Меморіал

Перші роки його життя минали серед рідних вулиць, друзів дитинства та великої родини, яка любила його всім серцем. Він відвідував дитячий садок №701, навчався у школі №11, а згодом у школі №90 на Печерську. Змалку Дмитро був щирим, відкритим, усміхненим. Він легко знаходив друзів, любив пригоди, подорожі, завжди мав багато планів та ідей. Поруч із ним завжди було багато сміху, руху і життя.

Його дитинство припало на непростий час для України. Під час Революції Гідності Дмитро разом із мамою бував на Майдані. Поки дорослі виборювали право країни на свободу та гідність, він грався в Українському домі, який став одним із символів тих подій. Пізніше разом із мамою він брав участь у громадських акціях на підтримку українських політв’язнів, зокрема у кампанії «Free Sentsov». Ще дитиною він бачив, що свобода не дається просто, що за неї доводиться боротися, а справедливість потребує людей, які готові її захищати.

У 2014 році після початку російської агресії його батько, Максим Сокол, добровольцем став на захист України. Він служив у батальйоні «Донбас», згодом у 11-му батальйоні «Київська Русь», брав участь в обороні Донецького аеропорту, визволенні Слов’янська, а в 2022 році одразу став на захисті Ірпеня під час повномасштабного вторгнення. І сьогодні продовжує боронити Україну у тому ж підрозділі, де служив його син.

Його мама, Юлія Сокол, присвятила своє життя служінню людям. Вона була учасницею Революції Гідності, з 2014 року займалася волонтерською діяльністю, допомагаючи військовим, переселенцям, бездомним і всім, хто потребував допомоги. Разом із родиною створила благодійний фонд «Крапка відліку», через який допомогу отримали тисячі людей. З 2022 року команда фонда займається евакуацією цивільних з зони бойових дій також Юля служить як військовий капелан та волонтер, підтримуючи українських захисників на передовій.

Саме в такій родині виріс Дмитро. У родині, де не проходили повз чужий біль. Де любов до людей була не словами, а способом життя. І саме тому для нього було природним ставати на бік тих, хто потребує захисту.

Дмитро виріс у християнській родині. Він відвідував церкву та недільну школу, а в одинадцять років прийняв водне хрещення. Віра в Бога, любов до ближнього, чесність і відповідальність стали невід’ємною частиною його характеру. Він бачив, як віра проявляється не лише у словах, а й у служінні людям, тому й сам навчився любити щиро, допомагати безкорисливо і бути поруч із тими, кому важко.

У шостому класі батьки відправили Дмитра на навчання до Польщі. Він був ще зовсім юним, коли поїхав до іншої країни. Інша мова, інші люди, інший світ. Але він швидко адаптувався, опанував польську мову, навчився самостійності та відповідальності. У Польщі Дмитро прожив до 2023 року. Він любив подорожувати, знайомитися з людьми, відкривати нові місця та культури. Але де б він не був у Києві, Польщі чи згодом на фронті - Україна завжди залишалася його домом. Не місцем на карті, а місцем у серці.

Його батьки добре знали справжнє обличчя війни і хотіли для свого сина іншого життя. Мирного. Безпечного. Щасливого. Але разом із любов’ю вони виховали в ньому відповідальність за свою країну. І коли Дмитро став дорослим, він зробив свій вибір. Він міг залишитися за кордоном. Міг будувати життя далеко від війни. Але повернувся в Україну.

У своїх нотатках від 20 вересня 2025 року він написав: «Справи оформлено, особисту справу створено контракт підписано. Мені 19 років, і бажання долучитись до боротьби за незалежність своєї Батьківщини було в мене від самого дитинства. Я бачив гідних та сильних чоловіків, які плакали. Я бачив слабких як тілом, так і духом, які переставали боятись. Я бачив смерті.

Я бачив малих дітей, які втрачали сакральний досвід дитинства. Все через одну проказу нашого сторіччя - Росію. Я хочу мандрувати, куштувати нове, займатись коханням, будувати сім’ю. Але, на превеликий жаль, такі як я мають віддавати свою молодість окопам, щоб уже мої діти не знали, що таке обстріли та життя в страху. Всі молоді хлопці, які воюють, це доказ того, що наше покоління не втрачено. Що воно думає та піклується про майбутнє своєї країни. попереду в мене БЗВП, яке я пройду та попаду в число найкращих-чому я так в цьому впевнений? Тому що я хочу ефективно знищувати ворога своєї держави.»

