Меморіал

Олександр Багдєєв народився 13 жовтня 1990 року у звичайній українській родині. Його батько працював водієм, мама була математиком. Дідусь пережив Голодомор, розкуркулення, другу світову війну, тяжко працював на металургійному заводі, у колгоспі та на відбудові сільського господарства. Усе своє тепло, любов і турботу він віддавав улюбленому онукові.

Саша був єдиною дитиною в сім’ї. Його народження чекали довгих шість років. Він був вимоленим у Бога сином, найбільшим щастям своїх рідних. Саме про таких дітей кажуть — поціловані Богом у тім’я.

Ще зовсім маленьким він дивував усіх своїми здібностями. Коли Сашкові було лише півтора року, під час відпочинку в спортивному таборі Дніпровського державного технічного університету, де працювала його мама, одна зі співробітниць, почувши, як дитина декламує довгі вірші, сказала:

— У вас росте вундеркінд.

Він мав надзвичайну пам’ять і легко засвоював нові знання. Уже в чотири роки знав усі марки легкових і вантажних автомобілів. До школи прийшов добре підготовленим — умів читати й рахувати. У початкових класах був майже відмінником.

З роками інтересів ставало дедалі більше. Особливе місце у його житті зайняли комп’ютери та комп’ютерні технології. Серед друзів він був справжнім знавцем і авторитетом у цій сфері.

Навчався спочатку в середній школі №26, а згодом перейшов до ліцею №1, нині Наукового ліцею імені Анатолія Лигуна. Перехід був непростим. Певний час йому було складно звикнути до нових вимог і навантаження, навіть просив маму повернути його до попередньої школи.

Важливий вплив на формування його світогляду мав директор ліцею Микола Олексійович Наказний — людина, яку мама Олександра згадує з особливою вдячністю і теплом.

Для Тетяни Іванівни він був не лише керівником навчального закладу, а й однокласником, якого вона знала ще зі шкільних років. Людиною сильної волі, великого серця та надзвичайної людяності. Він умів підтримати, вислухати, дати мудру пораду й ніколи не залишався байдужим до долі своїх учнів.

Минали роки, але Микола Олексійович продовжував цікавитися життям своїх випускників. Запитував про Сашу, про його родину, про донечку після її народження.

Мама Героя переконана, що ця людина вплинула на формування характеру її сина. Особливо важливо це було тому, що виховувала вона його сама.

Доля склалася символічно й болісно водночас — Миколу Олексійовича Наказного та його учня Олександра Багдєєва хоронили в один день.

І мама щиро вірила: Вчителю не було б соромно за свого Учня. Навпаки — він пишався б тим, що виховав справжнього Патріота України.

Олександр здобув вищу технічну освіту за спеціальністю «Технологія та устаткування зварювального виробництва».

Під час навчання у Дніпровському державному технічному університеті брав участь у науковій діяльності. У 2011 році разом зі старшим викладачем Брежнєвою-Єрмоленко О.В. презентував доповідь «Проблеми сталого розвитку виноробної промисловості» на Міжнародній науково-практичній конференції в Макіївці.

Попри технічну освіту, він був людиною широких інтересів і здібностей.

Працював представником адвокатського об’єднання «Автопоміч Україна», торговим представником компанії «Люстдорф» та в інших сферах.

Завдяки досконалому знанню комп’ютерної техніки швидко опановував нові програми, знаходив нестандартні рішення та створював власні інструменти для роботи.

Згодом став одним із кращих у місті фахівців з ремонту та обслуговування газових котлів, колонок та іншого обладнання.

Минуло вже кілька років після його загибелі, але люди й досі телефонують на його номер у пошуках допомоги. Бо знають: за життя Саша завжди знаходив рішення і завжди приходив на допомогу.

Усе життя Олександра було для людей.

Він миттєво відгукувався на прохання про допомогу. Часто ставив чужі потреби вище за власні. Саме тому мама жартома говорила, що іноді їй також доводилося чекати своєї черги.

Дружба - це було для нього святе.

Одного разу його однокласник і колега по роботі через низькі показники опинився під загрозою звільнення. Олександр виступив на загальних зборах, пояснивши справжні причини ситуації, а потім особисто звернувся до керівництва і заявив, що якщо звільнять товариша, він також напише заяву. А керівництво не мало сенсу звільняти перспективного, з дуже високими показниками роботи працівника, - поступилося проханню.

Завдяки його принциповості та небайдужості друга вдалося відстояти.

Такою була його дружба — вірною, чесною і безкомпромісною.

Олександр був надзвичайно різносторонньою людиною.

Ще змалку він любив працювати на землі. На родинному городі мав власну ділянку, де вирощував овочі та рослини. Його врожаї часто були кращими за мамині.

Здавалося, він мав особливий дар відчувати природу. У його руках оживали навіть рослини, які вже втрачали шанс на життя. Він успішно реанімував орхідеї, вирощував екзотичні рослини, пальми та мріяв про нові сорти й експерименти.

Останнього літа свого життя врятував висаджений мамою баклажан. Порадив спосіб догляду, який згодом приніс найбільший урожай.

Після нього залишилися розкриті пакетики з насінням незвичайних рослин, які він так і не встиг висадити.

У молоді роки займався танцями у заслуженому ансамблі народного танцю «Дніпро», був нагороджений грамотою за творчі досягнення.

Згодом захопився спортом: тренажерними залами, бігом, гірським велосипедом і скутерами та банджи-джампингом.

Не палив, майже не вживав алкоголю та залишався вірним своїм принципам навіть під час служби у Збройних Силах України.

