Меморіал

Кулеметник-розвідник, позивні «Дєрзкий», «Сем»

120-й окремий розвідувальний полк Збройних Сил України

Кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно)

Офіційна веб-сторінка Лубенської міської ради

Він жив із вогнем у серці, і цей вогонь світив іншим, доки не згас у нерівному бою. Олександр Симоненко – чоловік, батько, друг, захисник – у свої 27 років став символом мужності, непохитної сили духу та щирого служіння Україні.

Народився Олександр 30 травня 1997 року в місті Лубни Полтавської області. З раннього дитинства був енергійним і допитливим хлопцем, мав гостре почуття справедливості та природжену тягу до дії. У восьмирічному віці розпочав тренування у бойовому клубі «Скорпіон», де займався Фрі-Файтом, панкратіоном, грепплінгом і змішаними бойовими мистецтвами. Його спортивна наполегливість принесла чимало перемог на змаганнях, а згодом — звання кандидата у майстри спорту України.

Навчався в Лубенських школах №6 та №3. У старших класах Олександр вирізнявся серед однолітків своєю фізичною підготовкою, щирістю, відкритістю до допомоги. Він охоче долучався до шкільних заходів, проявляв ініціативу й відповідальність, був справжнім другом. Як пригадує класний керівник Ніна Іванівна Коряпіна, Саша мав сильний характер, командний дух і виняткове почуття обов’язку.

Після школи вступив до професійно-технічного училища, де здобув фах майстра ресторанного обслуговування. Працював на різних посадах: охоронцем, таксистом, експедитором, піцейолом. Та його душа завжди шукала служіння більшому — і зрештою він став на шлях військової справи, в якій відчув себе на своєму місці.

З початком повномасштабної війни у 2022 році Олександр приєднався до лав добровольчого формування територіальної громади Лубен. Його запальний характер, вишкіл і принциповість швидко зробили його помітною постаттю. Він не боявся говорити правду, навіть якщо це означало ризик конфлікту. Одного разу, відпочиваючи біля річки, він зупинив військових, які стріляли з пістолета поблизу дітей. Тоді він не злякався ні погроз, ні наслідків, бо твердо знав — зброя не іграшка, а люди навколо заслуговують на безпеку.

Згодом Олександр мобілізувався до лав Збройних Сил України, став кулеметником-розвідником 120-го окремого розвідувального полку. Спершу мав позивний «Дєрзкий», пізніше — «Сем». У війську його цінували як бійця — сильного, витривалого, здатного швидко орієнтуватися в найнебезпечніших ситуаціях. Він завжди був там, де було найважче. Неодноразово рятував побратимів під час боїв, приймаючи рішення, від яких залежали життя.

Його служба була короткою, але яскравою. У червні 2024 року Олександр став командиром розвідувальної групи — звання, яким пишався. Він вів за собою, вселяв упевненість і готовність діяти. Його побратим із позивним «Агроном» згадує, що у Сема «горіли очі», і він ніколи не стояв осторонь — завжди боровся, завжди вчився, завжди вів.

14 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Нью-Йорк на Донеччині, Олександр загинув у нерівному бою, отримавши поранення, несумісні з життям. Разом із ним того дня загинув ще один воїн — Яр. Командир роти назвав Сашу одним із найкращих бійців, а всі побратими, дізнавшись про його смерть, приїхали попрощатися — бо він був для них братом.

 

Увічнення пам’яті

Указом Президента України від 11 листопада 2024 року №759/2024 Олександр Симоненко був посмертно нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня:

Джерело указу на сайті Президента України

https://www.president.gov.ua/documents/7592024-52741

Також він був відзначений медаллю «Учасник бойових дій» та командирською відзнакою «Готові до спротиву» — знаком, що символізує незламність, готовність до оборони рідної домівки, і на якому зображено щит із літерою «Т», що в перевернутому вигляді нагадує дім.

Олександр похований на Алеї Героїв Новаківського цвинтаря в місті Лубни (координати: 50°02'46.6"N 32°55'02.8"E). Його ім’я внесене до вебплатформи «Небесний Легіон».

Веб-платформа «Небесний Легіон»

Родина — його тил

У 2017 році Олександр зустрів кохання свого життя — Луїзу. Їхнє знайомство переросло в міцний союз. 9 червня 2019 року на світ з’явився їхній син Дмитрик — хлопчик, який сьогодні продовжує справу тата, займаючись у тому ж клубі «Скорпіон», під керівництвом того ж тренера, Фролова Олексія Володимировича. 1 лютого 2025 року на турнірі, присвяченому памʼяті Симоненка Олександра, вперше виступив його син.

