Меморіал

Ростислав Віталійович Яцканич народився 2 вересня 2000 року в місті Кривий Ріг.

Коли йому було півтора року, родина переїхала до села Китайгородка. Саме тут минули його дитинство та юність. Тут він пішов до дитячого садочка, а потім до школи.

Змалку Ростислав був веселою, доброю і люблячою дитиною. Добре навчався, допомагав батькам, дбав про молодших брата і сестричку. Допомагав батькові по господарству, мамі — по дому.

Він ріс відповідальним, працьовитим і щирим хлопцем, який ніколи не залишав близьких без підтримки. Його добре серце, готовність допомогти та світла усмішка стали тими рисами, за які його любили всі, хто знав.

У старших класах Ростислав захопився кікбоксингом. Брав участь у змаганнях, здобував нагороди та вчився не здаватися перед труднощами.

Він був дуже цілеспрямованим. Якщо ставив перед собою мету — обов'язково досягав її.

Коли в його однолітків почали з'являтися смартфони, родина не могла дозволити собі купити новий телефон. Тоді Ростислав почав самостійно збирати гроші. Коли майже назбирав потрібну суму, батьки трохи допомогли йому. Вони бачили, що син має мету і впевнено до неї йде, навіть якщо для цього доводиться відмовляти собі в багатьох речах.

Пізніше він поставив перед собою нову ціль — купити мотоцикл. І знову досягнув свого. Сам ремонтував його, сам заробляв на запчастини, сам дбав про техніку.

У цьому був увесь Ростислав — наполегливий, працьовитий і самостійний.

Ростислав був справжнім другом.

Коли хлопці ввечері їздили кататися на мотоциклах і в когось траплялася поломка, він ніколи не залишав товариша самого. Спочатку намагалися відремонтувати мотоцикл на місці, а якщо не виходило — котили його додому разом.

Він знав, що мама буде сваритися через пізнє повернення, але не міг залишити друга в біді. Для нього було неможливо поїхати додому самому і спокійно лягти спати, знаючи, що товариш залишився зі своєю проблемою наодинці.

Так само він завжди знаходив час для молодших брата і сестри. Навіть коли бракувало грошей на бензин, усе одно катав їх на мотоциклі, якщо вони просили.

Любов для Ростислава проявлялася не словами, а вчинками.

У 2018 році Ростислав закінчив школу, успішно склав ЗНО та вступив до Донецького юридичного інституту в Кривому Розі на факультет «Право».

Проте після першого семестру зрозумів, що ця професія не є його покликанням. Він не побоявся змінити свій вибір і почати все спочатку.

Згодом вступив до Запорізького професійного ліцею автотранспорту на спеціальність слюсаря з ремонту колісних автотранспортних засобів.

У 2021 році успішно здобув професію.

У 2021 році Ростислав був призваний до лав Збройних Сил України.

29 квітня 2021 року він підписав контракт із Національною гвардією України.

Проходив службу у військовій частині 3029 у складі 15-ї бригади оперативного призначення імені Героя України лейтенанта Богдана Завади.

Служив на посаді навідника 1-ї обслуги гармати 1-го гаубичного самохідно-артилерійського взводу 1-ї гаубичної самохідно-артилерійської батареї гаубичного самохідно-артилерійського дивізіону.

Він завжди залишався життєрадісним і позитивним. Навіть коли було важко, ніколи не скаржився. Усі історії розповідав із гумором, намагаючись підбадьорити інших.

Разом із побратимами він дуже поважав свого командира — Олександра Ільченка. Вони довіряли йому та щиро цінували його як людину і військового.

Останній раз батьки бачили свого сина 5 листопада 2021 року.

Того дня вони зустрілися, щоб Ростислав відвідав стоматолога перед відправленням на навчання.

Це була остання зустріч, коли вони могли обійняти його живим.

9 листопада Ростислав вирушив на навчання до Донецької області, поблизу села Касьянове.

У лютому 2022 року він мав повернутися додому.