Для багатьох його ровесників війна була новинами у телефоні. Для Дмитра вона мала обличчя. Разом із мамою та командою благодійного фонду він неодноразово виїжджав на евакуації цивільних із прифронтових територій. Він бачив зруйновані міста, людський біль і дітей, чиє дитинство забрала війна. Під час однієї з гуманітарних поїздок до селища Куртівка під Костянтинівкою він спілкувався з місцевими дітьми, привозив їм солодощі та допомогу. Уже наступного дня ворожий обстріл забрав життя частини з них. Цей біль він проніс через своє серце. Він знав війну не з чужих розповідей. Він бачив її на власні очі.

Після повернення в Україну Дмитро вступив до лав Збройних Сил України та став бійцем одного з екіпажів бригади СБС «Птахи Мадяра». Він швидко здобув повагу командирів та побратимів своєю дисципліною, мужністю, відповідальністю та відданістю справі. За словами його командира, таких мотивованих і присвячених військовій справі хлопців він востаннє бачив на початку повномасштабного вторгнення. На Дмитра покладали великі надії. Уже зовсім скоро він сам мав стати командиром одного із екіпажів.

Побратими згадують його як щирого друга, веселого товариша та надійного воїна. Він умів підтримати, розсмішити, знайти потрібні слова навіть у найважчі моменти. У ньому дивовижно поєднувалися юнацький запал, почуття гумору та зріла чоловіча відповідальність.

Його позивний «Банді» народився ще під час навчання в Польщі. У розмовній польській мові це слово означає - бешкетник, хуліган. І це йому пасувало. Дмитро любив життя. Любив друзів, пригоди, свободу та щирий сміх. Він жив свої двадцять років так, як живуть люди з великим серцем, яскраво, чесно та по-справжньому.

Він був із тих людей, яких неможливо було не помітити. Високий, вродливий, спортивний, завжди усміхнений, він мав особливу харизму, яка притягувала людей. Для дівчат він був справжнім красенем, але ті хто знав його ближче, розуміли: його найбільша краса була не в зовнішності, а в серці. Він умів дружити, підтримувати, вислухати й прийти на допомогу. Він не був байдужим до чужого болю і завжди залишався собою.

Дмитро любив жартувати, любив пригоди та подорожі. Його жарти, усмішка та невгамовна енергія назавжди залишилися в пам’яті друзів. Особливе місце в його житті займала велика родина. Для двоюрідних братів і сестер він був тим, хто завжди підтримає, розсмішить, обійме й захистить. І сьогодні їхній біль важко передати словами. Але так само неможливо виміряти любов, яку вони продовжують нести до нього крізь роки.

Дмитро не мріяв про війну. Він мріяв про життя. Про подорожі. Про власну сім’ю. Про дружину, дітей і дім, наповнений сміхом. Мріяв створити власну справу, працювати, любити та будувати майбутнє. Але коли настав час вибору, він поставив майбутнє своєї країни вище за власні плани.

Перед кожним бойовим виїздом він писав мамі короткі повідомлення: «Молися, ми поїхали» або «Ми виїхали завдяки вашим молитвам». У цих словах був увесь Дмитро воїн, який довіряв Богові, і син, який вірив у силу материнської молитви.

26 березня 2026 року екіпаж вирушив на виконання бойового завдання. Того дня земний шлях Дмитра Сокола «Банді» та його командира Дениса Савенка «Сови» обірвався. Дмитро завжди говорив, що щасливий служити під командуванням Дениса. Він безмежно довіряв своєму командиру і часто повторював, що той ніколи не наражає своїх людей на небезпеку без потреби. Між ними була справжня братерська повага, довіра та дружба.

Родина Дмитра висловлює особливу вдячність Денису Савенку за той шлях, який вони пройшли разом, за підтримку, турботу та дружбу. 

Честь підрозділу П303 Французи.

У своїх нотатках Дмитро написав ще одні слова: «ПАМ’ЯТАЙТЕ ТАКІ ЯК Я І МОЇ ДРУЗІ, ЯКІ ВІДДАЮТЬ СЬОГОДНІ ЖИТТЯ ЗА ВАШ СОН - ЦЕ ІДЕЯ НАШОЇ НАЦІЇ. СЛАВА УКРАЇНСЬКОМУ НАРОДУ. 

Кохайте. Мандруйте. Куштуйте. 

Ми ще встигнемо за вас померти».

Ці слова сьогодні звучать як заповіт.

Дмитро прожив лише двадцять років. Та не кожному Бог дає прожити життя так, щоб після тебе залишилися любов, вдячність, повага і памʼять сотень людей. Його любили друзі. Побратими довіряли йому найцінніше - своє життя. Ним пишалися батьки. Його безмежно любила родина. 

Для рідних він назавжди залишиться сином і братом. 

Для друзів - вірним товаришем. 

Для побратимів - надійним братом. 

Для України - воїном, який виконав свій обовʼязок до кінця. 

Вічна пам’ять Герою Дмитру Соколу «BANDI».