Меморіал

Костянтин Володимирович Хавро народився 29 січня 1992 року у селищі міського типу Ямпіль Шосткинського району Сумської області.

Він виховувався у шанованій та інтелігентній родині освітян, де велику увагу приділяли навчанню, честі та вихованню правильних життєвих цінностей. Його мати — Хавро Ірина Віталіївна — працювала у місцевому відділі освіти (МіськВНО), а батько, Хавро Володимир Іванович, обіймав посаду директора школи у селі Іншана.

Батьки подарували синам щасливе дитинство, виховали їх відповідальними, шляхетними та глибоко патріотичними людьми.

Особливо теплі та міцні стосунки Костянтин мав зі своїм молодшим братом — Хавро Станіславом Володимировичем. Вони були не просто братами — вони були друзями, підтримкою та опорою один для одного. З дитинства разом проходили життєві дороги, ділили радощі та труднощі.

Особливе місце у житті Костянтина займала його велика родина. Із глибокою повагою та любов’ю він ставився до свого рідного дядька — рідного брата батька — Юрія Івановича та тьоті Іри, які були для нього близькими та рідними людьми.

Із 1999 по 2007 рік Костянтин навчався у Ямпільській загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів №1.

У старших класах його незмінним класним керівником була Долгіх Тетяна Олександрівна, яку Костянтин дуже поважав.

У шкільні роки він проявив себе здібним, старанним та цілеспрямованим учнем.

Велику частину свого юнацтва Костянтин присвятив бойовим мистецтвам, офіційно виступаючи з 1 листопада 2004 року за спортивний клуб «Легіон» та наполегливо вивчаючи традиційні японські стилі карате.

Завдяки щоденним тренуванням та залізній силі волі він досяг значних успіхів.

1 листопада 2004 року йому було присвоєно ІІ юнацький розряд.

26 лютого 2007 року — І юнацький розряд.

28 березня 2007 року рішенням Відділу у справах сім'ї, молоді та спорту Костянтин здобув ІІІ дорослий розряд.

15 червня 2007 року наказом Комітету у справах молоді та спорту йому було офіційно присвоєно ІІ дорослий розряд з карате.

Гідно представляючи свій край, він брав участь у Першості Сумської області (WKF, грудень 2006 року), виборов І місце у розділі «ката» на Чемпіонаті району у смт Свеса (травень 2007 року), посів ІІ місце у розділі «ката» на ІІІ етапі Міжнародних змагань JKA у Сумах (червень 2007 року) та здобув ІІ місце у поєдинках розділу «куміте» на І етапі Кубка України з Годзю-рю карате (листопад 2007 року).

Спорт подарував йому не лише медалі та перемоги — він загартував той незламний характер, мужність та лідерські якості, які згодом визначили його життєвий шлях.

Після закінчення школи у рідному Ямполі у 2007 році Костянтин вступив до Чернігівського ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою.

Саме тут почався новий етап його життя.

Роки навчання стали для юнака періодом змужніння та справжнього військового гарту. Тут він успішно опановував військові дисципліни, звикав до суворої армійської дисципліни та статутного порядку.

Друзі та викладачі згадували його як чесного, цілеспрямованого і надійного юнака, який завжди був готовий прийти на допомогу.

У 2009 році Костянтин завершив навчання та остаточно переконався: його шлях — служити Україні.

У 2009 році Костянтин Хавро вступив до факультету військової підготовки (згодом Військовий інститут танкових військ) Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут».

Саме тут остаточно формувався його характер офіцера.

Він вивчав тактику танкових підрозділів, будову сучасної бронетехніки та здобував лідерські навички, необхідні для майбутнього командування підлеглими. Завдяки своїй дисципліні, витримці та спортивному минулому він був серед найкращих курсантів знаменитого 80-го випуску.

Після завершення навчання Костянтину Володимировичу було присвоєно перше офіцерське звання — лейтенант.

Із 2014 року він брав безпосередню участь в Антитерористичній операції та Операції Об'єднаних сил у складі військової частини А3283 — 17-ї окремої танкової Криворізької бригади імені Костянтина Пестушка, де обіймав посаду командира танкової роти танкового батальйону.

Із початком повномасштабного вторгнення підполковник Костянтин Хавро перебував на найвідповідальніших та найнебезпечніших рубежах оборони України.

Як досвідчений кадровий військовий із великим бойовим досвідом, він очолив батальйон матеріального забезпечення.

На цій посаді комбат виконував надскладні завдання з безперебійного та оперативного постачання бойових підрозділів боєприпасами, технікою та продовольством. Його робота безпосередньо впливала на успіх бойових операцій та рятувала життя побратимів.

Його багаторічний внесок у обороноздатність держави, відвага та високий професіоналізм були відзначені численними нагородами:

— Відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції»;

— медаллю Міністерства оборони України «15 років сумлінної служби» (Наказ МОУ від 12.12.2024 року);

— нагрудним знаком Генерального штабу ЗСУ «Учасник АТО»;

— нагрудним знаком пошани 17-ї окремої танкової бригади;

— іншими бойовими нагородами та відзнаками.

За суворою військовою формою та підполковничими погонами ховалося надзвичайно добре, ніжне, життєрадісне та любляче серце.

Найбільшим щастям та своїм «сонечком» Костянтин називав кохану — Ірину.

Разом вони прожили шість років неймовірно щасливого, яскравого та незамінного життя.

Для своєї коханої він був залізобетонною опорою, підтримкою та справжнім захистом.

