Меморіал

Заступник командира екіпажу гвинтокрила Мі-24, начальник штабу 1 вертолітної ескадрильї 12 окремої авіаційної бригади імені Віктора Павленка, майор Віктор Панасюк народився 26 серпня 1983 року в селі Верба Володимир-Волинського району Волинської області.

Загинув 23 квітня 2022 року в селі Миколаївка Донецької області під час бойового вильоту.

Разом із ним полягли інші члени екіпажу: майор Микола Мулярчук, капітан Павло Попович та капітан Максим Шендриков.

Поховали Героя у місті Володимир на Федорівському кладовищі.

«Вітя був другою дитиною у сім’ї, і свекор дуже пишався ним, часто повторюючи, що онук є продовжувачем роду, оскільки першою народилася донечка. У перший клас син пішов на острові Куба, куди перевели служити чоловіка військовослужбовця та ліквідатора наслідків Чорнобильської АЕС. Та вже наступного року продовжив навчання у рідному Володимирі», — ділиться спогадами мама полеглого Героя Світлана Петрівна.

Чимало вільного часу у дитинстві Віктор проводив у військовій частині, куди полюбляв ходити з батьком Олександром Федоровичем, який служив на посаді заступника начальника військової автомобільної інспекції гарнізону.

Саме ці дитячі спогади вплинули на його майбутній вибір. Він захоплювався дисципліною, структурою та мужністю, які панували там. Тож після школи без вагань вирішив стати військовим і піти слідами батька.

Його вибір упав на Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба.

Однак аби вступити у виш, довелося піти на хитрощі — під час медичного обстеження не вистачило ваги. Тож кілька камінців у кишені під час контрольного зважування допомогли вирішити проблему. Саме так Віктор став курсантом університету.

«Я ніколи не помічала у сина здібностей до точних наук. І була вражена, коли приїхав на канікули з літературою, у якій були якісь розрахунки та формули. Згодом дізналася, що він самотужки міг скласти комп’ютер, і добре розумівся на техніці», — продовжує розповідати Світлана Петрівна.

Після закінчення університету у 2004 році отримав направлення у Новий Калинів, де розташована 12-та окрема бригада армійської авіації.

З початком війни у 2014 році виконував бойові завдання на сході України.

Під час виконання бойових вильотів у зоні АТО його гвинтокрил неодноразово опинявся під обстрілом.

«Кілька разів гвинтокрил, на якому літав Вітя, збивали, і він дивом лишався живим, хоч і отримав травми. Одного разу в результаті атаки його Мі-24 впав у болотисту місцевість у сірій зоні. Неподалік знаходились сепаратисти, по іншому боці – наші ЗСУ. Аби не потрапити у полон, син із побратимами не стали чекати допомоги, й почали вибиратися самостійно. Та коли стали рухатись, все глибше потрапляли у трясовину, яка тягнула їх на дно. Коли болото дісталось плечей, у небі з’явився десантний гелікоптер із рятувальним тросом, за допомогою якого вдалося здійснити їхню евакуацію», — розповідає батько Олександр Федорович.

Іншого разу його гвинтокрил дивом уцілів під обстрілом ворожого ЗРК, але тоді загинув екіпаж ведучого гелікоптера. Віктор дуже боляче переживав втрату побратимів.

Віктор Панасюк брав участь у миротворчих місіях у Демократичній Республіці Конго у 2012, 2017 та 2018 роках.

Після повернення продовжив службу у складі рідної бригади.

«Віктор був врівноваженим, розсудливим, спокійним, він був хорошим сином, батьком та чоловіком. Разом із дружиною Яною виховували двійко діточок, обидва з повагою ставились як до нас з батьком, так і до батьків невістки, і намагалися не обділяти увагою нікого».

«Коли б не подзвонила до нього, він завжди відповідав. Якщо не міг зробити це одразу — телефонував за першої можливості».

Після падіння гвинтокрила у болоті Віктор розповів матері:

«Тоді не міг відповісти, вже потім побачив, що це ти, мамо, телефонувала».

І зізнався, що тоді майже попрощався з життям. Після того випадку у 31 рік у нього з’явилися сиві пасма.

«Син загинув у переддень Великодня».

Напередодні повномасштабного вторгнення мати розмовляла з ним телефоном. Вона припустила, що війна може початися 23 лютого. Віктор відповів, що ймовірно — після цієї дати. Так і сталося.

24 лютого росіяни обстрілювали аеродроми, зокрема й калинівський. На щастя, льотчики встигли підняти техніку у повітря.

З перших днів війни у матері з’явилося відчуття страху, яке вона описує як «холодний камінь у серці».

Перед Великоднем вона пекла паски, сподіваючись, що син буде вдома. Але надійшов наказ на виліт.

У суботу невістка повідомила страшну звістку — гвинтокрил збили.

Наступного дня родина поїхала у Новий Калинів, ще маючи надію, що він живий. На жаль, правда виявилась жахливою.

Через кілька днів борт із тілами загиблих пілотів приземлився на авіабазі у Новому Калинові, де відбулося прощання.

Після цього траурні кортежі вирушили до рідних домівок героїв.

Важко сприйняли звістку про смерть Віктора його сини:

Ярослав — від першого шлюбу, Тимофій та Матвій — від другого.

Напередодні поховання Тимофійко приніс прапорець:

«Бабусю, цей прапорець тато завжди брав із собою, і він оберігав його. Цього разу не встиг взяти. Я хочу, аби він забрав його із собою».

Прапорець поклали у труну.

Під час поховання над могилою кружляв лелека. Коли батько повертався додому, птах летів попереду автівки.

«Вітя, я тебе бачу!» — вигукнув він.

Після цих слів лелека злетів угору.

Батькові наснився син. Уві сні той сказав:

«Я літаю, тату. Ми з хлопцями літаємо».

За плечима Віктора Панасюка понад 22 роки служби.

Він постійно навчався, опанував усі типи бойових вертольотів, добре володів англійською мовою.

Планував після служби працювати за кордоном, щоб забезпечити родину. Не судилося.

Нагороджений:

- орденом Богдана Хмельницького ІІІ та ІІ ступеня

- орденом Данила Галицького

- орденом «За вірність народу України»

- медаллю «За відданість народу України»

Поховали Героя у місті Володимир на Федорівському кладовищі.

У нього залишилися батьки, дружина та троє синів.

На Донеччині на місці загибелі екіпажу місцеві жителі встановили пам’ятний знак.

Він піднімався у небо знову і знову — попри ризик, попри втрати, попри страх, який ніколи не показував. Там, у висоті, він тримав не лише машину — він тримав життя інших. І навіть коли його політ став останнім, він не зник… Бо залишився у серцях рідних, у пам’яті побратимів, у небі, яке так любив. І, можливо, десь там, високо, він і досі поруч — поруч із тими, з ким колись літав. Поруч, щоб оберігати.