Меморіал

Морозовський Костянтин Вікторович — солдат, механік-водій 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

Народився 30 липня 1989 року.

Місце народження: село Баратівка, Снігурівський район, Миколаївська область.

Загинув 7 грудня 2024 року під час виконання бойового завдання в Донецькій області, Краматорський район, село Іванопілля, в районі шахти «Торецька», разом із двома побратимами.

Похований 14 грудня 2024 року у місті Миколаїв на Алеї Героїв.

Почесна відзнака Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест».

Медаль «За оборону рідної держави».

Нагрудний знак «Ветеран війни».

Костянтин народився 30 липня 1989 року в селі Баратівка Снігурівського району Миколаївської області.

Закінчив Баратівську школу, а згодом Варварівське професійно-технічне училище №13 за спеціальністю «механік газозварювальних установок».

Працював і жив у Миколаєві разом зі своєю родиною.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Костянтин добровольцем став до лав Збройних Сил України.

Вже у грудні того ж року він почав воювати на складному Донецькому напрямку у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

7 грудня 2024 року, під час виконання бойового завдання у населеному пункті Іванопілля Краматорського району поблизу шахти «Торецька», Костянтин разом із двома побратимами загинув, захищаючи нашу державу від ворога.

Він загинув в результаті прямого влучання ворожого дрону у бойову машину, в якій перебував разом із двома бійцями.

Вночі, ризикуючи життям, побратими забрали тіла Кості і двох інших загиблих воїнів з поля бою.

Костя був справжім чоловіком, люблячим батьком, гарним сином і братом. Він був надійний і відповідальний, щедрий, добрий і позитивний. Любив дітей.

На все дивився з гумором, завжди шуткував, навіть коли здавалось, що проблеми більші ніж ми можемо здолати.

Допомагав тим хто цього потребував, віддавав останнє аби допомогти.

Костя дуже любив свою родину і робив усе аби ми були щасливі, і ми дійсно такі були з ним.

Немає слів аби описати цю втрату.

Костя був гарним воїном – сміливим, хоробрим, відважним.

Він був гарною людиною — доброю та співчутливою.

Він був справжнім чоловіком — відповідальним, рішучим, здатним на чоловічі вчинки.

В зону активних бойових дій Костя потрапив у грудні 2022 року. Воював на Донецькому напрямку у складі 28-ї окремої механізованої бригади імені Лицарів Зимового Походу.

Пішов на війну перш за все, щоб захистити і врятувати свою родину, а рятував незнайомців, які за короткий час стали його другою родиною.

Був безвідмовним, допомагав тим, хто звертався до нього. Одержавши посилки з допомогою, яку надсилали волонтери Миколаєва, частину залишав своїм хлопцям, а частину передавав далі, говорячи: «Їм потрібніше»…

Костя часто ризикував своїм життям, не задумуючись про можливі страшні для нього наслідки.

Стояла неймовірна літня спека. Під палючим сонцем серед села, де дислокувалася його частина, почав горіти 40-ка кілограмовий снаряд. Він міг будь-якої миті здетонувати, наробивши багато лиха для людей, які там проживають.

Знехтувавши небезпекою, Костя зважився на шалений вчинок: власноруч виніс снаряд за межі складу з боєприпасами, чим врятував життя як своїх побратимів, так і місцевих мешканців.

Хазяйновитий і безстрашний, він не побоявся сісти за кермо палаючого автомобіля, щоб не залишити його ворогові, піддаючи ризику своє життя, повернув транспортний засіб на позицію до наших бійців.

Його любили і поважали побратими, бо він добре знав, що таке справжня чоловіча дружба, взаємодопомога та взаємовиручка.

Двічі рятував їх, контужених після влучання ворожого дрону. Виносив на собі напівживих хлопців у безпечне місце: першого разу врятував 7-х бійців, другого разу — 6-х.

За цей героїчний вчинок був нагороджений «Золотим хрестом» Головнокомандувача ЗСУ.

Будучи вірним військовій присязі, виявивши стійкість та мужність в бою за Батьківщину, Костя загинув 7 грудня 2024 року поблизу населеного пункту Іванопілля Краматорського району Донецької області.

Гірко й боляче усвідомлювати, що кращі сини України йдуть у Небесне військо. Такою високою і страшною є ціна нашої свободи.

У Костянтина залишилися дружина Катерина, двоє синів — Максим і Семен, мати Валентина Василівна і сестра Світлана.

Він був тим, хто рятував інших, хто не відступав перед небезпекою, хто жив для своєї родини і віддав життя за Україну.