Меморіал

Стрельніков Павло Володимирович народився 19 квітня 1924 року в мальовничому селі Голинченці Вінницької області. Мав зведеного брата Івана, молодшого рідного брата Івана, сестричку Марусю і сестричку Галю (померла у 3 роки, зайнялась солома в хаті від печі і вона вчаділа).Дитинство його було нелегким: рідний батько, Бацалай Андрій, помер під час страшного голодомору 1933 року, пішовши з молодшим сином (рідним братом Павла) на пошуки їжі. Про Івана більше жодної звістки не було. Прізвище та по батькові Павло отримав від вітчима, який виховав його як рідного сина.

Закінчивши лише п’ять класів, він змалечку навчився покладатися на власні сили. У часи НЕПу, коли селянам виділяли землю, його родина отримала наділ у степу, де згодом з’явилося поселения Запоріжжя, біля села Кумари. Але життя розпорядилося інакше, і воно не змогло втриматися на мапі надовго.

У 1939 році Павло разом із матір’ю, вітчимом та меншою сестрою переїхав до села Чаусове-1. Саме тут він зустрів свою майбутню дружину – чарівну, добру й веселу Павліну Грушанську, яка стала його вірною супутницею на все життя.

Та щасливій юності завадила війна. Настали важкі роки окупації, але весною 1943 року село було звільнене, і Павло, не вагаючись, пішов до лав радянської армії. Він воював за рідну землю, за що був нагороджений численними відзнаками, зокрема орденом Слави. Його шлях пролягав через палаючі міста й поля, а після перемоги він ще три роки служив у Німеччині, повернувшись додому тільки у 1947 році.

Повернувшись у рідне село, він не зволікав з найважливішим – 12 жовтня того ж року взяв за дружину свою кохану Павліну. Разом вони створили міцну родину, виховавши трьох синів і доньку.

Життя Павла Володимировича було сповнене праці та прагнення знань. Попри те, що він мав лише початкову освіту, його допитливий розум не знав спокою. Він багато читав, цікавився інженерією, садівництвом, вивчав нові ремесла. Його руки вміли все: він працював у колгоспі зварювальником, комбайнером, зводив будинки, доглядав сад. Павло не просто працював – він сам придумував і майстрував інструменти для праці, вдосконалював їх, роблячи більш зручними та ефективними.

Сад його був особливим – доглянутим, затишним, повним різноманітних дерев і рослин. Тут завжди літали бджоли, яких він дуже любив, адже був справжнім пасічником. Павло мав легкий характер, прекрасне почуття гумору і був чудовим співрозмовником.

Але найбільшою його гордістю був сімейний будинок, збудований власними руками. У ньому виросли його діти, а згодом туди з радістю приїжджали онуки й правнуки. Це було місце, наповнене сміхом, теплом і любов’ю.

Павло Володимирович прожив довге, гідне життя, сповнене праці, любові й турботи про рідних. Він залишив по собі не лише родину, а й справжню спадщину – пам’ять про людину честі, мудрості й великої душі. Його не стало 18 березня 2020 року за місяць до свого 96-ти річчя , але в серцях близьких він житиме вічно.