Меморіал

Твої слова, які стали девізом мого подальшого життя.

Якби ти тільки знав, як багато вони допомогли мені пережити. 

І в цій історії твогонашого життя я покажу людям тебе справжнього і справедливого. Такого, яким тебе знала я і близькі тобі люди.

8 березня 1991 року о 13:30 світ почув один з мільярдів найпрекрасніших дитячих криків.

Денис народився,щоб змінити світ. Його яскраво-руде волосся переливалося іскорками жовтобагряних відтінків. Очі світилися надією та любов'ю.

Він був впевнений, що цей світ прекрасний, як і люди в ньому.

Вже з маленького віку Денис проявляв неістову любов до рибалки.

В трьох річному віці вперше самостійно змастерив сачок. Просто попросив маму дати йому штору. Пішов на річку і наловив мальків. Ввечері сім'я смакувала смажену рибку наловлену ще такими маленькими, але справжніми чоловічими руками.

В 6 років він саме себе вилікував. Як? При температурі 39 заліз у ванну і лежав, поки не відчув полегшення. Наступного дня слідів хвороби зовсім не залишилося.

Як ніхто інший Денис чув себе і потреби свого тіла. 

У 8 років сталася максимально неприємна ситуація. 

В один прекрасний сонячний день Денис пішов риболовити. Але повернувся без риби. В якості "трофея" приніс риболовний гачок, який стирчав скрізь руку. 

За допомогою він пішов до сусіда, який і відвіз його до лікаря. 

Мама вже дізналася постфактум. Бо навіщо мамі зайві нерви?

Я думаю, шо ця ситуація навчила його бути ще сильнішим морально і фізично. 

Бажанням вчитися і ходити до школи Денис ніколи не виділявся.

В 6 класі він провернув аферу.

Звичайний ранок. Всі збираються по своїх справах. Денис вдягає портфель і йде в школу. Вчасно повертається після уроків, але чудесним образом домашніх завдань йому ніхто не задає. Так проходить тиждень. Мама відчувала, що десь є підвох. 

Відчуття не підвели.

В один прекрасний день класний керівник Дениса прийшла додому. Мета візиту-дізнатися, що з учнем. Чому вже тиждень не ходить до школи?

І тут відпрацьований до ідеалу план рухнув. Насправді по дорозі в школу Денис звертав на іншу сторону. Вона вела до друга. 

Хлопці чудесно проводили час вдома, граючись в приставку. Ніяких зобов'язань та домашок. Щасливе дитинство і повна свобода.

Звісно ж, Денис не отримав золоту медаль після закінчення школи. В нього було багато амбіцій, які не вписувалися в шкільні рамки.

В 2006 році закінчив школу-інтернат Синельниковського р-н, в селі Раївка.

Того ж року вступив у ВПТУ 17 на професію токар.

І там зрозумів цінність навчання з іншої сторони.

Перший досвід роботи на токарському станку був на заводі Комінмет.

Після отримання диплому там залишився працювати. 

Через декілька місяців Денис зрозумів, що його роботу оцінюють не справедливо. І звільнився. Знайшов інше місце, але не по професії.

В 2011 році Денис прийняв присягу на вірність Україні.

Служба почалася в Києві. Через декілька місяців його перевели в Ужгород.

Не самі приємні роки були, коли згадував про той час. Але в тих умовах багато чого усвідомив. Відбулася тотальна переоцінка цінностей.

Сила його характеру закалилася, як метал, з яким працював.

З армії прийшов інший Денис. Впевнений та готовий змінювати світ.

Повернення в сферу металургії було вже свідомим. Робота приносила задоволення і забезпечувала гідним життям.

Його руки були золотими. Підкорити такий матеріал не всім під силу, точніше - мало кому. А він зміг.

Його потенціал був неосяжним, що так і не реалізувався в повній мірі.

З 2018 року почалася нова глава його життя. Глава, яку він почав і закінчив зі мною.

Чи була наша зустріч випадковою? Ні, вона була доленосною.

Робота. Колектив працює. Колега розповідає за свого хлопця і вихваляється його заслугами. Я слухаю і аналізую. Запитую:

"А в нього є хороший друг?

У відповідь почула категоричне ні.

Те саме місце роботи через декілька днів. Всі спокійно працюють. І в моменті в цій тиші я чую крик, від якого мене аж підкинуло. 

"Я придумала!"

"Що ти придумала?"

"Я познакомлю тебя с другом Балу!"

В мене хвилинний ступор.

"Ти взагалі нормальна? Я в тебе запитувала про друга!"

"???Когда???"...

Перше підтвердження того, що від долі не втечеш.

 26.03.2018 я просто вирішила розвіятися. Навіть запізнилася, як "нормальна жінка". 

Змусила чекати на морозі хвилин 30. Але ж хто знав, що ти чоловік з роду витривалих і міцних?

Незважаючи на запізнення і холод, твої очі світилися. Постійно дивився на мене і посміхався. Я ще подумала, що дивний якийсь. 

