Меморіал

Олег Анатолійович Дзядик народився 5 жовтня 1971 року в селі Преображенка Томаківського району Дніпропетровської області у звичайній сільській родині.

Його батько працював у колгоспі, а мама була медичною сестрою в дитячому садочку. Як і багато дітей, маленький Олег не дуже любив ходити до садка. Натомість найбільше чекав поїздок до бабусі в Томаківку.

Саме там, у затишних вечорах поруч із рідною людиною, він слухав її розповіді про життя та про війну. Бабуся пережила непрості часи й часто говорила онукові, що найстрашніше, що може бути в житті людини, — це війна.

Тоді він ще не знав, що через багато років сам стане на захист своєї країни.

У сім років Олег пішов до першого класу Преображенської школи.

Саме там він знайшов друзів і однодумців, із якими підтримував тісний зв’язок до останніх днів свого життя. Це був надзвичайно дружний клас, де товаришували не лише в шкільні роки, а й у дорослому житті.

Олег добре навчався. Був старанним, відповідальним і допитливим учнем. Усі предмети давалися йому легко, але особливо любив історію та географію.

За спогадами однокласників, він мав чудову пам’ять і завжди був готовий відповісти на запитання вчителя історії. Часто піднімав руку не лише заради власної оцінки, а й щоб виручити однокласників, які не встигли підготуватися до уроку.

Його захоплення історією та географією було настільки сильним, що в майбутньому він мріяв стати археологом і присвятити своє життя дослідженню минулого.

Після закінчення школи Олег, як і всі хлопці його покоління, був призваний до лав радянської армії.

Повернувшись зі служби, він мріяв продовжити навчання, але життя внесло свої корективи. Родині була потрібна допомога. Потрібно було підтримати батьків і молодшу сестру.

Тому власні мрії він відклав убік і залишився працювати в рідному селі.

Так було все його життя — потреби інших він часто ставив вище за власні.

Олег пішов працювати до колгоспу «Зірка», де ніколи не цурався жодної роботи. Колеги згадують його як працьовиту, відповідальну та надійну людину, яка завжди приходила на допомогу й підтримувала інших.

У 2009 році доля звела його з майбутньою дружиною.

У 2010 році вони одружилися.

Подружжя жило в Преображенці, а згодом у сім’ї народилася донечка.

Коли дівчинці виповнився рік, родина переїхала до Китайгородки — рідного села дружини. Саме туди її запросили повернутися на роботу після декретної відпустки.

Ці роки дружина згадує як найщасливіші та найбезтурботніші у своєму житті.

Попереду були родинні свята, щоденні турботи, виховання доньки та звичайне мирне життя, про яке мріє кожна сім’я.

Та одного ранку все змінилося.

24 лютого 2022 року війна увірвалася в життя українців.

Олег не вагався.

Не шукав причин залишитися вдома.

Не радився з рідними.

Він добровільно став на захист Батьківщини.

25 лютого 2022 року був призваний за мобілізацією Томаківським РТЦК та СП Нікопольського району Дніпропетровської області.

Старший солдат Олег Дзядик проходив службу у військовій частині А4698.

З  жовтня  2022 року по  березень 2023 року він брав участь у заходах із забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв’язку з військовою агресією російської федерації проти України на території Донецької області.

Лютий 2023 року став справжнім випробуванням для дружини та доньки.

Сім довгих днів вони не мали з ним жодного зв’язку.

Коли Олег повернувся у коротку відпустку, він майже нічого не розповідав про пережите на Донеччині. Лише зрідка згадував випадки, коли дивом залишався живим.

Чотирнадцять днів удома промайнули надто швидко.

Дружина назавжди запам’ятала день, коли вони з донькою знову проводжали його на фронт.

Запам’ятала його очі.

Запам’ятала біль розлуки.

Запам’ятала бажання зупинити час хоча б на кілька хвилин, щоб ще трохи побути поруч із найдорожчою людиною.

8 березня 2024 року стало для родини особливим днем.

Саме тоді Олег зателефонував і повідомив, що його відпускають на дві доби додому.

Ніхто не знав, що це будуть їхні останні щасливі дні разом.

Два дні родинного тепла.

Два дні радості.

Два дні щастя, які назавжди залишаться у пам’яті дружини та доньки.

Навіть удома він думками залишався поруч зі своїми побратимами.

10 березня 2024 року дружина востаннє бачила свого чоловіка здоровим, наскільки це було можливо після двох років війни.

Як завжди перед від'їздом, вона цілу ніч готувала його улюблені страви, пекла пироги з капустою та картоплею і круасани.

Тоді вони ще не знали, що попереду на них чекають довгі вісім місяців розлуки.

Після повернення до війська Олега направили на Харківський напрямок, н.п. Першотравневе Куп'янського району.

Він служив радіотелефоністом відділення командира 2-го самохідного артилерійського взводу 5-ї самохідної артилерійської батареї 2-го самохідного артилерійського дивізіону військової частини А4698.

Із кінця серпня дружину не полишало тривожне передчуття.

Чоловік заспокоював її, говорив, що все добре і що там безпечніше, ніж було під Бахмутом.

Та серце відчувало біду.

1 жовтня 2024 року дружина побачила Олега на вокзалі в Дніпрі.

Сльози тоді текли не від радості.

Перед нею стояла людина, виснажена війною та тяжкою хворобою.

Лікарі встановили страшний діагноз — тяжка затяжна форма пневмонії.

Попереду були сім  днів реанімації, кома, місяць лікування в лікарні та тривале відновлення вдома.

Рідні вірили, що найстрашніше вже позаду.

Але хвороба продовжувала прогресувати.

Попри все, Олег не здавався.

Його бажання жити дивувало навіть лікарів.

Він хотів одужати.

Хотів повернутися до побратимів.

Хотів захищати свою державу.

Хотів бачити, як дорослішає його донька.

Своєю незламністю він нагадував героя оповідання Джека Лондона «Жага до життя».

Лікарі не приховували: рахунок може йти на хвилини або години. Та Олег не здавався. Всупереч усім прогнозам він продовжував боротися за життя ще п'ять днів і п'ять ночей.

До останнього подиху.

10 грудня 2024 року Олега Анатолійовича Дзядика не стало.

В останню путь Захисника України проводжало все село Китайгородка, яке стало для нього рідним домом.

Попрощатися з ним прийшли однокласники, друзі, побратими, односельці та всі, хто знав його як добру, порядну й щиру людину.

Для одних він назавжди залишився мужнім воїном і надійним побратимом.

Для інших — вірним другом, відповідальним сином, люблячим чоловіком і турботливим батьком.

Для своєї дружини він назавжди залишився людиною великого серця — тим, хто ніколи не ставив себе на перше місце.

Ще в дитинстві бабуся навчила його, що війна — найстрашніше, що може трапитися в житті людини.

І коли вона прийшла на українську землю, Олег без вагань став на захист своєї країни.

Пам’ять про нього житиме в серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його.

Житиме доти, доки б’ються серця тих, кого він любив.