Але доля розпорядилася інакше.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, Ростислав разом із побратимами та командиром вирушив до Маріуполя.

Про його службу там відомо небагато. Військовим було наказано не розголошувати інформацію, і Ростислав сумлінно виконував цей наказ.

Навіть перебуваючи в оточеному місті, він намагався заспокоювати батьків.

Казав, що все добре.

Що їжі вистачає.

Що речі, правда, втратив, але їх одягли та взули.

Що годують добре.

Він не хотів, щоб рідні знали весь жах, який доводилося переживати захисникам Маріуполя.

26 березня 2022 року Ростислав отримав поранення.

Саме через це він розлучився зі своїм командиром.

Після евакуації до госпіталю знову з'явилася можливість виходити на зв'язок із рідними.

Перші години після поранення він був пригнічений. Але після розмови з батьками швидко повернув свій звичний оптимізм.

Вже наступного дня розповідав мамі й татові, що їх добре годують, що були оладки з шоколадом і макарони з сиром.

Рідні вже знали з новин, наскільки тяжкою була ситуація в Маріуполі.

Але Ростислав не хотів завдавати їм ще більшого болю.

Навіть у пеклі він продовжував берегти серця своїх батьків.

Останнє повідомлення від сина батьки отримали 5 квітня 2022 року о п'ятій ранку.

Він написав, що висувається на позиції до свого командира.

Але зустрітися їм уже не судилося.

Ростислав потрапив під командування одного з офіцерів полку «Азов».

12 травня 2022 року мама отримала повідомлення від командира Ростислава.

Попри надзвичайно складні умови, обмежений доступ до зв'язку та невідомість щодо долі багатьох бійців, він знайшов можливість написати матері свого воїна.

У цьому повідомленні були слова, які назавжди залишаться в пам'яті родини:

«Ростислав — справжній тигр, хоробрий і тямущий воїн».

Командир повідомив, що після поранення Ростика евакуювали до госпіталю в Маріуполі, а далі їхні шляхи розійшлися. Востаннє побратими бачили його на позиціях за кілька тижнів до того.

Для батьків ці слова стали ще одним підтвердженням того, ким був їхній син.

Мужнім.

Надійним.

Справжнім воїном.

19 квітня 2022 року Ростислав Яцканич загинув на одній із позицій Азовсталі.

Він опинився в самому серці пекла.

Без підмоги.

Без можливості відступити.

Серед постійних обстрілів, голоду, болю та смерті.

Але не зламався.

Не ховався від бою.

Не шукав легшого шляху.

Воював, знаючи, що кожен день і кожен подих можуть стати останніми.

Після загибелі тіло Ростислава повернули на підконтрольну Україні територію.

Потім були експертизи ДНК.

Очікування.

Надія.

І страшне підтвердження.

Потім повернення додому.

І похорон.

Біль, який неможливо передати словами.

Для рідних Ростислав був сонечком.

Гарний, добрий, веселий.

На перший погляд — м'який, наче пластилін.

Але життя показало, що за цією добротою ховався справді сталевий характер.

Він бачив жах війни.

Пережив поранення.

Опинився в одному з найстрашніших місць цієї війни.

Та не перестав думати про своїх близьких.

Не перестав бути турботливим сином.

Не перестав бути собою.

Саме тому рідним особливо боляче усвідомлювати, що молодий і гарний хлопець, який тільки починав жити, пережив таке страшне пекло. Що не встиг створити власну сім'ю та залишити продовження себе у своїх дітях.

Але він залишив значно більше.

Любов.

Гордість.

Пам'ять.

І приклад справжньої мужності.

Ростислав Яцканич був посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Кажуть, що людина живе доти, доки її пам'ятають.

Ростислав живе.

У маминих спогадах.

У батьківській гордості.

У серцях брата і сестри.

У пам'яті побратимів.

У кожному мирному світанку, за який він віддав своє життя.

Низький уклін тобі, воїне.