуття відповідальності за побратимів.

13 грудня 2023 року він востаннє приїхав у відпустку.
Переробив вдома всю роботу й навіть не поїхав до друзів — цінував кожну хвилину поруч із родиною.

21 січня 2024 року, вирушаючи на фронт, побачився з батьками у Пирятині — побратими зупинили маршрут, щоб він міг обійняти найдорожчих.

26 січня зателефонував мамі, Інні Григорівні:
сказав, що йде на бойове завдання й надовго зникне зі зв’язку.
Це був останній дзвінок.


Загибель

Бої під Авдіївкою були одними з найкривавіших. Ворожі ДРГ проникали в тил, маскуючись під українських військових. Частина наших захисників загинула, інші потрапили в полон.

У цьому пеклі, 30 січня 2024 року, загинув Едуард Гейко.
Він довго вважався зниклим безвісти.

Лише 18 березня 2025 року його тіло повернули після обміну —
по збігу ДНК обох батьків.

Побратим сказав слова, які родина пам’ятатиме завжди:
«Бився як лев. Загинув як Герой».


Пам’ять

Едуард любив маму, тата, сестру, кохану дівчину. І мама каже:

«Він був найкращим сином у світі».

У рідному Загребеллі його ім’ям названа вулиця.
На школі, де він навчався, встановлена меморіальна дошка.
На Алеї Пам’яті — його портрет.

Світлий спомин про Едуарда Гейка — сина, брата, коханого, «мамину квіточку», воїна з позивним «ЧПОК», який бився як лев і загинув як Герой, — назавжди житиме в серцях рідних, земляків і України.