Меморіал

Костянтин Анатолійович Затірка народився 2 грудня 1994 року та проживав у селі Пересадівка Миколаївської області.

Він ріс жвавим, швидким і слухняним хлопчиком. Ходити почав у десять місяців, а розмовляти — вже в рік. Дитяча лікарка згадувала, що Костик ще змалку розумів, де і як потрібно поводитися. Він був дуже спокійним, неголосливим хлопчиком: не плакав і не вередував, мужньо проходив усі щеплення — без сліз та істерик. І лікарка, і рідні дивувалися його витримці та дорослому, зібраному характеру ще з дитинства.

З ранніх років він дуже любив тварин. Його хрещений батько займався розведенням німецьких вівчарок, дарував Костику собак. Разом вони їздили на виставки, де здобували медалі й нагороди. Любов до тварин Костянтин проніс крізь усе життя.

З вересня 2001 року до червня 2010 року Костянтин навчався у Пересадівській школі, де здобув базову загальну середню освіту.

Після цього вступив до Миколаївського політехнічного коледжу. Там здобув повну загальну середню освіту та диплом молодшого спеціаліста за спеціальністю «Суднокорпусобудування».

У 2023 році Костянтин закінчив Черкаський інститут пожежної безпеки імені Героїв Чорнобиля Національного університету цивільного захисту України.

Костянтин рано почав свій трудовий шлях. З січня 2015 року до квітня 2015 року він працював на ТОВ «Ойлтранстермінал» на посаді берегового матроса. З лютого до вересня 2016 року працював експедитором у ТОВ «Сандора».

Із жовтня 2016 року до квітня 2018 року проходив строкову військову службу у лавах Збройних Сил України. Після її завершення продовжив службу в ДСНС, де проявив себе працьовитим і сумлінним бійцем-рятувальником.

У службовій характеристиці його описували як спокійного, врівноваженого, дисциплінованого та відповідального. Він умів працювати в команді, користувався авторитетом серед колег, мав добрі комунікативні й організаторські здібності, завжди прагнув професійного розвитку.

26 червня 2020 року Костянтин одружився з Катериною. У подружжя народився син Михайло.

Для своєї родини він був особливою людиною — люблячим чоловіком, турботливим татом, сином, який беріг маму й тата. Він завжди допомагав удома, не дозволяв мамі носити важке, намагався зробити так, щоб найріднішим було легше.

Особливе місце в серці Костянтина мала його похресниця Злата. Вона дуже любила свого хрещеного батька, а він завжди знаходив для неї час: грався з нею, дарував подарунки, огортав турботою та ставився по-батьківськи тепло.

Між ними був міцний, особливий зв’язок. Злата пам’ятає свого хрещеного, згадує його з любов’ю й назавжди зберігатиме в серці його доброту та тепло.

Костянтин був життєлюбним, добрим і веселим, мав багато друзів. Він умів підтримати, допомогти, був уважним до людей і ніколи не залишався осторонь чужої потреби. Для рідних і друзів він назавжди залишиться світлою людиною з великою й щирою душею, відкритим серцем, гарним батьком і люблячим сином.

У 2024 році Костянтин сам прийшов до військкомату, бо був твердо налаштований стати на захист України. Рідні намагалися його зупинити, та він уже прийняв своє рішення. Для нього це був свідомий вибір — захищати свою країну, свій дім і найдорожчих людей.

26 липня 2024 року Костянтин мобілізувався до лав Збройних Сил України. Він пройшов навчання в Центрі підвищення кваліфікації Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного та здобув військове звання молодшого лейтенанта.

У військовій частині А1619 він обіймав посаду командира 1 стрілецького взводу 1 стрілецької роти 2 стрілецького батальйону.

На службі Костянтин зарекомендував себе сміливим, стійким і надійним командиром. Умів ухвалювати рішення у складній обстановці, дбав про підлеглих, відповідально ставився до поставлених завдань і залишався вірним Україні.

Коли Костянтин зник безвісти, рідні не могли повірити, що він міг здатися в полон. Його дружина Катерина сказала тоді: «У полоні — тільки не наш Костя».

Бо всі, хто його знав, розуміли: він був справжнім патріотом, сильним духом і вірним Україні до кінця.

3 грудня 2024 року молодший лейтенант Костянтин Затірка загинув поблизу населеного пункту Новопустинка Донецької області. Під час виконання обов’язків військової служби та завдань, пов’язаних із захистом України, внаслідок штурмових дій противника він дістав мінно-вибухову травму, несумісну з життям.

Він назавжди залишиться найдорожчим — рідним, добрим, щирим і сильним. Його усмішка, тепло, турбота й любов житимуть у серцях тих, хто його знав і любив.

Він був сином, чоловіком, батьком, другом і воїном, яким пишатимуться завжди. Його шлях обірвався надто рано, та пам’ять про нього не згасне — вона житиме в родині, у кожній згадці, у кожному серці, яке зберігає його ім’я.