Меморіал

Сергій Луньов народився 26 листопада 1987 року в Донецьку.

Його мама Ірина була родом зі Знам’янки, але після навчання в Черкасах отримала направлення на роботу в Донецьк. Там вона зустріла свого майбутнього чоловіка Геннадія Луньова. Подружжя одружилося, і саме в Донецьку народився їхній старший син Сергій.

Пізніше сім’я переїхала на Кіровоградщину та придбала житло в Долинській.

З дитинства Сергій любив порядок. Йому було важливо, щоб кожна річ мала своє місце. Він сам акуратно складав свої іграшки та книжки. Мав власний розкладний столик, за яким малював, грався конструктором і розглядав дитячі книжечки.

Часто наглядати за ним залишалася прабабуся Капітоліна, яку він ніжно називав “бабочка Капочка”. Сергій любив, коли бабуся читала йому казки. А потім усі книжки складав на своєму столику акуратною стопкою.

Згодом у сім’ї народилися два його молодших брати — Володя та Женя. І Сергій, який так любив порядок, дуже нервував через безлад, який вони часом влаштовували.

“Мамо, ну чому вони завжди беруть мої книги? Вони мають лежати ось тут, на моєму столику”, — жалівся старший син мамі.

“Сергійко в усьому був дуже “правильним”, — розповідає про сина мама. — Кожна річ у нього мала своє місце, у навчанні та у школі дотримувався всіх вимог вчителів. Робив завжди так, як це говорила вчителька”.

Навчався Сергій у Долинській школі №3, нині ліцей “Інтелект”. Мама згадує, що син добре вчився. Після закінчення дев’ятого класу батьки завели з ним розмову про те, чи хоче він далі навчатися в школі, чи, можливо, краще вступати до училища або коледжу. Сергій відповів:

“В школі так класно вчитися, я це тільки тепер зрозумів”.

Саме в десятому та одинадцятому класах його результати в навчанні були найуспішнішими.

Після 11-го класу Сергій вступив до Кропивницького кібернетичного коледжу, де вивчав комп’ютерні технології. Згодом продовжив навчання в Харківському університеті радіоелектроніки.

“Сергій все своє життя багато працював, — розповідає мама. — Під час навчання в університеті він влаштувався на роботу до компанії, яка займається проведенням інтернету та кабельного телебачення. На той час він вже познайомився з дівчиною, з якою вирішили створити сім’ю. А до цього питання він відносився дуже відповідально. Якщо сім’я — то він має її забезпечувати, ніякої допомоги від батьків”.

З майбутньою дружиною Оксаною Сергій познайомився в Долинській. Вони навчалися в одній школі, тільки Оксана була на два роки молодша. Але в шкільні роки вона його чомусь зовсім не бачила і не помічала.

“Після школи я навчалася в Кривому Розі, — розповідає Оксана, дружина Сергія. — Приїхала додому в Долинську перед Новим роком. Домовилася з подругою зустрітися в кав’ярні. Сидимо, розмовляємо, відпочиваємо. Помічаємо, що компанія хлопців за одним із столиків якось вже занадто прискіпливо на нас витріщається.

Один із них прямує до нас, питає дозволу присісти і пропонує познайомитися. Починає запрошувати десь прогулятися. Я віднікуюся, мовляв, навчання, треба писати реферати, готуватися до екзаменів. Він запитує, з якого предмету і що потрібно писати, і говорить, мовляв, я тобі допоможу, бо добре на цьому знаюся. Потім попросив номер телефону.

На той час у мене ще кнопковий телефон був і щось він “глючив” частенько. Сергій взяв телефон, сказав, що може його полагодити”.

Поки вони розмовляли, Сергій копирсався в телефоні. Потім повернув його дівчині й сказав, що все полагодив, і з цього дня в неї почнеться нове життя.

Що означали ці слова, Оксана зрозуміла лише вдома, коли відкрила телефон і побачила, що його просто відформатували до початкових налаштувань. У телефоні не залишилося жодної світлини, а вся телефонна книга складалася з одного невідомого і не підписаного номера.

Наступного дня з цього номера їй зателефонували.

“Привіт, — почула вона в трубці, — я Сергій, ми вчора в кав’ярні познайомилися. У мого друга день народження, мені немає з ким піти і я запрошую тебе”.

Оксана спробувала відмовитися, адже їй було незручно йти на день народження до незнайомої людини. Але Сергій наполягав, запевняв, що все нормально, про подарунок він уже подбав, і їй ні про що думати не потрібно.

Коли вони прийшли за адресою, у помешканні вже була компанія друзів-однокласників. Оксану здивувало, що друзі Сергія постійно просили щось принести або питали, де взяти якусь річ. Це зовсім не було схоже на те, що вони прийшли до когось у гості. Скоріше — на те, що Сергій тут господар. І компанія ніякого іменинника не вітала.