«Його перше слово було "тато", — згадує Луїза. — Мій чоловік був незамінною людиною — сильним, розумним, веселим, добрим. Він кохав мене понад усе. І доки живе моє серце — житиме він».

 

Світла пам’ять

Він був не просто воїном — він був Людиною з великої літери.

Його життя — це приклад гідності, витримки, честі.

Його смерть — це біль родини, побратимів, вчителів, друзів.

Його подвиг — це основа для перемоги.

 

Він назавжди залишиться 27-річним.

 

Вічна шана. Вічна пам’ять. Вічна любов.

Історія нашого кохання — розповідає Луїза, дружина Олександра Симоненка

 

У 2017 році моє життя змінилося назавжди. Того вечора я й гадки не мала, що зустріну свою долю. Це була звичайна дискотека — галаслива, яскрава, повна людей і музики. Але серед усієї цієї метушні я побачила ЙОГО. Його блакитні очі дивилися так щиро, так глибоко, що, здається,заглядали просто в душу. А як він танцював! Він ніби світився зсередини, запалюючи довкола всіх своєю енергією. І коли він запросив мене на повільний танець, я відчула — це щось більше, ніж просто симпатія. Це було справжнє, чисте і раптове... кохання з першого погляду.

Але уявіть — ми не обмінялися номерами телефонів. Цілий тиждень я жила лише спогадами про нього і надією, що знову його побачу. І сталося диво — ми знову зустрілися наступних вихідних. Саша тоді зізнався, що теж шукав мене в соціальних мережах, але не знайшов, і тому прийшов на дискотеку з надією, що доля знову нас зведе. І вона звела.

Саша був справжнім. Такий собі "правильний хуліган": харизматичний, розумний, мужній, із сильною внутрішньою гідністю. А ще неймовірно красивий! Через це мені навіть доводилося "відбиватися" від заздрісних поглядів інших дівчат. Але я знала — його серце належить тільки мені. Ми почали жити разом влітку 2018 року. Будували наш маленький світ, наповнений любов’ю, планами й мріями. І вже 9 червня 2019 року з’явився наш найдорожчий скарб — наш син Дмитрик.

Саша був не просто батьком. Він був зразком. Він був поруч із самого народження Дмитрика, першим його купав, бо я, зізнаюся, боялася. Він гуляв із коляскою, ходив на медогляди, вибирав найкращі іграшки. А найперше слово нашого сина було "тато". Я досі пам’ятаю, як Саша радів, почувши це. Його очі тоді світилися гордістю, а я — щастям. Бо знала: мій син має найкращого тата на світі.

Саша був веселий, добрий, мудрий, мужній. Він завжди умів підтримати, обійняти, пожартувати. На його 27-й день народження я приїхала до нього на Донеччину. Хотіла пожартувати, і спитала: "А ти будеш мене кохати, якщо я подарую щось зовсім незначне?" Він подивився в очі і сказав: "Звісно, буду. Завжди". Тоді я простягнула йому пару звичайних носків. Він навіть не засмутився, просто усміхнувся й подякував. А вже потім я дістала справжній подарунок — срібний ланцюжок, що доповнив браслет, який у нього вже був. Тепер цей комплект належить нашому синові. І я вірю: коли він виросте, він носитиме його з гідністю і гордістю за свого тата.

Сашина любов була особливою. Він любив глибоко, щиро, безумовно. І мені пощастило знати, що значить — бути коханою саме ТАК. Зараз на моїй шиї завжди його жетон. Він — мій оберіг. Він — завжди зі мною. У кожному подиху, у кожному кроці, у кожній думці. Він продовжує жити — в нашому синові, в наших спогадах, у любові, яка не має кінця.

 

Поки б’ється моє серце — живе і він. Бо справжнє кохання не вмирає

 

Командир добровольчого формування Лубенської територіальної громади Сивуха Віктор Вікторович, головний сержант

Спогад

Я не можу сказати, що знав Олександра дуже близько. У моєму підпорядкуванні спочатку було 1800 людей, потім 800, згодом — 400. Але була певна категорія добровольців, яких я постійно бачив. Саша був серед них: часто виходив на чергування по місту, ніс службу на обʼєктах — тому я помічав його частіше за інших.

Запам’яталася одна історія, яка для мене стала дуже показовою. У Саші було прізвисько — «Дерзкий». Я довго не міг зрозуміти, чому саме так. А згодом дізнався, що він займався спортом — і багато чого стало на свої місця.

