Меморіал

Микола Васильович Христоріз народився 17 лютого 1995 року у селищі Маньківка Черкаської області. З 2001 по 2012 рік навчався в Маньківському навчально-виховному комплексі «Заклад загальної середньої освіти I–III ступенів — гімназія». Був відповідальним, наполегливим, сумлінним учнем, надійним другом, щирою, відкритою та світлою людиною. Закінчив школу із золотою медаллю.

Змалку Микола був надзвичайно позитивним, добрим, щирим, розумним, красивим. Його пам’ятають маленьким, веселим живчиком, а згодом — серйозним старшокласником. Уже тоді було зрозуміло: розумний, вихований, культурний — справжня еліта.

Багато хто знав його як веселого, кмітливого, сміливого юнака, інші — вже мужнім воїном, захисником, командиром, надзвичайно сильною, надійною, доброю і мудрою не по роках людиною.

Він був єдиним сином у своїх батьків — не лише їхньою гордістю, медалістом, капітаном, а й великою любов’ю, радісним світом і надією.

Наслідуючи бойовий шлях свого діда Дробахи Анатолія Івановича, Героя Другої світової війни, удостоєного ордена «Золота Зірка», вирішив присвятити своє життя професії військового.

Навчався у Військовому інституті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Отримав професію військового політолога. Одночасно навчався в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини на факультеті «Іноземна мова». Володів англійською та німецькою мовами, любив читати та був зацікавлений у вивченні іноземних мов. Мріяв стати викладачем іноземних мов у вищому військовому навчальному закладі.

Військову практику проходив в АТО, був нагороджений медаллю та відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

23 серпня 2017 року закінчив Військовий інститут, а 25 серпня 2017 року був направлений на службу в місто Коломия Івано-Франківської області у військову частину А4267, яка на той час перебувала територіально в Луганській області. Призначений на посаду офіцера відділення морально-психологічного забезпечення.

З перших днів служби показав себе як відповідальний, вірний присязі боєць, що старанно виконує службові обов’язки, поважає традиції, товаришів і командування.

28 серпня 2018 року Христорізу Миколі присвоєно звання старшого лейтенанта і призначено заступником командира батареї протитанкових керованих ракет з морально-психологічного забезпечення.

Брав безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення та захисті незалежності, суверенітету й територіальної цілісності України на території Донецької та Луганської областей у такі періоди:

з 25 серпня 2017 року по 24 квітня 2018 року,

з 7 жовтня 2018 року по 6 червня 2019 року,

з 19 листопада 2019 року по 11 липня 2020 року,

з 23 лютого 2021 року по 3 листопада 2021 року.

З початком повномасштабної війни Микола не залишився осторонь. Його бойовий шлях був важким, але героїчним. Він пройшов дорогами війни Київщини, Запорізької та Донецької областей, а також брав участь у бойових діях у районах Київщини, Житомирщини, Донеччини та Півдня України.

28 лютого 2023 року був призначений заступником командира гірсько-штурмової роти.

23 липня 2023 року переведений до військової частини А4947 на посаду заступника командира роти.

З 19 листопада по 20 грудня 2023 року перебував у Чехії на навчанні як офіцер групи психологічного супроводу та відновлення військової частини А4947.

Після повернення став командиром піхотної роти військової частини А4947.

29 жовтня 2024 року присвоєно військове звання капітан.

З 24 листопада 2024 року призначений командиром стрілецької роти військової частини А4808.

На момент загибелі — командир 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А4808. Проходив службу у складі 141 бригади.

Микола Христоріз — справжній син України. Чесний, рішучий, мужній, вірний присязі, своїм побратимам і державі.

Попри війну, небезпеку і втому, він залишався світлим. Завжди усміхнений, підбадьорював, жартував, не тримав ні на кого зла.

Його характер — це справедливість, прямота, братерство. Його присутність була опорою для побратимів, а служба — взірцем.

«Ти був товаришем для нас і з усіма завжди був щирим, стояв горою за всіх нас, бо був ти справжнім командиром.

На жаль тебе не вберегли і вже не буде на душі спокою, ти з нами у строю завжди, спочинь із миром наш герою».