Пізніше Сергій зізнався, що Оксана йому дуже сподобалася, і він довго думав, як запросити її на побачення. Не зміг вигадати нічого більш оригінального. А вже після одруження розповів дружині, що вона сподобалася йому в кав’ярні з першого погляду. Але його товариш теж заговорив про те, що хоче з нею познайомитися. І тоді вони розіграли в “камінь-ножиці-папір”, хто піде знайомитися.

“Якби я про це дізналася ще на початку знайомства, то, можливо, наші стосунки далі б і не розвинулися, — говорить Оксана. — Але він розповів про це тоді, коли я вже не могла без нього уявити свого життя. Він став для мене цілим Всесвітом”.

Оксана і Сергій багато працювали за кордоном, щоб заробити гроші на власну квартиру.

Спочатку працювали в Польщі. Оксана знайшла роботу в дитячій лікарні, а Сергій — у відділенні патоморфології, тобто в морзі. За любов до порядку та чистоти його там поважали. Він був помічником лікарів і призвичаївся до особливостей цієї специфічної роботи.

За зароблені гроші подружжя придбало власну квартиру в Долинській — спочатку однокімнатну.

Потім вони працювали в Ізраїлі, теж разом.

“Сергій відразу на двох роботах влаштувався: одна була вдень, друга вночі. Там він завжди хотів спати, бо для сну у нього залишалося катастрофічно мало часу, — розповідає дружина. — А я на вихідних просила його йти прогулятися. Я ж бо англійську не дуже знала, а Сергій володів нею досконало. Без знання мови гуляти в чужому місті не дуже комфортно. І він погоджувався зі мною гуляти. Теж говорив, що якщо вже ми тут — то треба побачити якнайбільше”.

Коли Луньови повернулися додому, у них народився син Тімофєй. Саме так дитину записали у свідоцтві про народження.

Оксана і Сергій мріяли мати ще дітей і більшу квартиру.

Брати Сергія запросили його з собою на роботу на рибний завод у Сполучених Штатах, на Алясці. Робота була важка й фізично виснажлива. Сергій працював там три роки. Повернувся восени 2021 року.

Подружжя вирішило продати свою квартиру і придбати більшу.

Сергій хотів знову поїхати працювати на Аляску. Мріяв, щоб Оксана з Тімофєєм теж поїхали з ним, бо дуже сумував за своєю сім’єю. Без їхньої підтримки йому було важко психологічно.

Але не встигли.

Розпочалося повномасштабне вторгнення.

Сергій не служив в армії, але серед перших добровольців стояв у черзі під військкоматом.

“Він навіть не порадився зі мною, — плаче дружина, — просто вирішив, що мусить захищати свою сім’ю та батьків. Сказав, що йде захищати саме нас. Бо, мовляв, якщо ми, чоловіки, не станемо на захист своїх родин, то хто захистить вас?”.

Вже 27 лютого автобус із долинчанами вирушив до Одеси. Там формували 61 окрему механізовану Степову бригаду.

Сергій Луньов пройшов шлях від простого солдата до молодшого лейтенанта.

У перші дні березня вони зупиняли просування ворога в Баштанському районі Миколаївської області, звільняли Миколаївщину та Херсонщину. Потім Сергій відстоював підступи до Соледара та Авдіївки.

На початку війни була дуже важка ситуація із забезпеченням солдат продовольством. Багато допомагали волонтери. Сергію вдавалося налагоджувати з ними контакти, а також із місцевим населенням. Завдяки його активності, харизмі, вмінню знаходити людей і домовлятися їхній підрозділ мав гарне забезпечення.

Довгий час Сергій займав посаду сержанта матеріального забезпечення інженерно-саперної групи, а пізніше — роти ІСР. Їхній підрозділ займався налагодженням переправ через річки, будівництвом бліндажів та розмінуванням.

Сергій розповідав рідним, що основи саперної справи доводилося вивчати не на навчальних полігонах, а в бойових умовах — за інструкціями з інтернету.

“Сапер помиляється тільки один раз” — це не просто крилата фраза, це правда життя. І бійці про це пам’ятали завжди, прагнули виконувати свою роботу з ювелірною точністю.

Про війну своїм рідним Сергій майже нічого не розповідав.

“Про себе завжди доповідав з посмішкою: “Жив-здоров, цвіту і пахну”. Інколи говорив, мовляв, цвіту, але не дуже пахну, — пригадує мама. — Бо ж не завжди вони мають можливість помитися.

