Меморіал

Віталій Миколайович Головко народився 25 грудня 1976 року в місті Дніпродзержинськ, нині Кам’янське, Дніпропетровської області.

Навчався у середній школі № 9. Після її закінчення здобув освіту у Придніпровському металургійному технікумі та автошколі.

Любов до техніки та водійської справи прищепив йому батько — Микола Мусійович. Ще змалку Віталій із захопленням проводив час поруч із татом у гаражі, вивчав будову автомобілів, переймаючи знання та любов до справи, яка згодом стала його професією.

У мирному житті працював водієм на маршруті Кам’янське — Дніпро. Згодом перейшов на вантажні перевезення. Останні десять років працював водієм вантажівки у Польщі.

У лютому 2022 року Віталій приїхав у відпустку до мами Ілони Михайлівни та сестри Наталії у Кринички. Він пригнав із Польщі автомобіль і серйозно замислювався над тим, щоб повернутися додому назавжди. Йому подобалася хата на вулиці Грушевського, і він будував плани на майбутнє у рідному краї.

Але життя розпорядилося інакше.

Саме тут його застала повномасштабна війна.

Коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Віталій не залишився осторонь.

Рідні хвилювалися за нього, просили не ризикувати життям, знайти мирну справу. Та його рішення було твердим і незмінним.

На всі вмовляння він відповідав:

«Якщо всі ховатимуться, хто ж тоді захищатиме Україну?»

3 березня 2022 року Віталій добровільно прийшов до територіального центру комплектування у місті Кам’янське та став на захист Батьківщини.

З березня 2022 року проходив службу у лавах Державної спеціальної служби транспорту. Був кулеметником 1 відділення 4 взводу 3 роти 3 батальйону охорони військової частини Т0920.

Віталій брав безпосередню участь у заходах із забезпечення оборони України, захисту її незалежності та територіальної цілісності.

Він був розсудливим, вольовим, відповідальним і дисциплінованим. Сумлінно виконував поставлені завдання, не уникав труднощів і завжди залишався вірним військовій присязі та своєму обов’язку перед державою.

Невдовзі рідні почали отримувати від Віталія повідомлення з Харківщини, де точилися запеклі бої, де щодня гинули люди та руйнувалися міста і села.

Вдома за нього постійно молилися та чекали звісток.

Особливо болісним для родини стало те, що в липні 2022 року на війні загинув двоюрідний брат Віталія — Олександр Сотник.

Під час звільнення Ізюма маленька місцева дівчинка подарувала Віталію ангелочка. Вона попросила, щоб цей оберіг захищав його на фронтових дорогах.

Пізніше Віталій разом із побратимами виконував бойові завдання на Донеччині. Звідти він надсилав додому фотографії зруйнованих населених пунктів і короткі повідомлення, які говорили більше за довгі розповіді:

«Ще одне село наше!»

Серед руїн залишалися люди — літні, хворі, самотні. Вони потребували допомоги, підтримки та простого людського співчуття.

Добрий і співчутливий, він підтримував людей у найважчі моменти, подавав руку допомоги, ділився останнім і не залишав наодинці з бідою. Він допомагав мирним жителям, евакуйовував людей з небезпечних територій і рятував тих, хто потребував захисту.

Серед евакуйованих ним людей була мама з онкохворою дитиною, яку вдалося вивезти у безпечніше місце на Дніпропетровщині.

Не залишав він напризволяще й тварин.

На Донеччині часто можна було побачити покинутих собак, які чекали на допомогу біля зруйнованих будинків.

Одного разу Віталій прихистив маленького песика, приреченого на голодну смерть. Під час чергової поїздки до Дніпра він привіз його до мами та сказав:

«Якщо рятувати Україну, то рятувати всіх».

Так у родині з’явився песик Патрон, який і сьогодні живе та охороняє мамин дім.

Бійці військового підрозділу, в якому служив Віталій, відчували себе єдиною дружною родиною.

Разом вони ділили труднощі служби, підтримували один одного та раділи кожній добрій новині з дому. Усіх їх об’єднували бойовий дух, турбота один про одного та спільне прагнення до перемоги.

Побратими любили Віталія за добру вдачу, людяність, уміння підтримати у складну хвилину та зробити військові будні світлішими.

Він щиро цінував дружбу, поважав людей і любив життя.

26 жовтня 2022 року військовослужбовець Віталій Головко загинув поблизу населеного пункту Майорськ Донецької області.

Це був його останній бій.

Під постійними обстрілами побратимам вдалося повернути його тіло лише на дев’ятий день.

Через дев’ять днів після загибелі Віталій повернувся до рідного краю.

Вже не зміг обійняти рідних, сказати теплі слова мамі, сестрі та донькам.

Відспівування Захисника відбулося у козацькій церкві Святої Покрови у Кам’янському.

Останній спочинок він знайшов на криничанській землі серед інших воїнів, які віддали життя за Україну.

Провести Героя в останню путь прийшли рідні, друзі, побратими та земляки.

Йому було 45 років. До свого 46-го дня народження він не дожив два місяці.

Побратими згадують його як людину з високою мотивацією, яка ніколи не відступала перед труднощами та бралася за виконання найскладніших завдань.

Вони говорили:

«Віталій мав високу мотивацію, увесь час був на передовій, брався за виконання найскладніших бойових завдань. Був дисциплінованим. А дисципліна, як кажуть, — душа армії. Іноді доводиться робити те, чого ти ніколи не виконував, чи те, що не бажаєш. А ще був товариським, доброзичливим, завжди привітним, усміхненим і по-справжньому відважним».

Своєю енергією, бадьорістю, неприхованою посмішкою та любов’ю до життя він заряджав усіх, хто був поруч.

За особисту мужність і самовідданість, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Указом Президента України від 26 січня 2023 року № 46/2023 Віталія Миколайовича Головка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

У Віталія залишилися мама Ілона Михайлівна, сестра Наталія, доньки Ірина та Крістіна.

Він залишив по собі пам'ять про добру, щиру і мужню людину, яка у вирішальний для країни час зробила свій вибір і стала на її захист.

Його життєвий шлях, добрі справи та подвиг назавжди залишаться у пам'яті рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав.