Меморіал

Олександр Іванович Сотник народився 10 липня 1973 року в місті Дніпродзержинськ (нині Кам’янське).

Виріс у родині працьовитих людей — Сотник Катерини Мусіївни та Сотника Івана Івановича, які самі пройшли надзвичайно складний життєвий шлях. Батьки є дітьми одиноких жінок, які повернулися з концтаборів, а батько навіть народився у концтаборі в місті Люнин у Німеччині.

З дитинства Олександр був привчений до праці. Разом із родиною, проживаючи в приватному секторі, вони цілий рік працювали в теплицях — вирощували помідори, огірки та інші овочі на продаж, самостійно їх реалізовували.

У школі Олександр був жвавим хлопцем, навчався так собі, на трійки, а вдома переймав від батька вміння працювати з автотехнікою та набирався досвіду в будівництві.

Згодом вступив до технікуму з бажанням стати професіоналом у будівельній справі. Саме там почав активно працювати над собою: займався спортом, витягнувся, змінив ходу, знайшов себе.

Після технікуму він попрацював на «Азоті» близько року плотником-каменярем і вирішив разом із сестрою вступати до Дніпродзержинського державного технічного університету на металургійний факультет. Але через півтора року навчання, 25.12.1994, зрозумівши, що це не його, пішов до армії.

У війську проявив себе на високому рівні — став командиром відділення з експлуатації та ремонту літаків і повернувся додому старшим сержантом 22.04.1996 року.

З моменту повернення з армії Олександр пішов стопами батька працювати у пожежну охорону — Державну службу з надзвичайних ситуацій, рятувальником-водієм бойових машин, де пропрацював 28 років, вийшовши на пенсію як ветеран Міністерства надзвичайних ситуацій 22 квітня 2022 року.

У 1999 році Олександр одружився зі своєю коханою Наталочкою. У подружжя народився син Сашко, якому 19 листопада 2022 року виповнилося б 14 років.

Олександр був великим трудівником. Окрім основної роботи рятувальником, він заробляв будівництвом: з нуля, сам із помічником, під ключ будував людям будинки, щоб втілити свою мрію — збудувати для своєї родини бажаний дім для радості і щастя. І він його збудував власними руками. У цей дім родина переїхала за пів року до війни.

Олександр не був учасником Майдану 2013 року, але вся родина стала на захист України: він став учасником АТО, а його батьки та сестра — волонтерами Жіночої Сотні.

10 липня 2014 року, у свій день народження, Олександр вирушив у зону АТО.

У зоні бойових дій разом із побратимами брав участь у зачистці Слов’янська.

За службу був нагороджений відзнакою Президента України за участь в АТО. Про цю нагороду родина дізналася лише після його загибелі.

Після виходу на пенсію у 2022 році Олександр без вагань став на захист України у складі 93 окремої механізованої бригади ЗСУ «Холодний Яр».

Відзнака Президента України за участь в антитерористичній операції.

Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно, від Президента України Володимира Зеленського).

12 липня 2022 року о 16:45 командир відділення — командир машини мотопіхотного взводу, старший сержант Сотник Олександр Іванович загинув внаслідок артилерійського обстрілу в Ізюмському районі Харківської області, село Карнаухівка.

Похований на Романківському кладовищі по центральній алеї.

Мої спогади про єдиного рідного брата, який загинув за нас, за Україну…

Пробачте мене, будь ласка, що моя сповідь не схожа на біографію Саші, як це традиційно прийнято. Я нижче надам усі документи, за даними яких можна розкласти життя по поличках. Я ж розповім те, що дозволяє мені біль втрати, горе, цей армагедон, коли втрачаєш стрижень своєї кровної родини, коли втрачаєш сенс усього майбутнього, раніше не усвідомлений, коли чітко ділиш своє життя на «до» і «після», коли тебе тягне навздогін назустріч до своєї рідної людини в інший світ…

Минулого року, 10 листопада 2021 року, нас покинула наша мамочка, що залишило незагойну рану… вона не змогла б пережити таку втрату…

Мій брат, Сотник Олександр, народився у 1973 році 10 липня в нашому місті Дніпродзержинську (Кам’янське), потім там же у 1976 році народилася я, Сотник Оксана, згодом змінивши своє ім’я на Сотникова Ксенія.

Мамочка Сотник Катерина Мусіївна і тато Сотник Іван Іванович є дітьми одиноких жінок, які повернулися з концтаборів, а тато навіть народився в концтаборі в місті Люнин у Німеччині.

Наші батьки — це родина працьовитих людей, які працювали з 12 років, не знали батьківської, а іноді й материнської ласки. Їхнє становлення було важким і складним. Нам, своїм дітям, вони намагалися дати те, чого не мали самі в дитинстві: тепло, любов, дах над головою, освіту. Ми ж із братом, як діти, щось взяли, щось ні, щось зрозуміли, на щось образилися, чогось егоїстично не захотіли прийняти…

З дитинства ми з Санечкою були привчені до праці. Живучи в приватному секторі, ми часто не помічали шкільних канікул, адже цілий рік сім’єю займалися теплицями — вирощували помідори, огірки та інші овочі на продаж і самі їх реалізовували.