Коли на тренуваннях вчилися виносити побратимів з поля бою, то він мені проговорив: “Я то витягну і двох, а може й трьох. А ось чи зможе мене хтось витягнути? Це питання”.

Він же у нас високого зросту та міцної статури”.

Побратими за міцну статуру та силу іноді називали Сергія Ведмедем. Але головним його позивним був “Лунтік”.

Побратим Максим Ніколаєнко згадує:

“Добрий велетень з розкритими руками, щира відкрита посмішка, завжди сяє радістю і дарує її оточуючим. Його позивний “Лунтік”. І це не тільки із-за прізвища, він своїм характером і виглядом повністю відповідає цьому псевдо. Радіє найменшій дрібниці. Допомагає кожному, хто просить. Правда, якщо хтось не просить, то йому допомагає також.

Обіймає так міцно, що у Грині лопнули ребра. Ну, а що робити, то ж Лунтік, він все робить щирого серця.

За міцну статуру та силу інколи називали Ведмедем.

Із нього випадали гумові динозаври, яких йому подарував старший синок, а то як же ти на війні, спитав, а в тебе немає динозаврика?

Поруч з ним завжди світліше.

Мріяв про життя після війни, зі своєю родиною, яка стала більшою під час війни — народився ще один син. Щоб побачитись з новонародженим, Лунтіку дали цілих п’ять днів відпустки.

Якось моя дружина запитала в нього: “Лунтік, ти не втомився? Не хочеш до своїх діточок?”. Він відповів: “Звичайно хочу! Але... якщо ми всі поїдемо до своїх родин, хто ж буде тримати небо?””.

У вересні 2022 року, вже під час війни, у Сергія та Оксани народився молодший син Матвій. За весь час Сергій бачив його лише п’ять разів.

“Коли приходив у відпустку, — згадує дружина, — то весь цей час проводив вдома. Він не міг натішитися родинним теплом і затишком.

Сергій говорив, що для нього найбільше щастя — це обійняти мене, ввімкнути телевізор і щоб діти поруч скакали, бігали, кричали”.

Сергій давно зрозумів, що війна надовго. Він закінчив курси командира механізованого взводу, отримав звання молодшого лейтенанта.

Керівництво бригади спробувало перевести його в інший підрозділ, але командир роти відібрав “Лунтіка” назад в ІСР.

“Віддайте, це — мій Ведмідь, — сказав він. — Шукайте своїх собі самі”.

Спочатку Сергія поставили командувати взводом. На початку грудня 2024 року його призначили на посаду командира інженерно-саперної роти.

На той час їхня бригада виконувала завдання в Курській області.

15 січня 2025 року група з чотирьох бійців, підлеглих Сергія Луньова, виконувала бойове завдання. Коли поверталися назад, підірвалися на міні й по рації почали гукати на поміч.

Вижив із них лише один.

Назустріч вислали машину з трьома захисниками. Налетіла зграя дронів, які скидали гранати. Влучили в другу машину. Загинув водій, двоє вижили.

Про ситуацію повідомили по рації.

Організація евакуаційної групи з вогневою підтримкою зазвичай забирає кілька годин. Сергію говорили:

— Треба чекати, щоб зібралась група на евак, щоб була броня, і взагалі…

Але він відповідав:

— Але ж це мої люди там, і замість одного загиблого там вже двоє. Стан інших поранених все гірше й гірше. Не можна ще чекати, бо там нікого не залишиться, ви розумієте?

“Лунтік”, як командир, не міг стільки чекати. Там були його хлопці. Його рота. Вони втрачали кров і надію на порятунок.

Важлива була кожна хвилина.

І він сам із двома медиками вирушив рятувати своїх бійців.

Оксана цього дня вранці обмінялася з чоловіком привітаннями. Трохи пізніше надіслала фото сина. Але до кінця дня зрозуміла, що Сергій фото не дивився.

Вона писала повідомлення і благала відповісти.

Вночі бачила Сергія уві сні — ніби він лежить на галявині серед квітів. А вона його обіймає і просить піднятися.

Вранці телефон продовжував мовчати.

Оксана не витримала і зателефонувала одному з побратимів, який був їхнім кумом. Станіслав розповів, що “Лунтік” вийшов на порятунок поранених побратимів, і ситуація погана, бо зв’язатися з ним не можуть.

Із зображення, що транслювалося з дрона, було видно: на місці лежать кілька тіл, і вони не рухаються.

Її мозок відмовлявся сприймати інформацію.

“Він живий, просто поранений, — говорила собі Оксана. — Він же не знає, чий то дрон. Раптом ворожий, тому і не рухається, щоб не спровокувати вогонь”.

Наступного дня вона пішла до церкви, купила багато свічок, про себе молилася і почала ставити їх за здоров’я чоловіка та його побратимів.

