Меморіал

То була справжня зима — вже випав сніг. Батько новонародженого, Павло Афанасійович, дізнавшись, що дружина народила йому сина, на радощах бігав по подвір’ю босоніж.

Свідоцтво про народження Михайла було видане 12 січня 1949 року. Це сталося тому, що, коли дідусь пішов у сусіднє село Дашківці реєструвати дитину, голова сільської ради Городецький, колишній учасник війни, згадавши тяжкі воєнні роки й думаючи про майбутню військову службу хлопця, порадив записати його 1949 роком, аби в майбутньому його не призвали до війська надто рано.

Михайло народився у тяжкий післявоєнний час, коли все довкола ще не оговталося від руйнувань. Люди відбудовували колгоспи майже з "нуля", працювали з ранку до ночі, віддаючи праці свої молоді роки. Його батьки також майже цілодобово працювали в полі, тож малого Михайла, щоб він не нашкодив собі, майже до трьох років прив’язували на лежанці біля печі.

У той час, коли батько будував хату для родини по вулиці Леніна, 22, хлопчик жив у рідної сестри своєї матері — Пилипенко Євдокії Омелянівни (дівоче прізвище Коломієць), що мешкала по вулиці Кармелюка на «Буранах».

Після завершення будівництва будинку Михайло переїхав до своїх батьків. Із раннього дитинства його привчали до тяжкої праці. До семи років він пас свиней у Гавришовому та Камінному ярах. Згадуючи свої малі роки, він розповідав, що дуже любив їздити верхи на свиноматці тітки Євдокії. Дитячими забавками для нього були найпростіші речі: наприклад, палиця, до якої прибивали порожню консервну банку.

У 1956 році Михайло пішов до Іскринської початкової школи. Згодом на її місці з’явилися фельдшерський пункт і молодіжний клуб. У школі його навчали два вчителі — Поліщук Панас Вакулович, уродженець Іскрині, який під час війни служив в одному полку з його батьком, та Коломієць Іван Костянтинович.

Саме того року, коли Михайло пішов до школи, у класі було найбільше дітей за весь післявоєнний час — вісімнадцять учнів, з яких десятеро були дітьми фронтовиків. До четвертого класу він був відмінником, хоча й дуже жвавим та непосидючим хлопцем. 

Після уроків Михайло допомагав удома по господарству, де тримали корову, свиноматку з поросятами та курей, а вже потім самостійно вчив уроки.

У 1960 році він продовжив навчання в загальноосвітній середній школі села Дашківці. Школу Михайло закінчив у 1966 році.

Навчаючись у школі, він брав участь у спортивному житті. Грав у волейбол, а в восьмому класі захопився футболом. Виступав за футбольну команду села Іскриня. Разом із товаришами неодноразово зустрічався на матчах із командами смт Літин, сіл Якушинці, Пеньківка, Майдан, Лукашівка і здобував призові місця.

Найближчим другом Михайла в дитинстві та юності був Буран Степан Іванович, його ровесник і односелець. Як це часто буває між справжніми друзями, між ними траплялися і сварки, і непорозуміння, але вони завжди мирилися.

Під час літніх канікул, коли хлопці пасли свиней поблизу села, сталися й типові для сільського дитинства пригоди. Одного разу вони натрапили на причіпний комбайн, який стояв біля черешень без водія. Діти завели його ручним важелем і навіть перемолотили снопи пшениці, що лежали поруч, нагодувавши свиней та принісши частину зерна додому в торбинках.

Коли Михайло навчався у п’ятому класі, дідусь купив йому велосипед «Харків». На ньому разом із друзями він їздив на рибалку на річку Згар за селом Пеньківка, а також ловив рибу між ставками «Бам» та «Островський».

Дитинство тих років було простим і суворим: кирзові чоботи, фуфайки, цукерки «Подушечки» з повидлом усередині та «Горошок». І саме в цій простоті формувався характер майбутнього чоловіка.

З рідною сестрою Євдокією в нього були добрі стосунки, хоча вона була старша і не могла приділяти братові багато часу зважаючи на роботи по господарству.

Згодом Михайло подорослішав. Молодь села збиралася в клубі, який був облаштований на місці колишньої початкової школи. Там влаштовували танці, концерти, дивилися кіно, яке показував місцевий кіномеханік Деркач Володимир Григорович.

