Меморіал

У 2007 році закінчив Кіровську загальноосвітню школу І–ІІІ ступенів Волноваського району Донецької області. Після цього вступив до Маріупольського професійного аграрного ліцею, який закінчив у 2008 році, здобувши професії слюсаря з ремонту автомобілів та водія автотранспортних засобів категорій «В» і «С».

Після завершення навчання переїхав до Маріуполя, де розпочав свій трудовий шлях і будував майбутнє. Саме в цьому місті він зустрів своє кохання — майбутню дружину, з якою створив міцну та щасливу сім’ю. Тривалий час працював на металургійному комбінаті «Азовсталь», а з 2018 року — на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча. Колеги цінували його за працьовитість, відповідальність і щирість.

У 2019 році Василь одружився. У 2020 році в родині народився син, якого він безмежно любив і для якого став справжнім прикладом батька, захисника та опори. Родина була найбільшою цінністю в його житті.

З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році Василь прийняв непросте рішення вивезти дружину та сина з окупованого Маріуполя, рятуючи їх від війни та постійної небезпеки. Родина переїхала до міста Христинівка Черкаської області, де розпочала нове життя.

10 березня 2023 року Василь був мобілізований до лав Збройних Сил України та направлений до військової частини А4667. Службу розпочав на посаді механіка-водія БМП-1 взводу спостереження розвідувальної роти. У війську мав позивний «Марік» — на честь рідного Маріуполя, міста, яке назавжди залишилося в його серці.

У 2024 році перевівся до батальйону безпілотних систем «Перун» 42-ї окремої механізованої бригади, де проходив службу на посаді водія-електрика відділення дистанційного мінування роти ударних безпілотних авіаційних комплексів батальйону безпілотних систем.

За сумлінне виконання військового обов’язку, відданість військовій присязі та захист України Василь був представлений до нагородження. У січні 2025 року його було нагороджено почесним нагрудним знаком «Збройні Сили України» та відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «За сумлінну службу». Ці нагороди стали визнанням його мужності, професіоналізму та відданого служіння українському народові. На жаль, отримати їх особисто Василь не встиг — нагороди були вручені його родині вже після його загибелі.

25 лютого 2025 року поблизу населеного пункту Красноторка Краматорського району Донецької області Василь загинув під час ворожого обстрілу з реактивної системи залпового вогню. Отримані поранення виявилися несумісними з життям.

Василь був життєлюбом, доброю та щирою людиною, завжди готовою прийти на допомогу. Його знали як позитивного, усміхненого, доброзичливого чоловіка, надійного друга та побратима. Для своєї родини він був люблячим чоловіком, турботливим батьком і справжньою опорою.

Його життя стало прикладом мужності, відповідальності, любові до родини та відданості Україні. Він жив із відкритим серцем, працював заради добробуту своєї сім’ї, а коли настав час — став на захист рідної землі. До останнього подиху залишався вірним своїм принципам, побратимам і Батьківщині.

Світла пам’ять про Василя Миколайовича Луньова назавжди житиме у серцях рідних, друзів, побратимів та всіх, хто його знав. Люблячий чоловік, найкращий батько для свого сина, вірний друг і мужній Захисник України назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його любив.

Вічна пам’ять Герою. Герої не вмирають.

Вічна пам'ять про тебе в серцях рідних.