Меморіал

Копець Богдан Володимирович народився 23 серпня 1992 року в селі Конотопи. Зростав жвавим, веселим хлопчиком. Змалку був працьовитим, дуже любив коней, із задоволенням доглядав за ними та допомагав односельчанам обробляти землю. Завжди був готовий прийти на допомогу тим, хто її потребував.

У 1998 році Богдан пішов до школи. Навчався у Телязькій загальноосвітній школі І–ІІ ступенів (нині — Телязька гімназія), а згодом — у Сокальському професійному ліцеї. Шкільне навчання завершив у 2007 році.

Він легко знаходив спільну мову з однокласниками, користувався серед них повагою, із щирою повагою ставився до вчителів. Добрий, відкритий і чуйний, Богдан завжди був готовий підтримати кожного, хто цього потребував.

Після навчання Богдан працював на меблевій фабриці.

Водночас він активно долучався до громадського життя рідного села: брав участь у толоках, допомагав із благоустроєм території та будівництвом «Світлиці». За свою небайдужість неодноразово отримував подяки від старости села та його мешканців.

Рідні згадують Богдана як надзвичайно добру, працьовиту й чуйну людину.

Сестра Галина розповідала, що ще змалку він дуже любив коней, із задоволенням доглядав за ними та завжди допомагав людям. Під час навчання у ліцеї Богдан жив у неї. Одного разу, коли в нього закінчилися гроші, він не став приховувати цього, а попросив у магазині дати йому борщу в борг, пообіцявши згодом повернути кошти. Для рідних ця історія назавжди залишилася прикладом його щирості, чесності та простоти.

Класна керівниця Галина Каспрук згадувала Богдана веселим, щирим, життєрадісним і товариським хлопцем, який завжди мав власну думку, спокійно долав труднощі та був готовий прийти на допомогу будь-якої миті.

Навіть під час відпусток він приходив до школи, цікавився справами вчителів і незмінно говорив:

«Усе буде добре».

Найбільшим скарбом для Богдана була його родина. Він безмежно любив маму Надію, завжди піклувався про неї та підтримував її. Дуже дорожив своїми сестрами — Галиною та Василиною, братом Максимом.

Особливе місце в його серці займали похресники — Михайлик і Давидко. Він безмежно любив їх, завжди знаходив для них час, підтримував і щиро радів кожному їхньому успіху. Також дуже любив своїх племінниць Вікторію та Вероніку.

Перед самою повномасштабною війною Богдан пережив важку втрату — 23 лютого 2022 року поховав свого батька. Уже наступного дня росія розпочала повномасштабне вторгнення.

Попри власний біль і стан здоров’я, Богдан не залишився осторонь та став на захист України.

У 2016 році Богдан був призваний на військову службу, яку проходив у Десні.

Із початком повномасштабного вторгнення добровольцем став до лав територіальної оборони, а вже у квітні 2022 року вирушив на схід України.

Він служив у 63-му батальйоні 103-ї окремої бригади територіальної оборони. Його позивним став «Малюк».

Перші місяці служби батальйон перебував у Червоноградській школі № 3, де військові проходили навчання, несли службу та готувалися до виконання бойових завдань. Згодом вони вирушили на Донеччину.

Згодом Богдан став навідником, а пізніше — командиром і навідником мінометного розрахунку.

Побратими згадують, що він часто жартував:

«Я завжди стріляю на око».

Його бойовий шлях пролягав через Донеччину, Харківщину, Сумщину, Курську операцію, десятки бойових виходів, визволення Озерного та Ямполя, службу поблизу Берестового, Пісків-Радьківських, Білопілля, Любимівки, Снагості та Корчаківки.

Разом із побратимами Богдан жив в одній Шевченковій хатині, ніс службу на бойових постах, виконував бойові завдання та проходив крізь постійні артилерійські обстріли й авіаудари.

Побратим Тарас із позивним «Квентін» згадував, що Богдан завжди вмів підтримати, був щирим, неконфліктним і мав добре серце. Навіть у найважчі хвилини він знаходив слова, щоб перевести все на жарт і підняти бойовий дух побратимів.

Побратим із позивним «Батя» розповідав, що Богдан завжди працював швидко й професійно, а завдяки його роботі було врятовано не одне життя українських військових.

Усі, хто служив поруч із ним, говорили про одне й те саме: Богдан завжди був у перших лавах, ніколи не ховався за чужими спинами та завжди намагався допомогти іншим. Він витягував із поля бою поранених і загиблих побратимів, не шкодуючи власних сил і не думаючи про небезпеку.

Священник отець Орест Рубель говорив, що Богдан завжди йшов туди, де було найважче, не ховався за чужими спинами й захищав не лише свою родину, а й усю Україну.

Після трьох із половиною років спільної служби побратими стали для Богдана справжніми братами.

Одного разу Тарас разом із товаришами привіз хлопцям на позиції їжу та воду. Саме тоді вони зробили спільну фотографію. Ніхто не міг уявити, що вона стане останньою.

Свій останній бій Богдан прийняв на Сумщині поблизу села Корчаківка.

1 серпня 2025 року життя Богдана Копця обірвалося. Йому не вистачило лише кількох тижнів до свого 33-го дня народження.

Із глибоким сумом рідна громада зустріла свого Героя, який повернувся додому на щиті. Дорога до рідного села була встелена квітами та чорними стрічками. Богдана поховали на кладовищі у рідному Конотопі, де над його могилою майорить синьо-жовтий прапор.

Богдан Копець був людиною, яку любили й поважали всі, хто мав щастя знати його. Добрий син, люблячий брат, турботливий хрещений, надійний друг і побратим, працьовитий чоловік з великим і щирим серцем.

Він до останнього залишався вірним військовій присязі, своїм побратимам і Україні. Не шукав легких шляхів, не відступав перед труднощами й завжди був готовий стати на допомогу тим, хто цього потребував.

Саме таким — добрим, світлим, мужнім і щирим — Богдан «Малюк» назавжди залишиться у пам’яті своїх рідних, друзів, побратимів і всіх, хто його знав.