Меморіал

Народився Олександр 26 грудня 1988 року у селі Заставці на Хмельниччині. Зимового ранку, коли земля тихо вкривалася білою ковдрою, у світ прийшов хлопчик із теплими карими очима. Маленький промінчик у родині, де вже було старше братове плече й де батьківська любов і мамина ніжність створювали справжній дім.

Його дитинство минало у рідному селі — там, де пахне сіном і яблуками, де кожен знає кожного, а вечорами чути дитячий сміх. Саме серед цього простого, але щасливого світу зростав Сашко — веселий, непосидючий, щирий. Він мав ту рідкісну дитячу доброту, що не минає з роками. Його сміх був заразливим, а очі — такими живими, що, здавалося, у них відбивається саме життя.

Ще зовсім малим він любив їздити з дядьком у поле. Там його завжди чекали комбайнери. Сашко знав, як розвеселити навіть зморену людину — вигадував кумедні історії й розповідав їх так щиро, що дорослі, втомлені працею, сміялися від душі. У його присутності все оживало — навіть поле, здавалося, дихало радістю.

У школі він був старанним, але головне — добрим. Завжди допомагав іншим, не чекаючи подяки. Любив біг, мав багато друзів, бо ніколи не зраджував і не відвертався. Його довіра була чистою, як ранковий світанок.

Для батьків він був гордістю, для брата — підтримкою. Він умів відчувати серцем, розуміти без слів. І навіть коли мовчав — у тій тиші була любов.

Його любили всі — і діти, і дорослі. Бо поруч із ним ставало спокійно. Бо від нього йшло світло — справжнє, людське.

Навчався у Заставецькій загальноосвітній школі І–ІІ ступенів філії імені О. Романенка.

Після закінчення школи вступив до Державного професійно-технічного навчального закладу «Хмільницький аграрний центр професійно-технічної освіти», де здобув професію столяра будівельного, різьбяра по дереву та бересті.

Після навчання поїхав на заробітки до росії.

Іноді доля починає найсвітліші історії з недовіри. Так було й у них. При першій зустрічі Олександр зовсім не сподобався їй. Його наполегливість здавалася настирливою, його впертість — викликом. Але саме ці риси згодом стали тим, що не дало їхній історії загубитися.

З кожним днем вона відкривала в ньому іншого чоловіка — ніжного, уважного, світлого. Попри зовнішню впевненість і мужність, у ньому жила щирість і здатність любити всім серцем.

Сашко був романтиком до дрібниць. Не було дня, щоб він не приніс квіти, шоколад чи маленький знак уваги.

Перший подарунок вона пам’ятає й досі — маленький брелок у формі зайчика. Простий, але особливий. Вона носить його як талісман — як частинку його, що завжди поруч.

Вони переписувалися до ранку, чекали дзвінків, берегли кожну зустріч. Він писав їй вірші — від серця.

У 2018 році вони побралися. Перед Богом і перед життям дали обіцянку бути разом. І тоді Олександр сказав:

«Рано чи пізно один із нас піде… але коли зустрінемось на небі — Бог нас знову поєднає, бо поєднав на землі».

У 2019 році народилася їхня донечка — Олександра. З маминими очима. З татовим іменем.

Вона стала для нього всім. Його принцесою, його гордістю. Він любив її безмежно, а вона називала його своїм героєм.

Останнє свято, яке вони провели разом — день народження донечки, коли їй виповнилося три роки.

Вона мріяла, щоб тато завів її в садок… але у садок і до школи вона пішла вже з мамою.

Та в її очах живе його світло. І коли вона усміхається — здається, що поруч знову він.

Олександр ніколи не служив у армії. Не готував себе до війни. Але коли у лютому 2022 року почалося повномасштабне вторгнення, він не зміг залишитися осторонь.

24 червня 2022 року став військовим.

Спочатку проходив службу у військовій частині Т0910 Державної спеціальної служби транспорту. Там не було бойових завдань, але він не міг залишатися осторонь.

Коли почали набирати добровольців до штурмових підрозділів — він пішов.

Став бійцем 710-ї штурмової роти.

Під час виконання бойових завдань підрозділ був прикомандирований до 68-ї окремої єгерської бригади імені Олекси Довбуша.

 Там, серед війни, він показав справжню мужність.

І одного разу сказав побратимам:

«Хлопці, ви ж розумієте, що ми можемо не вернутися… мене вдома чекають мої дівчата… я хочу до своїх дівчаток…»

25 червня 2023 року загинув у бою поблизу селища Благодатне Волноваського району Донецької області.

Нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Вдома на нього чекали кохана дружина, маленька донечка та вся родина.

І він повертається до них щодня — у спогадах, у світлих очах донечки, у кожній її усмішці, що так схожа на його. У тихих ранках і вечорах, коли серце особливо гостро пам’ятає.

Він не встиг обійняти ще раз. Не встиг провести доньку до садочка. Не встиг прожити всі ті прості миті.

Але він встиг головне — бути люблячим чоловіком, турботливим батьком і воїном, який став на захист найдорожчого.

І навіть коли між ними — небо, вони залишаються разом.

Бо любов не зникає. Вона просто змінює форму.