Саме там зародилися його стосунки з майбутньою дружиною — Русановою Галиною Федорівною. У десятому класі вони вже разом ходили до школи в Дашківці, а згодом почали зустрічатися. У 1966 році разом закінчили школу і відгуляли випускний вечір.

Усі роки навчання Михайло робив уроки при світлі керосинової лампи, адже електроенергія з’явилася в селі лише у 1967 році.

Після школи настав час здобувати фах. За порадою батька Михайло вирушив до Калінінграда (рф), де мешкала далека родичка, уродженка Іскрині. Вона працювала бухгалтером у Калінінградському політехнічному технікумі, її чоловік — завгоспом. Саме вони допомогли хлопцеві вступити, скласти іспити і влаштуватися в гуртожиток.

Перед від’їздом, напередодні 1 липня 1966 року, Михайло попрощався з Галиною. Вони пообіцяли чекати одне одного і писати листи. Водночас і вона вступила на вечірню форму навчання до Вінницького технікуму електронних приладів.

Навчання давалося Михайлові нелегко, адже рівень підготовки сільської школи був слабшим, ніж у міських студентів. Та завдяки праці й наполегливості він тримався середніх позицій у групі 266 ЭОУ факультету «Електрообладнання промислових підприємств». Навчання тривало 2,5 роки.

У Калінінграді він брав участь у спортивних змаганнях зі штовхання ядра, метання списа, волейболу. За навчання отримував стипендію 20 рублів, із яких 1 рубель ішов на гуртожиток.

Попри відстань, Михайло по два-три рази на місяць писав листи Галині й отримував від неї відповіді. Двічі на рік — влітку і взимку — він приїздив у рідне село й бачився з коханою.

У 1968 році його з товаришами направили на шестимісячну практику до КОМІ ССР, у селище Ежва поблизу Сиктивкара. Там будували великий лісопромисловий комплекс, над яким працювали шведські та японські проектанти. На цьому підприємстві мали виробляти спирт, скипидар, папір, клей.

Михайло працював електромонтажником у бригаді Ленінградського тресту. Заробіток становив 250–300 рублів, а інколи — до 500. Він жив у гуртожитку, товаришував зі студентами Ленінградського електротехнічного технікуму.

Після завершення практики Михайло повернувся до Калінінграда, здав курсову роботу, а в листопаді 1968 року приїхав на канікули в Іскриню разом із товаришем Віктором Чекаловим. У цей час до нього на вихідні двічі приїздила з Вінниці Галина. Вони зустрічалися, ходили до клубу на танці, а потім він знову повернувся до Калінінграда готуватися до випускних іспитів.

1 березня 1969 року Михайло отримав диплом і був направлений на роботу в Кіровську область (рф), Кірово-Чепецький район, у селище Пасєгово, на посаду майстра виробничої дільниці.

Із 1 травня по 14 листопада 1969 року він працював на ремонтно-виробничому заводі майстром виробничого цеху. Жив у гуртожитку.

Життя там було непростим: харчувалися одноманітно — риба, уха, щі. На вихідні він їздив до Кірова купити ковбасу чи пиріжки. Його дивувала місцева звичка: після отримання зарплати багато працівників по два-три дні не виходили на роботу (зловживали спиртними напоями).

12 листопада 1969 року на завод зателефонували з Кірово-Чепецького військкомату й повідомили, що 19 листопада Михайла призивають на строкову службу терміном на два роки. Батько одразу надіслав телеграму в Іскриню, і Павло Афанасійович прилетів на літаку, щоб провести сина до війська.

Службу Михайло проходив на Уралі, в місті Чебаркуль Челябінської області. У навчальному підрозділі мотострілецького полку він пів року навчався на механіка-водія БМП — бойової машини піхоти.

Після успішного складання заліків його залишили в цій же частині. Йому присвоїли звання молодшого сержанта та призначили командиром відділення 4-го взводу, де в підпорядкуванні було дев’ять чоловік.

Під час служби Михайла нагородили ювілейною медаллю «100 років з дня народження В. І. Леніна». 20 квітня 1970 року його визнали кращим солдатом роти — із 120 військовослужбовців відзнаку отримали лише двоє.

Згодом, після випадку, коли старшина роти вчинив дії, не передбачені статутом, командир роти запропонував Михайлові обійняти посаду старшини роти. Він погодився. Йому присвоїли звання сержанта, пізніше — старшого сержанта, а 9 вересня 1971 року — звання старшини роти.

Під час служби він не вживав спиртного, але палив цигарки. У короткострокових звільненнях побував п’ять разів, а одного разу отримав десятиденну відпустку — влітку 1971 року, коли мав змогу побачитися з Галиною.

15 листопада 1971 року Михайло демобілізувався. Попри численні прохання командування залишитися на подальшу службу, він вирішив повернутися до рідного села.

6 лютого 1972 року Михайло одружився з Галиною Федорівною, а 20 лютого 1972 року він працевлаштувався на Вінницький завод радіотехнічної апаратури «Маяк» радіомонтажником.

У той час Галина вже закінчила технікум електронних приладів і працювала технологом на Вінницькому ламповому заводі.

На «Маяку» Михайло почав як робітник-монтажник, через два місяці отримав другий розряд, а в червні 1972 року здав на третій і став бригадиром монтажної бригади, в підпорядкуванні якої було 35 чоловік.

11 листопада 1972 року в хаті батьків дружини в селі Іскриня по вул. Кармелюка, 9 народилася їхня донька Лілія. Рік мати жила в селі з немовлям, а Михайло мешкав у Вінниці в сестри Євдокії.

На початку 1974 року Галина вийшла на роботу. Родина тоді винаймала кімнату в приватному будинку по вулиці Червоних Партизан. Обоє заробляли по 140 рублів.

Михайло отримав мисливський квиток у смт Літин, а тесть, Русанов Федір Михайлович (учасник великої вітчизняної війни), дав йому рушницю «Іж-12». Утім через брак часу й досвіду полювання не стали серйозним захопленням. За два роки він здобув чотири зайці та одну дику качку. У 1975 році рушницю вилучили через неналежне зберігання.

Наприкінці 1975 року за допомогою своїх батьків подружжя купило частину приватного будинку по вулиці Літвіненка біля ринку "Урожай".

У другій половині 1970-х років Михайло почав займатися вирощуванням квітів. Допомогла в цьому Кметь Олена Андріївна, родичка з боку дружини, яка багато років вирощувала квіти й навчила його цієї справи.

Взимку 1976 року він придбав близько тисячі цибулин тюльпанів. В одній із кімнат будинку на Літвіненка вирощував перші квіти. Перший урожай приніс 110 рублів, за які Михайло купив дружині модний плащ. 

Мрією Михайла був автомобіль. І в 1978 році вона здійснилася: за допомогою родича, який мав право придбати машину позачергово, та позичивши ще 1300 рублів, він купив ВАЗ-2101 за 5600 рублів.

4 листопада 1977 року у Вінницькій обласній лікарні імені М. Пирогова в родині народився син Вадим.

У цей час Михайла перевели на посаду майстра цеху радіотехнічної апаратури № 16, де в його підпорядкуванні було вже дві бригади. На початку 1979 року, у зв’язку зі знесенням будинку по вулиці Літвіненка, родині запропонували квартиру. Зрештою вони отримали трикімнатну квартиру по вулиці Хмельницьке шосе, 31а, кв. 52.

Паралельно з роботою на заводах Михайло з дружиною роками тяжко працювали. Щовихідних вони приїздили разом із двома дітьми до с.Дашківці. Там у знайомої ставили автомобіль (на той час від шляху до с.Іскрині нормальної дороги не було) і пішки йшли через яри та поля в рідне село (до 3 км).

Батьки займались вирощуванням тюльпанів. Це була справжня родинна справа, яка вимагала величезної щоденної праці: від висадки цибулин восени, боротьби зі шкідниками, викопування, сушіння, сортування, заготівлі ґрунту і листя (із сусіднього лісу для утеплення) до "вигонки" квітів узимку, зрізання, пакування й продажу навесні.

Батьки працювали удвох. Вирощували квіти на землі своїх батьків, готували ящики, суміші з торфу, піску й перегною, берегли посадки від морозів, гризунів і шкідників. Починаючи з 23 лютого, Михайло зрізав квіти, пакував їх, а з 1 березня дружина брала відпустку і долучалася до реалізації.

Це була виснажлива праця, яка вимагала не лише сил, а й великої витримки. Особливо важкими були перші дні березня, коли потрібно було перевезти квіти з села до міста, часто крізь сильні сніги, бездоріжжя й морози.