Шкіряна чорна блискуча куртка додавала зухвалого впевненого вигляду. 

А очі...Ті самі, які я бачу при кожній нашій новій зустрічі. Ці очі в той день все сказали без слів. 

Розмова про все і не про що.

Посмішки щирі та стриманий сміх.

Погляди крадькома один на одного.

Робкий поцілунок на зупинці.

50 хвилин поїздки додому і серцебиття, яке відчувала по всьому тілі.

Наші стосунки почали розвиватися зі швидкістю світла.

З моїми батьками Денис познайомився менше, чим через місяць після нашої зустрічі. 

Це знайомство було і неочікуваним, і теплим одночасно. Але відбулося максимально неформально. 

Вночі ми приїхали з екскурсії, переночували і вранці всі зустрілися на кухні.

"Па, це Денис. Денис, це Петро Якович.

Ма, це Денис. Денис, це Антоніна Дмитрівна."

Фух. Такий момент хвилюючий був. Але всі залишилися задоволені. 

Всі посміхалися від щастя. Я відчувала це.

І в той самий ранок я отримала ще одне підтвердження нашої невипадкової зустрічі.

Ми розїхалися по різним маршрутам. Проїзжаючи в маршрутці повз маршрутку, в якій сидів Денис, я випадково підняла голову і побачила, як він відкрив шторку. Наші очі зустрілися. Випадково? Питання риторичне.

Досі згадую з трепетом той момент, як запитав, коли я познайомлюся з його мамою. 

І це лише трохи більше, ніж через місяць спілкування. Я була в ступорі від таких заяв. Довго знаходила причини, щоб відтягнути цю зустріч. Я боялася просто.

Мої ж батьки люблять мене такою, якою я була і буду. І мій вибір вони приймуть завжди.  

А тут треба "не вдарити в бруд обличчям."

На моє питання, що купити в якості подарунку мамі, відповідь Дениса ще більше викликала хвилювання.

"Ничего не нужно. У неё всё есть."

Благодарю, допоміг...

Тепер з посмішкою згадую, як чудово все пройшло.

Я отямилася через півроку, коли зрозуміла, що ми вже живемо разом. Якось так по-хитрому він мене окутав увагою та піклуванням. І я довірилися йому. Він був першим, з ким стала на дорогу серйозних відносин. 

Ми були вчителями один одному. Його підтримка для мене завжди була чимось неосяжним і фундаментальним.

Він постійно запитував:"Чего ты хочешь?"

Дарував такі подарунки, від яких я була в захваті. Він вгадував мої бажання підсвідомо.

Денис навчив мене любити котів. Я дуже довго чинила опір. Проживши все життя в будинку, взяти кота в квартиру було шоком.

Але вони перемогли. Маю на увазі Дениса і нашого Шефа.

Кіт сам нас знайшов.

Ввечері на зупинці я почула тихе нявчання кошеняти. Маленький комочок викинули, як непотріб. Я не змогла залишити його там замерзнути. Денис кота полюбив з перших секунд.

Шеф був мудрим і розсудливим, як і господар.

Кожне 26 число місяця ми святкували місячину нашої зустрічі.

Денис мені дарував гербери. Мої улюблені. А коли їх не було, завжди пояснював, чому прийшов не з тими квітами. 

Поруч з ним я навчилася дивитися фільми та серіали. Денис міг би викладати щось про фільмознавство. Його вміння обирати круті та цікаві фільми завжди викликало в мене захоплення. 

День, коли Денис мені освідчився, я пам'ятаю в усіх фарбах і деталях. 

26.03.2019. Ми святкували першу річницю зустрічі. Прийшли в ресторан. Замовили смачну вечерю. Я відчувала напругу, яка була в повітрі. Денис не сильно розмовляв. Інколи сухо відповідав.

А коли після вечері запропонував мені прогулятися, а відчула, що сьогодні станеться щось маштабне.

Чому? Просто Денис не любив багато гуляти, а тим паче пішки. 

Йшли довго. Від Поплавка до шара. Розмова взагалі не клеїлася. Він просто міцно тримав мене за руку. 

Коли підійшли до шара, запропонував піднятися. І тут я все зрозуміла. Він мозок від хвилювання вимкнувся.

Ми піднялися. Стояли і дивилися в сторону Дніпра. Потім я обернулася, а він вже стоїть на коліні і тримає в руках відкриту коробочку.

Мій мозок пішов в ерор настільки, що я запитала:"Я повинна сказати так?", а він відповів:"Ну если хочеш." І я сказала так.

Потім ще обручка на палець не налазила. Але тут я включилася.

Я змочила палець і все наділося.

Назад вже йшли в тотальній тиші. Я стільки всього пережила і пропустила через аналіз за час дороги, що тома на два б книгу написати вистачило.

Коли я трохи прийшла в себе, запитала:"Так це вже треба швидко готуватися до весілля?"