Десь у липні 2022 року, коли ситуація в країні трохи стабілізувалася, Лубенський 147-й батальйон, до якого ми на той момент ще були приписані, ще не виїхав на Сумщину. І ось телефонує мені оперативний черговий, ставить до відома: між нашим добровольцем і військовослужбовцем на річці під час відпочинку сталося непорозуміння. Вже в поліції були присутні командир 147-го батальйону, а також безпосередній командир Саші — Замула Іван Анатолійович, який був ще й адвокатом.

Суть ситуації була така: Олександр відпочивав з друзями на річці Сула. Поруч відпочивали військові з Миргорода — льотчики, які розпивали алкоголь. А коли збиралися йти, почали стріляти з пістолета по банках. Це було просто біля людей, серед яких були й діти. Саша не міг пройти повз. Він неодноразово зробив зауваження — просив припинити небезпечні «забавки». Але ті не реагували. Завʼязалася розмова, яка перейшла в конфлікт і, зрештою, у бійку.

Викликали також командирів миргородських військових, щоб владнати ситуацію. Але вже в поліції Саша не змінив своєї позиції. Він твердо заявив: стрілянина з пістолета в громадському місці, де відпочивають мирні люди й діти — неприйнятна.

Я побачив у ньому тоді неймовірне відчуття відповідальності й справедливості. Інший би, можливо, просто відійшов убік, не втручався б. Але не Саша. Він був справжнім чоловіком, батьком, громадянином і патріотом. Саме ця історія закарбувалася в моїй памʼяті.

Інша розмова з ним відбулася вже у січні 2024 року. Тоді багато добровольців були мобілізовані до лав Збройних Сил України. Саша приїхав у коротку відпустку — днів на десять. Ми зустрілися. Він тоді ніс службу на Донецькому напрямку. Я запитав, як справи. І він поділився — розповів про ситуацію з втратою кулемета.

Вийшло так: під час виконання бойового завдання їхній підрозділ потрапив під обстріл. Один з побратимів отримав важке поранення. Шлях назад був далекий — близько шести кілометрів. І постало питання: залишити кулемет, щоб урятувати людину, чи нести і кулемет, і пораненого, ризикуючи загинути. Саша свідомо залишив зброю, розуміючи, що за це буде покарання. Але врятував побратима.

Це говорить про нього більше, ніж будь-які слова. Він умів правильно розставляти пріоритети. Він не думав про себе, думав про інших. Таким був Саша. Справжній. Один із тих небагатьох, кого згадують із гордістю. Світла пам’ять...

 

 

Побратим «Агроном»

Спогад

Я — боєць з позивним «Агроном». Побратим Олександра, якого ми знали під позивним «Сем».

Ми з ним познайомилися на початку 2024 року. Це було під час загальнорозвиваючих вправ. Я одразу відчув — він справжній боєць. У нього горіли очі, він хотів навчатися, хотів працювати, хотів робити усе можливе для перемоги.

Саша дуже швидко навчався, був наполегливим, і це помітили командири. Згодом ми почали разом ходити на завдання. У бойових ситуаціях він проявляв себе як мужній, сильний, рішучий побратим. Завжди підтримував інших, проявляв лідерські якості, на нього можна було покластися.

На жаль, служити довго йому не судилося. На одному з бойових виходів — на завданні в «Нью-Йорку» — Саша отримав поранення, не сумісні з життям.

Мені його дуже шкода. Ми могли б ще зробити багато. Це була людина, яка і хотіла, і могла захищати свою Батьківщину. Мені дуже бракує наших розмов, нашої взаємної підтримки. Але ми маємо жити далі. У памʼяті — він завжди з нами.

 

 

Класний керівник Коряпіна Ніна Іванівна

Спогад

Симоненко Олександр – учень нашої школи, який мріяв про мирне майбутнє, героїчно загинув, захищаючи Україну на фронті від російських окупантів. Як це страшно говорити про нього в минулому часі. Його сміливість і відданість назавжди залишаться у пам’яті вчителів, друзів та однокласників.

Олександр прийшов до нас у 10 класі. Діти зустріли його з цікавістю, він швидко знайшов з ними спільну мову. Мав відмінну фізичну підготовку і брав участь у різних спортивних змаганнях. Його поважали за силу волі та командний дух.

Активний і трудолюбивий виконував свої обов’язки сумлінно та з ентузіазмом охоче допомагав в організації шкільних заходів і не боявся брати на себе відповідальність.

Саша був товариським, небайдужим до чужих проблем, іноді нерозважливим. Мав підвищене почуття справедливості й завжди йшов до кінця у вирішенні проблем, небайдужий до всього, що його оточувало.

Він, не вагаючись, пішов захищати країну.

Безкінечна повага й вічна слава воїну та справжньому Герою.