Із особливою теплотою він ставився до Вікторії, яку лагідно та по-особливому називав своєю «печерицею».

А вона його у відповідь із великою любов'ю називала «крендель».

Ці сімейні прізвиська назавжди залишаться символом їхнього внутрішнього затишку, щирого сміху та безмежної турботи, якою він огортав своїх рідних.

Костянтин неймовірно любив приїздити у село до дяді Юри та тьоті Іри.

Там він відпочивав душею, почувався абсолютно як удома й завжди щиро прагнув повернутися.

Він завжди казав:

«Зустрінемося у наступному сезоні».

У колі рідних Костянтин розкривався по-особливому — щиро веселився, співав, танцював та дарував усім навколо неймовірну радість.

Саме сюди він із гордістю привіз познайомити рідних зі своїм «сонечком» Іриною та «печерицею» Вікторією.

Великою радістю для нього стало знайомство з родиною Островецьких — Толіком та його дружиною Ольгою, яку він із посмішкою називав «командиркою».

Костянтин був дуже вдячний дяді Юрі, тьоті Ірі, а також Толіку та Ользі Островецьким за їхню неймовірну гостинність, душевне тепло та все, що вони зробили для нього.

Костянтин був надзвичайно вірною людиною, яка понад усе цінувала відданість. У його житті були двоє найближчих кумів — Дімон та Алі. Вони ділили з ним і радощі, і труднощі, залишаючись не просто друзями, а справжньою родиною.

Особливо теплою та міцною була дружба з Дімоном. Вони були настільки близькими, що називали один одного «братульками». І це було не просто жартівливе звернення. У цьому слові жили підтримка, вірність, довіра та справжня братерська любов. Такий зв’язок не вимірюється роками — він народжується між людьми, які стають рідними не по крові, а по серцю.

Окрема глибока вдячність та шана висловлюється родині кума Алі за тепло, підтримку та дружбу, яка завжди зігрівала серце Костянтина.

Серце мужнього командира, досвідченого офіцера та вірного сина України зупинилося 5 березня 2026 року під час проходження військової служби у Сумській області.

До останнього подиху він залишався вірним військовій присязі, своїм підлеглим та українському народові.

Чин похорону захисника відбувся у Свято-Іллінському храмі.

Похований підполковник Костянтин Хавро у селі П'яннє Дубенського району Рівненської області, де проживає його родина.

Його ім'я назавжди вписане в історію незалежної України, занесене до Книги пам'яті захисників та житиме у серцях рідних, друзів і бойових побратимів.

Підполковник Костянтин Хавро

(Крик душі та відверта сповідь офіцера)

«Я, Хавро Костянтин Володимирович, проходжу службу на посаді командира групи матеріального забезпечення. Під час проходження служби свої службові обов'язки виконував неухильно. Корупцією та особистим збагаченням за рахунок військової служби ніколи не страждав. Під час служби в 17-й бригаді з 2014 року завжди намагався вчитися, вдосконалюватися та зростати як професіонал.

Мав повну сім'ю, але в 2017 році із-за хвороби батька раком він залишив цей світ. Коли батько хворів, чесно признаюся, що використовуючи службові повноваження на посаді командира роти, мені доводилося йти на порушення задля власних потреб та цілей роти.Хотiв спасти рiдного батька

Потім почалась повна масштабна війна, якої ніхто не очікував. Началась війна та нові труднощі. Постійно боліло в мене сердце за рідною матусею,яка хворiла,теж раком..Багато було складних моментів, які просто не розумів, але я ніколи та паралельно зі своїми особистими проблемами не припиняв віддано виконувати службові обов'язки.

Я дуже жалію,що коли мати була жива, я через постійну зайнятість на службі не встиг познайомити її зі своїм «сонечком».Я жалію,що повністю віддавав себе службі,а не сім'ї. Завжди відкладав особисте життя на потім.Але при цьому я ніколи, який би не був командир, не підставляв своїх побратимів та намагався виконати завдання навіть ті,які мене не стосувалися.Дуже всім довіряв, завжди намагався всім як кажуть угодити, але про себе забував Не знаю, хто що казав про мене,но ми всі різні, що гроші для мене не проблема, що якщо служба забезпечення в підпорядкуванні,то думають, що я в шоколаді. Але це не так!Буває гірко від того,що багато хто дзвонить і пише лише тоді, коли треба попросити про допомогу,і мало хто запитає, як у мене справи.Ти стараєшся все виконати та зробити, але іноді стикаєшся з байдужістю.Як кажуть, логістика це Сила, а на самому ділі це надзвичайно важка праця на війні.При цьому я ніколи і нікому не жалівся як все заїбало,як хочеться звичайного людського відпочинку.Я завжди виступав за правду. Знаєте,у чому наша проблема в перемозі і взагалі? У тому,що є люди,які щиро воюють,а є ті, хто намагається шукати власну вигоду навіть під час війни, кожен хоче когось наїбати чи займатися заробітчанством. Чесно говорячи, мені не потрібні гроші,мені нічого незаконного не потрібно.

За весь час,коли платили бойові виплати,я ні разу собі не дописав лишній день.Я ніколи не погоджувався робити зарплату на тих людей, яких фактично немає на місці,коли інші щодня ризикують життям на передовій.

Може, хтось думає,що за роки служби в мене нерухомість чи ще щось? То нічого в мене немаэ.Хто реально мене знав як людину та офіцера — той пойме,що було в мене на душі».