Меморіал

Семків Олексій Юрійович народився 22 грудня 2000 року в місті Івано-Франківську. Проживав у мікрорайоні Пасічна. Його батьки — Семків Юрій та Семків Оксана. Також мав рідну сестру — Уляну.

З дитинства Олексій був особливим хлопчиком — добрим, чуйним і щирим. Чорняве волосся, сиво-блакитні очі та тепла усмішка, яка майже ніколи не сходила з його обличчя, одразу привертали увагу людей. У його погляді завжди було багато світла, а в серці — доброти.

Він дуже любив тварин, ніколи не міг пройти повз тих, хто потребував допомоги чи турботи. Його добре серце відчували не лише люди, а й чотирилапі друзі. Олексій умів співчувати, підтримувати та дарувати тепло тим, хто був поруч.

Завдяки своїй відкритості та щирості він завжди мав багато друзів. Легко знаходив спільну мову з людьми, умів вислухати, підтримати та розвеселити. Його цінували за чесність, надійність і вміння залишатися собою в будь-якій ситуації.

У дитинстві його обличчя часто було всіяне веселими веснянками. Рідні жартували, що це сонечко його дуже любить і залишає на ньому свої золоті поцілунки. І справді, він ніби ніс у собі частинку того сонячного тепла, яким щедро ділився з іншими.

Попри свою доброту, Олексій завжди був впевненим у своїх рішеннях. Якщо ставив перед собою мету, то наполегливо йшов до неї, не боячись труднощів. У ньому з дитячих років відчувалася внутрішня сила, відповідальність і характер справжнього чоловіка.

Ще змалку він мріяв стати військовим. Це було не просто дитяче захоплення — це була мрія, яка жила в його серці багато років. Його захоплювали мужність, честь і відданість своїй країні. З роками ця мрія лише міцнішала, перетворюючись на свідомий життєвий вибір.

З 2007 по 2018 рік Олексій навчався в Ліцеї №18 міста Івано-Франківська.

З дитинства захоплювався спортом. Спочатку займався тхеквондо, а згодом — змішаними єдиноборствами (ММА). Тренувався у клубі «ЛЕГІОН» під керівництвом тренера PUMA (Івана Сливінського).

Ще одним його захопленням було читання паперових книг. Він щиро любив книги, цінував мудрість, яку вони дарують, і завжди знаходив у них натхнення та нові знання.

У 2018 році вступив до Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу, де навчався на кафедрі електроенергетики, електротехніки та електромеханіки. Брав активну участь у громадському житті університету.

У грудні 2021 року перейшов на дуальну форму навчання та був прийнятий на роботу до АТ «Прикарпаттяобленерго» на посаду електромонтера. Згодом був переведений на посаду інженера.

У січні 2024 року успішно захистив магістерську дипломну роботу.

Найбільше Олексій любив походи в гори. Однією з його найбільших мрій було підкорення найвищої вершини світу — Евересту.

Гори займали особливе місце в його серці. Кожен похід дарував йому відчуття свободи, сили та справжнього життя. Він захоплювався величчю гірських вершин і мріяв одного дня піднятися туди, де небо зустрічається із землею.

Доля склалася так, що свою найважливішу вершину йому довелося підкорювати не серед засніжених схилів Гімалаїв, а на захисті рідної України.

26 лютого 2024 року Олексій добровільно став до лав 3-ї окремої штурмової бригади.

Під час служби отримав позивний «Еверест». Цей позивний став символом його характеру — сильного, незламного та цілеспрямованого. Він завжди йшов уперед, не боячись труднощів, долаючи найскладніші випробування так само впевнено, як колись мріяв підкорити найвищу вершину світу.

Служив розвідником 3-го розвідувального відділення розвідувального взводу 2-го штурмового батальйону.

Вже з перших днів служби прагнув бути там, де найважче — у розвідці, щоб у ближньому бою нищити ворога.

“ВЕСНА”

За час несення служби з другом  Еверестом, ми стали не тільки бойовими побратимами, а й друзями у вільний від роботи час. Він був тим до кого я завжди можу прийти з проханням про допомогу і знав, що він мені не відмовить ( навіть якщо не дуже хоче цього робити). Він був справді відважним воїном, який ішов виконувати задачі без жодного сумніву. Я на завжди запам’ятаю наші чайні церемонії в посадці, після яких ми не могли спати ночами і сиділи біля радєйки, шашлики по неділях і поїздки на каву перед сном . Я пишаюсь тим, що можу називатись його побратимом і другом.

“СМІЛ”

Друг Еверест був для мене зразком,як старший брат,вчив мене як потрібно робити певні речі правильно,остерігав мене від негативних,неправильних дій.

Я зним пробув 20 днів  на роботі,за цей час він став мені дуже дорогою людиною,він був холодно кровний до роботи,все чітко, та відповідально  розплановув і доводив до особового складу,також був добрим не майдужим до побратимів,завжди допомагав, мав відповідь на любе запитання.він був  Найкращим.Що дня я про нього згадую,і сумую заним,сумую за своїм старшим Братом

“СТОПЕР”

ЕВЕРЕСТ був дуже розумною і сором'язливою людиною( здавався дуже щирим і легким), простим і спокійним. Відмінним побратимом, завжди виручав і завжди допомагав в будь яких ситуаціях і будь яких порадах.

4 серпня 2025 року Олексій Семків «Еверест» загинув у віці 24 років під час виконання бойового завдання у стрілецькому бою поблизу села Греківка Сватівського району Луганської області, захищаючи територіальну цілісність і державний суверенітет України.

Похований у місті Івано-Франківську на кладовищі «Дем'янів Лаз».

Під час проходження військової служби отримав статус учасника бойових дій.

За особисту мужність, самовідданість, вірність військовій присязі та незламність у боротьбі за незалежність України був посмертно нагороджений:

орденом «За мужність» III ступеня;

відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «Залізний Хрест»;

відзнакою «За честь і звитягу».

Його подвиг назавжди залишиться в пам'яті рідних, побратимів і всіх, хто знав Олексія як гідну, мужню та світлу людину.

Він не підкорив Еверест, про який мріяв усе життя. Але підкорив вершину значно вищу — вершину честі, мужності та вірності Україні.