Вчителька Людмила Сірченко згадувала Миколу як надзвичайно позитивного, доброго, щирого, розумного і красивого хлопця. Вона пам’ятала його маленьким веселим живчиком і шустриком, а потім — серйозним старшокласником. Так сталося, що вона брала в нього інтерв’ю, коли він у черговий раз зайняв перше місце на олімпіаді. Уже тоді було зрозуміло: розумний, вихований, культурний — еліта. Коли він загинув, вона довго плакала, як за рідним, бо так боляче, коли гинуть найкращі, і наголошувала, що він гідний найвищих нагород.

«40 днів немає з нами нашого Колі… Серце на шмаття і досі немає усвідомлення того, що це сталося.

Ти був нашим світлом, нашим позитивчиком. Найдобріша та найсвітліша душа. Згадуючи тебе, неможливо уявити сумний вираз обличчя. Ти завжди усміхався, завжди підбадьорював і жартував, не тримав ні на кого зла.

Найяскравішими спогадами твого, як і мого життя, є родинні застілля в бабусі на Різдво. Ти з такою теплотою згадував наші щирі, наповнені радощами розмови. Я завжди хотіла сидіти поруч з тобою, а ти завжди мене “мучив”, лоскотав та обіймав міцно-міцно. Ти називав мене Янка-обіз’янка, малявка, серуха. Це звучало завжди так тепло, так, як міг тільки ти.

Усе твоє життя було пов’язане з військом. Ти присвятив усього себе цій справі. Ще з часів АТО і вже під час цієї жорстокої війни. Ти говорив, що це все заради нас, заради того, щоб знову мати змогу усім рідним зібратись за бабусиним столом. Ти попри все хотів цього.

«Я ж живучий, не дочекаються».

Ти потрапляв у страшні ситуації, але виходив з них, мав також складне поранення. Але ніщо не могло зламати тебе і дати впасти духом. Ти мав сталеву силу волі та міцну віру в краще майбутнє. Бо ти не хотів такої долі.

«Після перемоги складу форму, зброю і більше ніколи не вдягну».

Через службу ми дуже рідко бачились. Родинні свята, весілля проходили вже без тебе. Проте вони були завдяки тобі.

Востаннє я бачилась з тобою в березні 2024 року. Якраз після мого 20-го дня народження. Ти змінився. Відростив бороду. Але твоя посмішка так само яскраво сяяла. Тоді ти так міцно мене обійняв, що, здається, захрустіли ребра.

— ну шо ти, малявка?

— я вже не малявка, мені ж вже 20

— та малявка, малявка

Ми лежали в обіймах на бабусиному ліжку, притулившись до теплої труби. Як маленькі кошенята обліплювали її з усіх боків, гріли спинку і ніжки.

Розпитували, як в кого справи. Ти розказував, як ганяєш на передовій на машині і як вона тебе рятувала.

«У мене була можливість вивезти рідних за кордон, подалі від цього. Але я вважав за потрібне купити своїм хлопцям машини, їм потрібніше».

Я багато про що жалкую. Що так мало дзвонила, обирала повідомлення замість дзвінка. Але коли мама дзвонила тобі по відеозв’язку, я підбігала і ми могли довго-довго говорити. Ти любив розмови.

Коли втрачають близьких, усі говорять, що тепер ця людина їхній ангел-охоронець на небі. Я знаю, що ти за будь-якої можливості захищатимеш. Але попри все я хочу, аби ти віднайшов спокій. Аби більше ніколи не знав тієї клятої війни.

Я хочу залишити фото кольоровими. Бо ти додавав кольорів у наші життя. Своєю посмішкою ти осяював усе навколо. Людина жива, поки жива пам’ять про неї. А враховуючи кількість людей, яка тебе знала і любила, ти житимеш вічно.

Ти і досі з нами. Я чую твій веселий голос, бачу тебе усміхненим. Ти заспокоюєш, говориш не хвилюватись за тебе.

Я не можу зараз не звертатись до тебе. Мені ніби хочеться надолужити усі ті розмови, яких уже більше ніколи не буде.