Попри всі труднощі, родина дбала і про відпочинок дітей. У 1980 році вони двічі їздили «дикунами» з палаткою в селище Рибаче біля Алушти. У 1982 році батько за профспілковою путівкою побував у Будапешті та біля озера Балатон у Венгрії.

У 1983 році вся родина відпочивала на Чорному морі біля Євпаторії. Згодом бували й у Печорі на Вінниччині, і в Затоці на Одещині.

На початку 1990-х, коли розпадався Радянський Союз, завод «Маяк» почав працювати нестабільно. Зарплати зменшувалися, виплачувалися нерегулярно, ціни зростали. Щоб утримати сім’ю, Михайло з дружиною шукали додаткових заробітків.

Спершу це були поїздки до Польщі, де вони продавали товари народного споживання, горілку, постільну білизну, інструменти. Потім — поїздки до Москви, Ленінграда, Києва, Одеси. Вони торгували продуктами, м’ясом, тютюновими виробами, квітами, навіть напоями й дефіцитними товарами.

Ці роки були неймовірно важкими: постійні черги, дороги, стрес, ризики, ночівлі на вокзалах, проблеми з міліцією, митницею, перекупниками. Але все це робилося заради родини, дітей, їхньої освіти й майбутнього.

Особливо тяжкими були роки, коли треба було виплачувати кошти за нову кооперативну квартиру доньки Лілії. Родина самотужки щомісяця віддавала значні суми, іноді економлячи навіть на їжі й одязі.

Проте батьки не відступили. Вони зробили все, аби їхні діти мали вищу освіту, житло і краще майбутнє, ніж мали вони самі.

Саме завдяки батьківській підтримці син Вадим вступив до Одеського інституту внутрішніх справ, а згодом зміг продовжити службу в органах, а пізніше — в Службі безпеки України. У своєму житті він неодноразово підкреслював, що саме батьки своєю працею, наполегливістю, підтримкою і вірою в нього відкрили йому дорогу в майбутнє.

Постійна багаторічна фізична праця, важкі сумки, нервові перевантаження, стреси і труднощі не минули безслідно. У Михайла з’явилися гіпертонія, подагра, цукровий діабет, проблеми з серцем (інфаркт в 65 р.), онко шлунка, простати (в 71 р.), венами на ногах, а згодом і камінці в жовчному міхурі та в нирці. Та попри все він продовжував працювати.

У 2002 році він вийшов на пенсію, в 2004 р. батьки закінчили займатися квітами (цій справі вони присв'ятили 25 років), а в 2005 році влаштувався працювати охоронцем на завод «Аналог», де залишався й надалі. Навіть у поважному віці він не сидів без діла: їздив у село, обробляв землю, займався господарством, підтримував родину.

Усе своє життя Михайло Ромигайло був людиною праці. Його життєвий шлях — це шлях покоління, яке народилося після війни, з дитинства знало нужду, тяжку селянську працю, відповідальність і ціну кожному заробленому шматку хліба.

Він був добрим сином своїх батьків, турботливим чоловіком (10 років, до останнього дня доглядав хвору дружину-інваліда І гр. яка була в підгузках та ледве рухалась на ходунках після невдалої операції на спині), люблячим батьком, людиною, яка не боялася труднощів і все життя працювала заради родини. Його руки знали важку працю, а серце — велику відповідальність за близьких.

Завдяки своїй наполегливості, чесності, витримці та любові до родини він зумів дати дітям опору в житті, виховати їх, підтримати і залишити після себе приклад справжнього чоловіка, трудівника і батька.

Наш любий тату, відколи стих твій крок у домі,

Осиротіли стіни і земля навколо….

Твій світлий образ в серці і в альбомі.

Ти завжди в пам’яті і не забудемо ніколи!

З дитинства, з мамою, ви поруч крокували,

Один на двох був обрій й небосхил.

І навіть, відстань і міста, вас не зламали,

Не розвели — єдиних ваших крил.

Ти все життя трудився безупинно —

Завод, город й праця вдалині.

Щоб дітям дати всю турботу неодмінно.

Щоб ми стояли міцно на землі.

Ти мовчки ніс усі свої тривоги,

І довго маму ніжно доглядав.

А в рідній «Іскрині» знайшов свій тихий спокій,

Там де любив душею і радість щиро дарував.