Так і пройшли наші шкільні та студентські роки.

У школі Санечка був бешкетником, навчався так собі, на трійки, а вдома переймав від батька вміння працювати з автотехнікою і набирався досвіду в будівництві.

У технікум він пішов уже з бажанням стати професіоналом у будівельній справі і досяг успіху не лише в навчанні, а й у роботі над собою: займався спортом, витягнувся, змінив ходу, знайшов себе.

Санечка з дитинства був тонкої душі хлопцем, дуже глибоко розумів реальність, стосунки між людьми, у родині, робив висновки; був чесним, справедливим, чуйним, працьовитим, брав на себе непосильні задачі і справлявся з ними, оберігав маму і мене від важкої роботи, наскільки дозволяли його сили.

Після технікуму він попрацював на «Азоті» близько року плотником-каменярем і вирішив разом зі мною вступати до Дніпродзержинського державного технічного університету на металургійний факультет. Але через півтора року навчання, 25.12.1994, зрозумівши, що це не його, пішов до армії, де проявив себе на висоті, ставши командиром відділення з експлуатації та ремонту літаків, і повернувся додому старшим сержантом 22.04.1996 року.

Пам’ятаю, коли він почав самостійно заробляти гроші, балував мене різними «смаколиками», був щедрим і господарним, приносив у дім фінансову допомогу.

З моменту повернення з армії він пішов стопами батька працювати у пожежну охорону — Державну службу з надзвичайних ситуацій, рятувальником-водієм бойових машин, де пропрацював 28 років, вийшовши на пенсію як ветеран Міністерства надзвичайних ситуацій 22 квітня 2022 року.

Було в нього і кохання, звісно… і своя родина: дружина і син…

Перше кохання сталося у технікумі, воно окрилило його, дало поштовх до самоствердження і роботи над собою, шкода, що без взаємності… Були й інші дівчата, як у всіх звичайних молодих людей.

Одружився Санечка у 1999 році зі своєю коханою Наталочкою, і народився у них син Сашко, якому 19 листопада 2022 року виповнилося б 14 років. На жаль, його дружина не бажає показувати їхні фото і їхнє життя, тому сімейне життя Саші залишиться за завісою.

Мій Санечка великий трудівник. Усе життя, окрім основної роботи рятувальником, він заробляв будівництвом: з нуля, сам із помічником, під ключ будував людям будинки, щоб втілити свою мрію — збудувати для своєї родини бажаний дім для радості і щастя. І він його збудував, сам, своїми руками… у який вони зайшли за пів року до війни… У домі ще багато недоробок, але вже немає САШІ…

Санечка мені казав: «Ксюш, ми тільки переїхали в новий дім і я виходжу на пенсію, то нам і пожити не дадуть?»

Усе політичне життя країни Саша пропускав через себе, через своє серце і душу. Йому було важко бачити несправедливість, брудні ігри політиків, бідність народу, безвідповідальність влади… Він хотів багато чого змінити, вірив і сподівався, що країна стане гідною своїх Героїв…

Санечка не був учасником Майдану 2013 року, але вся наша родина стала на захист України: Саша став учасником АТО, а ми з батьками стали волонтерами Жіночої Сотні…

Пам’ятаю, Саша їхав у АТО у свій день народження — 10 липня 2014 року, зайшовши до батьків на 10 хвилин, щоб сказати про це… Мамочка, почувши цю новину, мовчки присіла на лавку, і тільки по щоці котилася велика сльоза…В АТО Санечка зі своїми побратимами зачищав Слов’янськ і повернувся з нагородою — відзнакою Президента України за участь в АТО.

Санечка був скромним і ніколи не прагнув голосно говорити про свої добрі справи — настільки, що навіть про нагороду ми дізналися вже після його загибелі…

Я дуже пишаюся своїм братом. Він — справжній чоловік, який не злякався, який знав увесь жах війни і все одно став на захист країни.

Тепер питання до нас… чи гідні ми цього? чи правильно ми живемо?..

Коли ми проводжали його до військкомату, він сказав: «Ти тільки не плач… я не боюся помирати…»

Він був упевнений, що повернеться «зі щитом», із Перемогою, і стане для свого сина прикладом мужності…

Але…

12 липня 2022 року о 16:45

Сотник Олександр Іванович загинув…

На похороні було дуже багато людей: рідні, знайомі, сусіди, співробітники МНС, представники міської влади, а також приїхали бійці з його взводу.

Бійці говорили про нього найтепліші і для нас найдорожчі слова — який він для них був командир, друг, психолог, захисник:

«А ми на нього “ПЕНСІЯ, ПЕНСІЯ”, а він величезний витягує на собі побратима, поклавши його на плечі і пройшов три кілометри. Таких людей, командирів більше не буде».

Він був тим, на кому трималася родина.

Тим, хто ніс відповідальність мовчки.

Тим, хто не боявся — і пішов туди, де було найважче.

Він знав, що таке війна.

І все одно обрав — захищати.

Справжній. Сильний. Надійний.

Люблячий син, брат, батько.

Людина, яка жила працею і честю.

Він тримав небо для інших — щоб ми жили.

Вічна пам’ять Герою.

Назавжди в строю.

Назавжди з нами.