Моя віра дещо інакша. Не знаю, чи існує Бог. Але я ще ніколи не була так впевнена в чомусь, як в тому, що ти в кращому місці. Ти заслуговуєш на це, як ніхто.

Твоє життя було несправедливо коротким. Але після смерті ти залишив для нас найцінніший урок. Моє життя вже не буде таким, як раніше. Усі проблеми десь ніби зникли. Родина, яка і так була найважливішим у житті, витіснила усе. Не може бути нічого важливішого за сім’ю, єднання».

«Дорогий наш синочку!

Сьогодні тобі було б 31, але навіки тобі 30, і вже 7 місяців, як ти не з нами.

Вік, коли, зазвичай, юність звучить сміхом, музикою, подорожами, коханням…

Але твоя молодість — не на дискотеках і вечірках, не на теплих пляжах чи гірських курортах…

Вона була в холодних бліндажах, на ВОПах, під обстрілами, у постійній небезпеці.

Там, де звуки дронів, ефпіві та мінометних черг — замість музики.

Там, де ніч — без сну.

Там, де кожен ранок — подарований.

У цьому віці люди будують плани, а ти не встиг створити власну сімʼю, не встиг мати дітей, не встиг пожити!

Ти загинув за Україну!

Сину, ти займався найблагороднішою й найпочеснішою чоловічою справою — захищав Україну, наш дім, наше майбутнє, наш спокій.

У свої зовсім молоді роки, синочку, ти взяв на себе відповідальність, яку не кожен здатен нести й у зрілому віці. Відповідальність офіцера, командира — за людей, які поруч із тобою, за сказане слово, прийняте рішення, за кожен наказ і кожен учинок.

Ти стояв там, де важко, там, де страшно. Там, де вирішується доля країни. І жодного разу, синку, ти не поскаржився ні на холод, ні на втому чи біль. Завжди — з гумором, зі світлом і теплом, коротко й так по-дорослому: «Мам, тату, усе добре». А в цих словах — твоя сила, мужність і твоє бажання берегти нас навіть на відстані.

Ми пишаємося тобою, сину, твоєю стійкістю, витривалістю, розумом. Твоєю людяністю, яку ти зберіг попри війну.

Синку, ти — наша гордість.

Ти — воїн.

Ти — світло нашої родини.

Ти — надія України.

Ти назавжди в наших серцях!

З любов’ю — твої батьки».

14 липня 2025 року під час виконання бойового завдання за призначенням поблизу населеного пункту Воскресенка Волноваського району Донецької області, коли проводилися штурмові дії ворога по лісосмузі «Холодильник 6», командир 5 механізованої роти 2 механізованого батальйону військової частини А4808 капітан Христоріз Микола Васильович отримав смертельні поранення.

- Відзнака та медаль Президента України «За участь в антитерористичній операції» від 17 лютого 2016 року №53/2016.

- Подяка за старанність, професіоналізм, зразкову військову дисципліну, сумлінне виконання бойових завдань у складі сил АТО на території Донецької та Луганської областей від 26 квітня 2018 року.

- Медаль «10 років сумлінної служби». Наказ МОУ від 01.12.2022 року №1160.

- Подяка від командувача оперативного угруповання військ «Таврія» за старанність, розумну ініціативу, сумлінне виконання службових обов’язків під час здійснення заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії російської федерації.

- Медаль «За службу Україні» (№1709, 2024 р.).

За особисту мужність та героїзм, проявлені під час виконання військового обов’язку, самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету і територіальної цілісності України та вірність військовій присязі капітан Микола Христоріз поданий до нагородження державною нагородою (посмертно).

У Героя залишилися батьки:

Христоріз Віра Миколаївна

Христоріз Василь Іванович

Світла пам’ять про Миколу назавжди залишиться у серцях рідних, побратимів та всіх, хто його знав.

Він віддав своє життя за свободу та незалежність України.

Вічна пам’ять і слава Герою.

Life is but a breath,

eternity is without end.

I lived in truth

and honour —

may you do the same.

Time flies on swift wings.

«Kraken»

Життя — це лише подих,

вічність не має кінця.

Я жив у правді

та честі —

нехай і ти житимеш так само гідно.

Час летить на швидких крилах.

«Кракен»