Свічки дуже погано загорялися, постійно гасли, падали, одна навіть зламалася.

Побратими, яких вдалося врятувати, згодом розповіли подробиці.

Події відбувалися в “сірій” зоні.

“Лунтік” із двома медиками наближалися до місця трагедії. Вони почали витягувати тіла з машини. Хлопець, який вижив, був у тяжкому стані. Щоб врятуватися від дронів, він закотився під машину.

Сергій попросив його кинути автомат. Поранений однією здоровою рукою зробив це і втратив свідомість.

“Лунтік” із автомата стріляв по дронах.

Під’їхала евакуаційна машина. В першу чергу забрали поранених та кілька тіл загиблих. Ще до одного загиблого не змогли дістатися.

Для Сергія і двох медиків у машині вже не було місця. Вирішили, що треба трохи перечекати. Сергій знав, що неподалік є бліндаж, і вони вирушили до нього.

Коли заходили в лісосмугу, Сергій зачепив розтяжку, йому поранило ногу. Хлопці надали першу допомогу і вирушили далі.

Один із медиків відстав приблизно на 30 метрів.

Коли Сергій і медик були вже поруч із бліндажем, звідти вийшли два окупанти та розстріляли їх. А потім кинули ще й гранату.

Сергій Луньов та медик загинули.

Другий медик побачив це на віддалі і заховався.

Щоб забрати тіло свого командира, побратимам довелося розробляти спецоперацію.

Вони розповідали, що чотири дні не могли прорватися на це місце. Казали, що за три роки війни ще не бачили такого пекла — щоб стільки залізяччя намагалося їх знищити.

Операція вдалася лише під прикриттям туману.

Побратим Андрій Ярошик говорить:

“Добрий великан з ще більшим серцем, людина, яка муху не образить. В критичний момент він готовий пожертвувати всім, щоб скористатися найменшою можливістю врятувати своїх побратимів.

Завжди міркував з позиції збереження свого особового складу і завжди готовий йти першим.

Остання наша розмова була за кілька годин до цієї трагедії. Сергій прийняв рішення їхати сам і інші варіанти не розглядав і слухати нікого не хотів…”

Максим Ніколаєнко завершив свої спогади про Сергія словами:

“Діра в серці кожного, хто знав цього доброго велетня. Його дружина Ксюша написала: “В нас забрали Всесвіт”.

Його двоє синів ніколи не обіймуть тата.

Батько. Чоловік. Воїн. Всесвіт.

Слова безпорадні. Просто з нашого світу забрали повітря.

М’яких хмаринок, Сергію. До зустрічі, братику”.

За час служби на захисті Батьківщини Сергія Луньова командування неодноразово відзначало грамотами та подяками. Він мав відзнаки “ГІЗ 61 ОПБр” та “Ветеран війни”.

За майже три роки війни Сергій пройшов шлях від солдата до молодшого лейтенанта. Командував взводом, а згодом — інженерно-саперною ротою. Він був командиром, який завжди думав про своїх людей, беріг особовий склад і ніколи не вимагав від інших того, чого не був готовий зробити сам. Саме тому у вирішальні моменти завжди йшов першим.

Коли його підлеглі потрапили в біду, він не зміг залишитися осторонь. Не зміг чекати, знаючи, що кожна втрачена хвилина може коштувати чиєгось життя. Він поспішив на допомогу своїм побратимам і виконав свій обов’язок до кінця.

За проявлену мужність, відвагу та самовідданість під час захисту України Сергій Луньов був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

На знак вдячності та шани до його подвигу в місті Долинська було ухвалено рішення про перейменування вулиці Чкалова на честь Сергія Луньова — воїна, який віддав своє життя за Україну, за своїх побратимів, за мирне майбутнє своїх дітей і всієї нашої держави.

Для дружини він був цілим Всесвітом. Для синів Тімофєя та Матвія — люблячим татом. Для батьків — турботливим сином. Для братів — надійною опорою. Для друзів і побратимів — людиною, на яку завжди можна було покластися.

Добрий велетень із відкритою усмішкою. Людина, яка носила з собою гумових динозавриків, подарованих сином. Чоловік, який найбільше у світі хотів повернутися додому, обійняти дружину та дітей, але залишався там, де був потрібен найбільше, бо вірив: хтось має тримати небо.

Його життя стало прикладом мужності, відповідальності, любові до родини та відданості Україні. А пам’ять про нього житиме в серцях рідних, друзів, побратимів, у назві вулиці його рідного міста та в історії країни, за яку він віддав найдорожче — власне життя.

Світла пам’ять Сергію Луньову — «Лунтіку».

Слава Герою.