Вознюк
Петро Іванович ("СИВИЙ")
Петро Іванович ("СИВИЙ")
Дата народження
01.06.1971
с. Шпиколоси (Тернопільська обл.)
Дата смерті
13.11.2022
с. Павлівка (Донецька обл.)
Місце упокою:
Тернопільська область, с. Колосова (50.03653323006293, 25.69378001855684)
Все буде Україна — його віра, його подвиг, його вічність
Петро народився 1 червня 1971 року в селі Шпиколоси Кременецького району Тернопільської області. Наймолодший у багатодітній родині, де підростали старший брат Володимир і дві сестри — Тамара та Оксана, він змалку був огорнутий особливою любов’ю. Як найменшого, його берегли й пестили, але ця любов не розпестила його — вона навчила вдячності, доброти й відповідальності.Батьки — Єфросинія Карпівна та Іван Давидович — були для дітей прикладом працьовитості та гідності. У домі вчили поважати старших, підтримувати одне одного і ніколи не залишати ближнього в біді. Коли Петрові було лише сім років, родину спіткала тяжка втрата — помер батько. Йому було всього 48 років. Усі турботи лягли на плечі мами. Саме тоді Петро почав рано дорослішати, вбираючи в себе силу, витримку і тиху чоловічу відповідальність.
У 1978–1986 роках навчався у Шпиколоській загальноосвітній школі І–ІІ ступенів, а з 1986 по 1988 роки — у Кременецькій загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №1 імені Галини Гордасевич. З дитинства був щирим, добрим і життєрадісним. Любив машини, із задоволенням їздив із братом на роботу, спостерігаючи за справжньою чоловічою працею. Дуже любив просту домашню страву — гречану кашу з молоком, яка завжди асоціювалася з теплом дому.
Навчався в інституті за спеціальністю вчителя біології. Працював на різних роботах, певний час — за кордоном. Створив сім’ю, яка стала його головною цінністю. Його дружина — Людмила. Разом вони прожили 34 роки. Був люблячим чоловіком і турботливим батьком сина Олександра та доньки Інни. Згодом став дідусем онуків Тимофія і Данила.
Коли розпочалася повномасштабна війна, Петро повернувся з-за кордону і 6 березня 2022 року добровільно вступив до лав Збройних Сил України. Служив у складі 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша. Старший сержант, командир 1-го єгерського відділення 1-го єгерського взводу 1-ї єгерської роти 1-го єгерського батальйону.
Виконував бойові завдання на Донецькому напрямку, зокрема в районі села Павлівка. Часто повторював свою улюблену фразу: «Все буде Україна».
13 листопада 2022 року Петро загинув у селі Павлівка Волноваського району Донецької області, виконуючи бойове завдання. До останнього подиху залишався вірним присязі, своїй родині та своїй землі.
Нагороджений почесним нагрудним знаком «Комбатантський хрест», відзнакою «Хрест воїна-єгеря» І ступеня (посмертно) та нагрудним знаком «Ветеран війни — учасник бойових дій».
Та найглибше його ім’я звучить не в наказах і відзнаках — воно живе в серці його дружини Людмили, жінки, з якою він прожив 34 роки.
Людмила не може навчитися жити без нього. Біль не минає — він просто навчився жити поруч. Любов не згасає — вона болить. Для неї він був не просто чоловіком — він був її світом, її небом, її опорою.
І сьогодні її слова — це продовження любові, яку не змогла зупинити навіть смерть:
«Мій Петя…
Моє ЖИТТЯ…
Ти став небом для нас.
Ти став тишею, в якій я щодня шукаю твій голос.
Біль не минає… він просто навчився жити поруч зі мною.
Біль — це продовження любові, яку неможливо відпустити. Пам'ять про щасливі моменти приносить радість, але одночасно ятрить рану.
Я дякую тобі за любов.
За таку справжню, глибоку, безмежну любов, якою ти огортав нашу сім’ю.
Дякую тобі за нашого сина Сашу і донечку Інночку — у них живе твоя сила і твоє добре серце.
Дякую за те, що ти був найкращим Татком.
І особливо дякую тобі за любов до нашого внучка Тимофійка.
Ти так світився, коли тримав його на руках.
У твоїх очах було стільки ніжності, стільки гордості…
Ти вже вмів бути найкращим дідусем.
А наш маленький Данилко…
Ти не встиг його побачити.
Не встиг обійняти.
Не встиг притиснути до грудей і прошепотіти свої теплі слова.
Але я знаю — ти вже любиш його з неба.
Так само сильно.
Так само безмежно...
Ти не встиг подарувати йому свої обійми —
та я розкажу йому, який у нього Дідусь.
Сміливий.
Світлий.
Люблячий.
Справжній Герой.
Твоя любов не зникла.
Вона просто стала невидимою, як повітря.
Вона живе в наших дітях, у наших внуках, у кожному їхньому кроці.
Мій Петя…
Моє ЖИТТЯ…
Ти не встиг обійняти Данилка,
але я вірю — колись він відчує твої обійми вітром.
І ми всі житимемо так, щоб ти нами пишався.
Ми дуже сумуємо за Тобою......
Назавжди в наших серцях.....»
«Лист до мого Петі.
Мій коханий .....
Пишу тобі, дивлячись у небо.
Туди, де тепер ти.
Мій Чоловік. Мій Всесвіт. Моя сила і моя віра.
Пам’ятаєш нашу ніч на Івана Купала?
Те літо, вогнища, запах трав і твої очі, в яких я побачила свою долю.
Тоді я ще не знала, що Бог подарує мені 34 роки щастя з тобою.
І що наше кохання буде таким глибоким, що навіть смерть не зможе його знищити.
У листопаді ми стали сім’єю.
Так просто. Так впевнено. Так назавжди.
Ти був для мене всім.
Опорою, коли було важко.
Силою, коли я сумнівалася.
Світлом, коли темніло навколо.
А потім прийшла війна…
Три роки невідомості.
Три роки чекання.
Три роки молитви за твоє життя.
Я вірила, що обійму тебе знову.
Я жила цією вірою.
Але Бог вирішив інакше.
І в той день мій світ зупинився.
Та сьогодні я хочу не лише плакати.
Я хочу подякувати тобі......
Дякую тобі за нашого сина Сашу.
У ньому — твоя сила, твоя рішучість, твій характер.
Коли я дивлюся на нього, я бачу тебе.
Дякую тобі за нашу донечку Інночку.
У її очах — твоя ніжність.
У її серці — твоя доброта.
Вона носить у собі твоє світло.
Ти подарував мені не просто дітей.
Ти подарував мені продовження себе.
І тепер у кожному їхньому кроці живеш ти.
Я дякую тобі за 34 роки любові.
За кожен ранок поруч.
За кожну підтримку.
За кожне “я з тобою”.
Ти пішов Героєм.
Віддав життя за нас.
За свою родину.
За свою землю.
Мій Петре…
Мій Янголе…
Мені боляче.
І цей біль не мине.
Бо ти був не просто чоловіком — ти був моїм світом.
Але я знаю: ти поруч.
У вітрі.
У тиші.
У моїх снах.
Тримай мене з неба, мій коханий.
Дай мені сил жити далі.
Бережи наших дітей.
Я кохала тебе 34 роки.
Кохаю сьогодні.
І кохатиму, доки б’ється моє серце.
Назавжди твоя,
твоя Людка.»