Олександр Олександрович («ЧИЖ»)
Олександр народився у маленькому селі Покровка Веселинівського району Миколаївської області. З дитинства був добрим, щирим хлопчиком із великими синіми очима та чистим серцем.
Після закінчення школи вступив до Надбузького професійного ліцею, де здобув професію робітника фермерського господарства.
У 2009 році був призваний на строкову службу, отримав спеціальність навідника-оператора середніх танків третього класу. Після демобілізації почав працювати за спеціальністю, одружився. У 2014 році в родині народилася донька.
З 03.02.2015 року був мобілізований до Збройних Сил України — до 30-ї механізованої бригади імені князя Костянтина Острозького. Спочатку служив на посаді кулеметника, згодом — водія. Проходив службу у Донецькій області. Після демобілізації повернувся до мирного життя та продовжив працювати за спеціальністю.
З початком повномасштабного вторгнення, 25.02.2022 року, був знову мобілізований до лав Збройних Сил України. Служив у складі першого десантно-штурмового взводу 3 десантно-штурмової роти першого десантно-штурмового батальйону 79-ї Таврійської окремої десантно-штурмової бригади на посаді старшого водія.
Брав участь в обороні Миколаєва. У березні 2022 року був переведений на Донецький напрямок. Останнім місцем проходження служби стало місто Мар’їнка Покровського району Донецької області.
16.02.2023 року отримав поранення, несумісні з життям. Згодом помер у Київській клінічній лікарні №1 — 27.02.2023 року.
Олександр був людиною великого серця. Хороший друг, який завжди приходив на допомогу та підтримував кожного, хто цього потребував. Мав гарне почуття гумору. Був прекрасним батьком, люблячим чоловіком, братом і сином. Користувався повагою серед друзів, знайомих і побратимів.
З дитинства захоплювався машинами та технікою. На службі мав авторитет серед військових. Побратими й досі згадують його з вдячністю. Один із них написав дружині:
«Я имел возможность быть с Вашим мужем. Он спас мне жизнь… В моей ситуации живыми, благодаря ему, остались где-то 50 человек. У меня двое детей — полтора и десять, есть сейчас папа благодаря Сане».
Інший побратим написав:
«Ти був кращим БТРщиком, ти завжди в наших серцях. Вічна пам’ять».
Навіть після загибелі Олександра його побратими з іншого міста залишаються поруч із родиною. Вони збираються приїхати, щоб вшанувати його пам’ять і встановити на могилі бойовий прапор — як символ бойового братерства, честі та вдячності за його мужність. Багато хто приїжджає, щоб вклонитися Герою, залишають квіти як знак любові, поваги й невгасимої пам’яті.
У Олександра залишилися донька, дружина, мати, сестра та племінники.
За роки служби Олександр був нагороджений:
— медаллю «Учасник АТО»
— нагрудним знаком «Ветеран війни»
— почесним нагрудним знаком «За взірцевість у військовій службі» ІІІ ступеня
— орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)
— почесною відзнакою І ступеня за оборону Миколаєва (посмертно)
Світла пам’ять і вічна шана Герою.