Олександр був люблячим батьком і людиною, для якої родина завжди залишалася найбільшою цінністю.

Перший шлюб не склався, але навіть після розлучення він залишився чудовим батьком для своєї донечки. Підтримував добрі стосунки з колишньою дружиною та її родиною, ніколи не припиняв допомагати й підтримувати їх.

Свою донечку Алісу він просто обожнював.

Пізніше доля подарувала йому нове кохання — Олену Кузьміну. Разом вони виховували її сина Єгора, якого Олександр щиро полюбив і про якого турбувався як про рідного.

Коли розпочалася повномасштабна війна, Олександр подарував коханій обручку та зробив офіційну пропозицію.

Весілля вони так і не встигли відсвяткувати.

ВІЙНА І ВИБІР СОВІСТІ

Олександр мав усі законні підстави не йти до війська.

Він був єдиним годувальником своєї 70-річної матері, яка боролася з тяжкими захворюваннями, зокрема з онкологією. Мав малолітню дитину та власні проблеми зі здоров’ям.

Проте залишитися осторонь не зміг.

Разом зі своїм старшим товаришем Олександром Сотником він добровільно прийшов до військкомату. Того дня простояв у черзі три з половиною години.

Спочатку його не хотіли брати на службу.

Та він наполіг.

Людина з таким гострим почуттям справедливості не могла сидіти вдома і спостерігати, як інші захищають його родину, його дітей та його країну.

Не маючи попереднього військового досвіду, Олександр став військовослужбовцем 81-ї окремої аеромобільно-десантної бригади 122-го батальйону десантно-штурмових військ Збройних Сил України.

15 листопада 2022 року під Білогорівкою Луганської області Олександр Багдєєв загинув у бою за Україну.

Йому було лише 32 роки.

За мужність, відвагу та самопожертву Указом Президента України його нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Також Олександр Багдєєв був нагороджений медаллю «Хрест Свободи».

Олександр був людиною, яка вміла по-справжньому дружити, цінувати близьких і берегти тих, кого вважала своєю родиною.

Найріднішою людиною для Олександра була його мама — Багдєєва Тетяна Іванівна, яка виховала сина, підтримувала його на життєвому шляху та назавжди зберегла у своєму серці пам’ять про нього.

Особливе місце в його житті займав дідусь — Радиш Іван Петрович (1923–2017), який пережив Голодомор, розкуркулення, Другу світову війну та тяжкі повоєнні роки. Для улюбленого онука він не шкодував ні любові, ні турботи.

В дуже ранньому віці Саші (2 рочки), коли його сім'я оселилася в новобудові на одному сходинковому майданчику в сусідніх квартирах з родиною Петра і Тетянки Генсецьких, вони одразу стали як одна сім'я. В 4 рочки Саша навіть збирався одружуватись на одній із їхніх дочок. Голова цієї родини мав дуже великий вплив на формування чоловічих рис характеру Саші, а коли він підріс- на набуття трудових навичок. І хоча мама Саші та сім'я Генсецьких живуть вже в різних місцях, а також і в різних країнах, але зв'язок і підтримка існує і до цих пір. За що їм щира вдячність.

І хоча доля дарувала Саші друзів і наставників різного віку, він завжди вмів знаходити людей, близьких йому по духу. Для нього справжня дружба ніколи не вимірювалася різницею в роках.

Старший товариш Олександр Сотник, попри різницю у віці майже сімнадцять років, став для Саші названим братом. Разом вони прийшли до військкомату у перші дні повномасштабної війни. Сьогодні два Брати-Герої — Олександр Багдєєв та Олександр Сотник — пройшовши крізь вогонь війни, знайшли вічний спочинок поруч один з одним, як одна родина.

Родина Сотників береже пам’ять про синів Олександрів, дбаючи про місце їх поховання та збереження їх історії. Щиро вдячні Івану Івановичу Сотнику, Наталі Сотник та Ксенії Сотниковій.

Особливе місце у житті Олександра займав і його найближчий друг Влад Карабаш. Родину Карабашів він вважав і своєю родиною. Поруч із ним завжди були Олександр Олексійович та Констанція Миколаївна, які стали для нього близькими та дорогими людьми.

Важливою частиною життя Олександра був магазин «САІР», де він працював і який вважав своєю другою домівкою. Тут його цінували не лише як фахівця, а й як людину. Поруч із ним були Стас, Наташа та керівники Олександр та Ірина, які залишилися частиною його життєвої історії.

Олександр Багдєєв прожив лише 32 роки.

Але за цей час встиг залишити після себе більше, ніж багато людей залишають за довге життя.

Для мами він назавжди залишився тим самим довгоочікуваним хлопчиком, якого вона вимолювала шість років і якого Бог подарував їй як найбільше щастя.

Для друзів він був людиною честі та вірності. Для побратимів — надійним воїном. Для донечки — люблячим татом. Для Єгора — прикладом справжнього чоловіка.

Після звістки про його загибель хлопчик одягнув військову форму, зайшов до кімнати мами й сказав:

— Мамо, я тепер другий Саша.

У цих дитячих словах — продовження його справи, його цінностей і його любові.

Олександр жив так, що його неможливо забути.

Він залишився у вдячній пам’яті людей, яким допомагав. У серцях рідних, яких безмежно любив. У своїх дітях. У спогадах друзів. У побратимах, поруч з якими боронив Україну.

І поки живе пам’ять про нього — житиме і він.

Минатимуть роки, але для матері він назавжди залишиться тим самим вимоленим хлопчиком, найбільшим щастям і найдорожчим скарбом її життя.

«Люблю тебе, синку.

Ти найкращий у світі.

Пишаюся тобою».