Меморіал

Дмитро Петрович Лазорик народився 12 вересня 1971 року в селі Старі Кути Івано-Франківської області. Він зростав у працьовитій родині, де любов до рідної землі, повага до історії та відданість Батьківщині були найважливішими життєвими цінностями. Саме приклад батька й дідів сформував у ньому сильний характер, почуття відповідальності та щирий патріотизм.

Ще змалку Дмитро був здібним і різностороннім. Він успішно навчався, захоплювався малюванням і кресленням, а згодом здобув освіту інженера. Водночас особливе місце в його житті завжди займала військова справа.

Як офіцер запасу та командир взводу Дмитро Петрович відповідально керував підрозділом, у якому проходили службу понад дев'яносто військовослужбовців. Для підлеглих він був не лише командиром, а й людиною, яка вміла приймати відповідальні рішення, підтримувати та вести за собою.

Під час проведення Антитерористичної операції Дмитро став на захист України, беручи участь у боях за Мар'їнку, Авдіївку та Волноваху.

Коли у 2022 році розпочалося повномасштабне вторгнення росії, він без вагань знову став до лав захисників України. Виконував бойові завдання на Київщині, поблизу Чорнобиля та Славутича, а згодом — на Луганському напрямку.

Під час боїв за Сєвєродонецьк Дмитро неодноразово виходив на найнебезпечніші позиції, щоб урятувати своїх побратимів. Він знаходив і виводив військових, які опинилися в оточенні без їжі та зв'язку.

Саме там Дмитро дістав важке поранення ноги. Попри нестерпний біль, він не залишив своїх людей, вивів побратимів у безпечне місце й сам, із пораненою ногою, подолав близько восьми кілометрів.

Отримане під час боїв поранення виявилося надзвичайно важким і назавжди змінило його життя. Попри виснажливе лікування, фізичний біль і складний шлях відновлення, Дмитро до останнього залишався незламним, мужньо борючись за кожен новий день.

Про те, ким він був для своїх воїнів, найкраще свідчить один момент, який назавжди залишився в пам'яті рідних. Коли побратими прийшли попрощатися з Дмитром, вони один за одним підходили до труни й цілували його. Це був їхній останній уклін командирові, який не раз рятував їм життя і до останнього залишався поруч.

Дмитро Петрович щиро любив життя. Його захоплювали історія, філософія, музика, спів і танці. Він умів знаходити радість у простих речах, цінував щирі розмови, любив проводити час із близькими та завжди залишався людиною великого серця.

Для рідних Дмитро був не просто чоловіком і батьком. Він був їхньою опорою, підтримкою, мудрим порадником і людиною, на яку завжди можна було покластися. Порядний, відповідальний, працьовитий господар, щирий, ввічливий і справедливий — саме таким його пам'ятають усі, хто мав щастя бути поруч.

Навіть перебуваючи на війні, під час кожного телефонного дзвінка він насамперед заспокоював своїх найдорожчих. Незмінно говорив лише одне: «У мене все добре». Такою була його любов — навіть у найважчі моменти він думав не про себе, а про тих, хто з нетерпінням чекав його вдома.

Найбільшою цінністю для Дмитра була родина. Разом із дружиною Олександрою вони прожили 27 щасливих років, сповнених любові, взаємної підтримки й турботи. Він був люблячим чоловіком і турботливим батьком для доньки Ніни, яку безмежно любив і якою щиро пишався.

Дружина згадує Дмитра як чоловіка і батька з великої літери. Вона щиро дякує Богові за кожен прожитий разом день і за щастя мати поруч саме такого чоловіка. Каже, що кращого чоловіка й батька для своєї родини вона не могла навіть уявити.

За мужність, самовіддану службу та незламну вірність Україні Дмитро Петрович був нагороджений орденом «За мужність», а також численними державними й відомчими відзнаками.

12 квітня 2023 року серце Дмитра Петровича перестало битися в місті Києві.

Свій останній спочинок він знайшов у рідному селі Старі Кути — на землі, де народився, зробив перші кроки й звідки розпочався його життєвий шлях.

Життя Дмитра Петровича Лазорика стало прикладом безмежної любові до України, відповідальності перед людьми та незламної сили духу. Він був воїном, який до останнього залишався вірним військовій присязі, чоловіком, який понад усе любив свою родину, і батьком, чия любов назавжди житиме в серці доньки.

Його пам'ятатимуть не лише за бойовий шлях і заслужені нагороди. Його пам'ятатимуть за добре серце, мудрі поради, надійне плече, готовність завжди прийти на допомогу і підтримати. За кожне сказане рідним «У мене все добре», за яким стояли мужність, турбота й безмежна любов.

Світла пам'ять про Дмитра Лазорика житиме в серцях рідних, друзів, побратимів і всіх, хто мав честь знати його. Його життя стало прикладом справжньої людської гідності, честі, відданості родині та безмежної любові до України.