Меморіал

Молодший сержант, командир відділення – командир машини взводу
Воїн 406-ї окремої артилерійської бригади Збройних Сил України

Дитинство

Олександр Денисенко народився 5 липня 1994 року в селі Антонівка Миколаївської області.
З ранніх років він був особливим — спостережливим, самостійним, із живим розумом і допитливістю, яка робила його невтомним дослідником світу.

Мама згадувала:

«Рано почав ходити й говорити, навіть свої слова придумував. Був рішучим, допитливим, умів ремонтувати й лагодити все, до чого торкався. Дуже любив рибалити».

У ньому поєднувалися врівноваженість і внутрішня сила. Він був опорою для тих, хто поруч. Умів слухати й чути. Стояв за правду. Був добрим, але принциповим.
Сашко приносив у будь-яку ситуацію спокій і рівновагу. Веселий і світлий, але водночас відповідальний і надійний — його характер був глибоко мужнім з самого дитинства.

Освіта і праця

Після школи навчався у Новобузькому педагогічному коледжі, згодом здобув ступінь магістра у Миколаївському педагогічному університеті імені В. Сухомлинського.

Працював у Миколаєві на суднобудівному заводі «НІБУЛОН» комірником. Любив свою роботу і жартома казав:

«Мені подобається кораблики будувати».

Цікавився технікою, музикою, природою, риболовлею — усім, де можна було працювати руками, думати, творити, діяти.

Доброволець. Початок військового шляху

У 20 років Олександр добровольцем пішов до лав Збройних Сил України. Це було його власне рішення — щире, мужнє й усвідомлене.

Він брав участь у бойових діях:

2015 — Маріуполь, Донецька область

2017 — Донецька та Луганська області, 79-та окрема десантно-штурмова бригада

Мав посвідчення учасника АТО.

Побратими відзначали його відповідальність і здатність тримати удар. Уже тоді він був тим, на кого можна покластися.

24 лютого. Початок нового етапу боротьби

У перший же ранок повномасштабної війни Саша був у частині.
Без вагань. Без пафосу. Просто тому, що знав — треба.

Він обороняв Україну 386 днів — від першої хвилини вторгнення і до останнього дня свого життя.
Пройшов найскладніші напрямки:

-Миколаївська область

-Херсонська область

-Запорізька область

-Донецька область

Служив у 406-й окремій артилерійській бригаді, був молодшим сержантом, командиром відділення — командиром машини взводу.

Побратими казали:

«Мужній, стійкий, розумний, справедливий, волевий. Не відступав. Завжди допомагав іншим».

Його поважали за твердість рішень, спокій та чесність. У підрозділі він був лідером, який ніколи не шукав легких шляхів.

Ворог дав йому позивний «Дикий» — за силу, непохитність і характер.

Слова матері

Мама говорила про нього з величезною любов’ю та гордістю:

«Ти завжди відповідав коротко — “Норма”. І для мене це було, як почати знову дихати».

«Синочок — ти наша гордість. Ми пишаємося твоєю мужністю та героїзмом».

Для матері він назавжди залишився сином, який мав гідність, силу й незламний характер.

Голос побратимів

Один із побратимів згадував:
«Зухвалий, мужній, справжній, сміливий, красивий — із тих, хто ніколи не промовчить, не сховається, не відвернеться. Сіль землі. І його нема…»

Інший боєць написав:
«Ідуть найкращі. Таких, як Саша, війна забирає першими, бо вони тримають найбільше…»

Їхні слова — справжнє свідчення про характер людини, яка не зрадила себе і свою Батьківщину ні на мить.

Останній бій

16 березня 2023 року, біля села Новоукраїнка під Вугледаром, Донецької області, Олександр загинув під час артилерійського обстрілу.
Він перебував на бойовому завданні й до останнього залишався на позиції, тримаючи оборону.

Йому було лише 28 років.

Похований на Алеї Слави Матвіївського кладовища в місті Миколаєві.

Пам’ять

Олександра пам’ятають як людину, яка завжди тримала слово, не ховалася за чужими спинами, брала відповідальність на себе, була чесною, принциповою та мужньою.
Мала добре, стримане, справжнє серце. Була опорою родини.
Він любив щиро, служив віддано і віддав життя за Україну.

Нагороджений орденом «За Мужність» lll ступеня (посмертно).

Його шлях був коротким, але глибоким, чесним і яскравим у своїй мужності.

Увічнення пам’яті

Пам’ять про Сашка живе не лише у родині та серед побратимів.
Його фото встановлені:

-на Алеї Слави в місті Миколаєві,

-у рідному селі Антонівка,

-у селі Сухий Єланець — адміністративному центрі громади.

Це місця, де люди зупиняються, щоб вшанувати його силу, гідність і життєвий шлях.

Родина Денисенко Олександра залишилась без коханого та люблячого чоловіка, найкращого, світлого та чуйного сина і брата. Друзі втратили справжнього, вірного та відважного друга..

«Любимо тебе безмежно, наш Саня. Легких хмаринок тобі, наш Ангеле».

Вічна пам’ять Герою України.

Навіки. Назавжди.

Тим, хто вважає що війна далеко і їх не торкнеться.
Тим, хто втомився виходити із розважальних центрів і прямувати до бомбосховищ.
Тим, хто вважає що у нас може бути щось спільне із нацією орків.
Тим, хто вважає що Батьківщину повинні захищати інші.
Подивіться на цих хлопців, затримайте свій погляд.
Вони віддали своє життя за ваш спокій та комфорт.
Вони - цвіт нації, який ураган війни лишив життя.
Пам’ятайте це…..

Душа козацька покидала грішну землю.
Ще стільки незакінчених тут справ.
Не станцював в дитини на весіллі,
Батькам не встиг полагодить паркан.

Розправив крила і піднявся Ангел в небо.
Тепер з-за хмари він спостеріга.
І крапельки дощу на лицях побратимів,
Сховають сум і біль від втрати козака.

Зірвалась з неба зірка. Замість неї
На небо піднялась душа.
Душа Героя України, що
як Покрова, всіх своїх оберіга.

Ідуть найкращі… Небо забирає.
Вже поряд нам ніколи не стоять.
Вражині рускій тій, нікчемній, ми
поклялись усе сторицею віддать.

Ідуть найкращі. Йдуть, не попрощавшись.
У Перемоги є своя ціна.
І на могилі ми, перехрестившись.
Знову у бій! Йде визвольна війна!

Пізнає ворог силу люті й помсти,
За кожного полеглого бійця.
Немає шансів в них на Перемогу
За Батьківщину б’ємося до кінця

Ми їдемо в бій, щоб діти наші в мирі,
Росли і будували рідний край.
Країну ж зла під назвою росія,
Нехай поглине морок і пітьма.

Володимир Федан