Меморіал

6 грудня 1991 року цей світ став світлішим. Того дня народився хлопчик із ямочками на щоках, із поглядом, що ніби вбирав у себе життя. Маленький, усміхнений, рухливий — він зростав із природною добротою й щирою цікавістю до всього довкола.
У ньому з дитинства жила невтомна енергія. Він обожнював природу: міг годинами спостерігати за жабами й ящірками, ловити комах і навіть змій, вивчаючи їх так уважно, ніби вони відкривали йому якусь особливу таємницю світу. Любив річку, дощі, запах води. Саме біля водойм він почувався вільним. Риболовля стала для нього не просто захопленням, а способом заспокоїти думки, зустріти світанок, почути справжню тишу. Він був спортивним рибалкою — рибу майже ніколи не брав, відпускав. Часто сміявся, що після перемоги піде в рибоохорону й ловитиме браконьєрів дроном.
Ще з дитинства біологія, історія, техніка, астрономія — усе викликало в нього захоплення. Він мав особливий тип розуму — не про оцінки, а про здатність розуміти суть. Міг розібрати будь-який прилад до гвинтика й зібрати його так, щоб все працював краще, ніж було до того. Йому було важливо не просто знати, а відчувати, як усе влаштовано. Він ніколи не був поверхневим — ні в думках, ні в почуттях, ні у вчинках. Навіть у його жартах ховалася глибина, яку бачили лише ті, хто відчував світ так само тонко, як і він.
Після навчання багато працював за кордоном, а з 2017 року, коли створив сім’ю, остаточно оселився в м. Луцьк. У 2018 році став батьком — і це було його найбільшим щастям та досягненням, яким він щиро пишався. Він мав чітке уявлення про те, яким має бути чоловік і тато, і він став саме таким.
Коли у 2022 році повномасштабна війна ввірвалася в життя країни, його рішення було миттєвим і твердим. Він знав, заради чого йде: заради своїх дівчат, заради дому, заради того, що називав найбільшою цінністю — сім’ї. Він пообіцяв її захищати, якою б не була ціна.
На війні він розкрив свій потенціал. Мав природну схильність до техніки — ще в юності навчався на оператора комп’ютерного набору, завжди тягнувся до механізмів, електроніки, технологій. Пройшовши через піхоту, медицину й інші напрямки, він знайшов справу, у якій відчув себе на своєму місці: став оператором БПЛА, а згодом — командиром відділення. У дронах він бачив не просто техніку — це був інструмент, що рятує життя. Він опановував свою роботу до дрібниць, був уважним, спостережливим, відповідальним. Побратими довіряли йому беззастережно.
За службу він був нагороджений Срібним Хрестом — відзнакою, яку отримують ті, чиї вчинки говорять гучніше за слова.
На передовій він прожив інше життя — коротке за часом, але велике за змістом. Він встиг те, на що іншим не вистачає десятиліть: знайшов справжніх побратимів і друзів, навчився бачити цінність кожного дня, загартував характер. У найважчих обставинах проявилася його сутність: стійкість, вірність, чесність і сила, яка не вміла відступати.
8 квітня 2025 року, під час виконання бойового завдання в місті Покровськ Донецької області, Пронцевич Олег Сергійович загинув. Це був його останній бій.
І з того дня світ став іншим, бо втратив людину, чия присутність робила його добрішим. Людину, яка щиро любила життя, людей, свою землю. Людину, яка не боялася взяти відповідальність на себе. Людину, чия усмішка, мудрість і внутрішня світлість залишили слід, що не стирається.
Він віддав найдорожче — власне життя — щоб інші могли жити далі. І цим назавжди вписав своє ім’я в історію.