Меморіал

Трайно Віктор Іванович народився 29 липня 1998 року в селі Китайгородка Томаківського району Дніпропетровської області.

У 2004 році він пішов до першого класу Китайгородської середньої школи. Саме тут минули його дитячі та юнацькі роки. У 2015 році Віктор закінчив 11 класів та розпочав свій самостійний життєвий шлях.

Того ж року вступив до Томаківського професійно-технічного училища, де здобував фах тракториста. У 2016 році завершив навчання та повернувся працювати за спеціальністю.

Віктор ніколи не боявся важкої роботи. Працював трактористом у рідному селі, а згодом шукав нові можливості для забезпечення майбутнього своєї родини.

19 січня 2019 року він одружився.

Того ж року в подружжя народилася донечка — його найбільша радість і гордість. Для Віктора вона назавжди залишилася його «папиним любимим сонечком».

У 2019 році разом із дружиною та донечкою переїхав до села Мінеральні Води Павлоградського району Дніпропетровської області.

Працював трактористом, на обвалюванні м’яса та на залізниці.

Робота на залізниці відкрила Вікторові майже всю Україну. Він побував у багатьох куточках держави, зокрема й у Богданівці на Донеччині. Тоді він ще не знав, що згодом ця земля стане місцем бойових дій для його брата Івана, який також стане на захист України.

Пізніше Віктор працював на ливарному виробництві у Дніпрі, де під час роботи отримав важкі опіки. Але навіть після цього не зупинився й продовжував працювати заради родини.

У 2022 році разом із дружиною та донечкою переїхав до Києва, де також багато працював і дбав про своїх найдорожчих людей.

Любов до України жила в серці не лише Віктора.

Його брат, Іван Трайно, також став на захист Батьківщини.

Для родини Трайнів війна стала особистим випробуванням, адже на захист України стали обидва брати.

У лютому 2023 року Віктор підписав контракт та став на захист України.

Після цього був направлений на навчання до Великої Британії, де проходив військову підготовку.

Повернувшись, проходив службу у складі 101-ї окремої бригади охорони Генерального штабу імені генерал-полковника Геннадія Воробйова, у 2-му батальйоні охорони.

Виконував завдання на великокаліберних кулеметах, відповідав за оборонні позиції та брав участь у бойових діях на Горлівському напрямку та в прилеглих населених пунктах Донецької області.

Тривалий час перебував на обороні Майорського.

За сумлінне виконання службових обов’язків, високий професіоналізм та відданість військовій справі був нагороджений грамотою командування та відзначений нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Золотий хрест».

Наприкінці 2023 року Віктор перевівся до лав 3-ї окремої штурмової бригади.

У 3-й окремій штурмовій бригаді він обіймав посаду командира відділення.

Брав участь у бойових діях на Авдіївському напрямку та керував окремими операціями, зокрема в районі Авдіївського коксохімічного заводу.

Його поважали побратими, а командування відзначало професійність, відповідальність і рішучість.

8 березня 2024 року Віктор востаннє привітав маму зі святом.

Він надіслав їй теплі слова, сповнені любові та турботи:

Хай навкруги цвіте бузок,

Та небо буде ясним.

І щоб життя було в жінок

Щасливим і прекрасним.

Аби завжди в душі у вас

Горів вогонь кохання,

І хай у цей весняний час

Здійсняться всі бажання.

Тоді ніхто не знав, що це привітання стане останнім подарунком сина для своєї мами.

10 березня 2024 року він востаннє поспілкувався з рідними по відеозв’язку.

11 березня 2024 року о 13:00 Віктор вирушив на своє останнє бойове завдання.

Останній сигнал його мобільного телефону був зафіксований у населеному пункті Трояндове.

Свій останній бойовий вихід Віктор Трайно здійснив поблизу населеного пункту Орлівка на Авдіївському напрямку Донецької області.

15 березня 2024 року він героїчно загинув, виконуючи бойове завдання та захищаючи Україну.

Йому було лише 24 років.

За життя та посмертно Віктор Трайно був відзначений державними та військовими нагородами:

-Грамота командування військової частини;

-Нагрудний знак -Головнокомандувача ЗСУ -«Золотий хрест»;

-Відзнака «Честь та пам’ять»;

-Орден «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Віктор прожив лише двадцять чотири роки.

За цей короткий час він встиг стати люблячим сином, чоловіком і батьком, працьовитим трудівником та мужнім воїном.

Він не шукав легкого життя, не боявся важкої роботи й не сховався, коли Україна потребувала своїх захисників.

Для донечки він назавжди залишиться її люблячим татом. Для матері — сином, який навіть перед останнім боєм не забув привітати її зі святом. Для дружини — надійною опорою та коханим чоловіком. Для брата — рідною людиною, з якою вони розділили не лише дитинство, а й шлях служіння Україні. Для побратимів — надійним командиром і товаришем.

А для України — Героєм, який віддав своє життя за її свободу та майбутнє.