Меморіал

Народився 3 жовтня 2000 року у місті Кременчук, Кременчуцького району, Полтавської області. З ранніх років він був життєрадісним, відкритим хлопцем, який умів щиро любити життя й людей поруч. Його посмішка та тепле слово завжди знаходили шлях до сердець, а присутність поруч дарувала відчуття підтримки та світла. Він умів об’єднувати, надихати та залишати по собі тепло, яке пам’ятатимуть ЗАВЖДИ.

ДИТИНСТВО І НАВЧАННЯ

Навчався в Кременчуцькому ліцеї №17, згодом закінчив вище професійне училище №22. Його дитинство було простим і щирим, таким, як у багатьох — наповненим іграми, мріями та першими справжніми друзями. Він ріс світлою людиною з добрим серцем, відкритим до світу й людей, справедливим і чуйним. Завжди готовий підставити плече, підтримати словом чи вчинком, він залишав по собі тепло в серцях тих, хто був поруч.

СЛУЖБА І ВІЙСЬКОВИЙ ШЛЯХ

Ще зовсім юним, у 2019 році, Олександр зробив свідомий і мужній вибір — стати на захист рідної землі. Він долучився до військової служби за контрактом і присвятив шість років свого життя службі у лавах Збройних сил України. Проходив службу на посаді старшого солдата та майстра у 107-й реактивній артилерійській Кременчуцькій бригаді, де зарекомендував себе як відповідальний, надійний і відданий воїн.
За роки служби Олександр брав участь в антитерористичній операції та операції Об’єднаних сил, гідно виконуючи бойові завдання й залишаючись вірним присязі до останнього. Попри складні випробування війни, він зберіг у собі спокій, людяність і внутрішню силу.
Побратими згадують Олександра як людину з великим серцем — стриманого, щирого, впевненого в собі воїна, який завжди був поруч, підтримував словом і ділом, не залишав у біді та без вагань приходив на допомогу. Світла пам’ять про нього назавжди залишиться у серцях бойових товаришів.

ГЕРОЇЗМ ТА ОСТАННІЙ БІЙ ( текст побратимів )

МИ ВИЇХАЛИ В ШІСТЬОХ
Ми виїхали в шістьох. Звичайний екіпаж, звичайне завдання — таких за війну було десятки. Та кожне з них могло стати останнім, і ми це знали. Ніч була тиха, аж надто тиха. Двигун гуркотів рівно, ніби теж відчував напруження, що зависло між нами. Хтось мовчав, хтось жартував, аби розрядити атмосферу, але всі розуміли: попереду — невідомість.
Ми працювали чітко, професійно, зібрано. У кожного була своя роль, своя ділянка, шанс повернути всіх живими. Але війна не питає, хто сильніший, досвідченіший чи обережніший. Вона забирає вибірково й жорстоко.
Коли все почалося, ми діяли на автоматі — як завжди.
Це була хвилина, може дві, але вони розчинилися в серці, наче ціла вічність. Ми відкатилися назад, вийшли на звʼязок, віддали команду... І тоді прийшло усвідомлення: нас стало менше.
Саня і Вєталь уже не відповідали.
Ми ще довго не могли повірити. Здавалося, от-от почуємо їхній голос у рації, дотеп, чи знайому лайку, бо щось знову не так. Але тиша впала важко, як камінь.
Ми робили свою роботу до кінця, бо вони б так хотіли.
Бо інакше не можна.
Дорога назад була найважчою у житті. Нас їхало четверо — фізично. Але в машині нас було шестеро.
Вони сиділи поруч мовчки, так само, як і ми. Ми відчували їх присутність, навіть коли намагалися говорити про щось інше, прощупуючи цю нову реальність.
Ми повернулися. А вони — ні.
Саня і Вєталь стали героями не тільки для нас. Іхні імена тепер — частина історії цієї країни. Частина землі, яку вони захищали. Частина неба, яким ми дихаємо. Їхні обличчя назавжди залишаться у нашій памʼяті — не пафосними, а живими: з усмішками, характером, дурнуватими жартами, з тими дрібницями, які роблять людину людиною.
Ми житимемо так, щоб бути гідними їхнього подвигу.
Бо вони не просто загинули — вони дали нам шанс повернутися додому.
І тепер кожного разу, коли ми виїжджаємо на нове завдання, нас знову шестеро.
Двоє з нас — у небі, але завжди — поруч.

ПАМ’ЯТЬ РІДНИХ

Він свідомо обрав шлях честі й відваги, але для нас назавжди залишиться тією непосидючою дитиною, чия енергія била через край і не знала меж. Його жива вдача, щира й незгасна життєрадісність наповнювали світ світлом і теплом. Навіть там, де панували темрява і страх, він ніс у собі любов до життя й уміння запалювати надію в інших.
У цій несправедливій війні ми втратили не просто воїна — ми втратили частину власної душі. Ми втратили неймовірну людину з великим серцем, яка поспішала жити, любити й робити цей світ кращим. Біль цієї втрати ніколи не зникне, але пам’ять про твій подвиг, про твою яскраву усмішку і твою силу духу житиме в кожному нашому подиху під вільним небом. Ти навчив нас бути сильними, не здаватися й вірити.
Вічна слава і вічний спокій тобі, наш Янголе…


Його життя було надто коротким, але прожитим із глибоким сенсом — у любові, відданості та честі.
ОЛЕКСАНДР ЧЕНЦОВ — ім’я, що навіки вписане в нашу пам’ять і в історію України, серед тих, хто ціною власного життя тримав для нас небо.