Михайло Михайлович ("ЛЮТИЙ")
Михайло Михайлович Нусер народився 18 січня 1991 року. Жив у селі Шенборн Мукачівської громади. Простий, щирий, працьовитий — він умів любити життя таким, яким воно є. Любив землю, господарство, тварин, природу. Умів радіти дрібницям: поїздці в ліс по гриби, риболовлі з дітьми, сімейній прогулянці. Йому було важливо бути поруч і бути корисним.
Зі своєю дружиною Євгенією Михайло був разом із 14 років. Вони зростали разом, жили один одним. Для нього вона була не просто дружиною — частиною його самого. Свою сім’ю він називав найбільшим скарбом і робив усе, щоб вона була щасливою та захищеною.
Михайло був люблячим батьком для доньок Мілени та Євгенії. Він мріяв про спокійне, мирне життя у власному домі, про велику, люблячу родину та трьох дітей.
Вибір. Служба. Війна
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Михайло не зміг залишитися осторонь. 28 лютого 2022 року він добровільно пішов боронити Україну.
Служив сержантом у гранатометному взводі 105-го механізованого батальйону 63-ї окремої механізованої бригади. З перших днів був на передовій — у Миколаєві, а восени 2022 року брав участь у звільненні Херсона.
Він ходив туди, де інші боялися. Не ховався за спинами, часто брав на себе більше, ніж вимагалося. Кожним своїм вчинком намагався наблизити перемогу і повернутися до своєї родини. За відвагу й відданість отримав звання старшого навідника.
Побратими про Михайла
Коли командир повідомив про загибель Михайла, у його телефоні, в бойовій групі, з’явилися слова побратимів:
«Так, пішов кращий боєць нашого взводу…»
Побратими згадують Михайла як безстрашного, сильного і світлого воїна. Людину, з якою не було страшно, яка підтримувала словом і присутністю. «Побільше таких воїнів сильних, як Мішаня, — були б набагато ближче до перемоги. Страшна війна, але з кожним днем ближче до перемоги».
Загибель
29 січня 2023 року Михайло Михайлович Нусер загинув поблизу села Іванівське, на околицях Бахмута, виконуючи бойове завдання. Отримане поранення було несумісним із життям.
Пам’ять і продовження життя
У Михайла залишилися дружина Євгенія, дві доньки — Мілена та Євгенія, і син Михайлик, якого він так чекав. Через два місяці після його загибелі дружина народила йому сина, якого він не встиг обійняти.
Він віддав своє життя за Україну, за свободу, за майбутнє своїх дітей і всіх нас.
Слова дружини
Мій янгол, людина яких мало. Він був справжній. Так, як він вмів любити — зараз мало хто любить. Відважений, добрий, щирий, веселий — це все про нього.
Він дуже любив мене, своїх донечок, свою землю, тому без роздумів став на захист нашої України.
Він вмів щиро радіти життю, дрібницям, які багато хто не помічає. Він вмів просто жити. Пам’ятаю, скільки разів він влаштовував для нас цікаві прогулянки — по лісу, по полях, ті походи на рибалку, і всюди з нами.
Він навчив нас багато чому, в першу чергу — любити. Любити людей, тварин, рослини. Не матеріальне, а душевне. Я бачу це в наших дітях.
Зараз жорстокий світ, але наші діти по-іншому не вміють. Допомагають всім, кому потрібна допомога.
Прожиті роки з ним — це безцінні роки, які залишаться в нашій пам’яті і в дітях до кінця життя. Він був НАЙКРАЩИМ.
Світла пам’ять.
Вічна шана Герою.