А він відповів:"Как будем готовы. Это подтверждение моих намерений. Ты моя женщина."

Але офіційно дружиною не стала... Життя не вистачило.. Все чекала слушного моменту.

З ним я відчула себе жінкою. Ми часто подорожували. Я була ініціатором, а Денис просто погоджувався. В нього вибору не було.)

Я завжди захоплювалася тим, що він робив з металу. Деталі від одного сантиметру і до метрових гігантів. Одночасно міг працювати на трьох станках. На трьох! Метал наче піддавався його силі. Все чітко і структоровано. 

А ще Денис любив машини ремонтувати. А свою машину любив особливо. Був період, коли він працював слесарем. Недовго. Але в задоволення. 

Денис-це приклад того, що талановитиа людина, талановита у всьому.

Пам'ятаю, як вчив мене водити авто. В ньому була величезна купа терпіння.

Тільки зараз я розумію, що він відчував. Це був страх в перемішку з турботою та любов'ю. 

І тут нам не вистачило життя... Більше за кермо автомобіля без Дениса не сідала.

Вдруге на службу Денис присягнув 29.06.2024.

Проходив підготовку в Дніпрі, потім у Польщі. Повернувшись додому, його без жодних пояснень перевели в іншу бригаду. Хоча домовленості були абсолютно іншими.

Сумська область стала кінцевою зупинкою в його житті.

Курськ... Суджа...

Перше завдання і більше живим на українську землю не повернувся. 

Напередодні ми розмовляли і я щиро попросила в нього пробачення. Я зрозуміла свої помилки. Тепер він буде самим щасливим чоловіком.

І почула від нього його фірмове:"Отличненько!". Він посміхався в той момент. Я знаю, бо відчула це.

Розлука допомогла переосмислити цінності. Але не дала можливості прожити їх разом.

23 жовтня я в останній раз почула його голос. Останній раз побажала йому гарного дня і сказала "цілую".

29 жовтня прийшло кляте ненависне сповіщення...

30 жовтня я прокинулася з відчуттям глобальної пустоти і відчаю. Я назавжди втратила надію.

Цілий тиждень я чекала повідомлення. Мій ранок починався з того, що я швидко вмикала телефон і дивилася, чи є від мого дорогого повідомлення. Бачила лише свої попередні непрочитані. І кожен раз я писала "Добрий ранок, коханий", хоча серце здавлювала тотальна тривога.

Ця історія закінчилася. Назавжди. Картина розбилася на мільйони уламків, як і моє серце.

11 листопада його хоронили в закритому гробу. Я не вірила, що там лежить мій Гирін. 

Стан у мене був тупий. Я відчувала вакумний тиск в грудях. А в голові відчувався пульс. Наче мої думки хтось взяв в кулак і тримав, випускаючи по одній.

"Та ладно, Гирін. Та ну нє."

"Ось твоє скоро побачимся?"

"А якщо це не ти? Точно не ти."

"Не вірю! Так собі шуточка!"

"Хто ці всі люди?"

"Юля, дихай!"

"Ні!Ні!Ні!"

"Юля, тримай рівновагу, щоб не впасти!"

"Гирін, ми так не домовлялися! Ти навіщо мене так жостко кинув?"

І жодних почуттів. Наче кнопка викл спрацювала.

Ноги ватні.

Серце наче не б'ється.

Повітря не вистачає.

Хочеться орати в усе горло.

Розриває зсередини. Ззовні залізобетонна стіна. Тільки сльози і глибоке дихання.

Треба бути сильною, щоб все це пережити і не злетіти з катух.

Як він міг загинуть? Все життя був стратегом і аналітиком. Як клятий дрон виявився спритнішим за мого Дениса?

Перше, що я зробила - змінила прізвище. Мені треба було відчувати його поруч з собою. Я вірила, що це врятує мене від божевілля. Допомогло.

Коли було важко, я запитувала сама в себе:"А щоб зробила Гиріна? Ти ж зараз мислиш, як Маленик."

Всю зиму я ходила в речах Дениса. Жодний одяг не грів мене так, як його. І мені було абсолютно всеодно, що він чоловічий. Я відчувала невидиму опору і підтримку.

Десь півроку я вірила в те, що зателефонує з чужого номера і скаже, що живий. Ця надія також допомогла не втратити силу духу. Тільки в один день вона обірвалася. Просто прийшло усвідомлення, що вже не зателефонує.

Розбилася вщент на дрібні частини. Він мертвий.

З того моменту почався мій новий етап життя.

Тоді сама собі дала обіцянку.

Якщо колись в мене з'явиться чарівна хвилина на зустріч з моїм Гиріним, то я повинна виглядати, як Богиня. Щоб дивився на мене тими ж очима, як при житті. 

Мені не повинно бути соромно перед ним.

І коли я вила в усе горло в подушку, зачинившись в кімнаті, ця думка мене переключала.

Я йшла до дзеркала, дивилася в нього і сама собі говорила. 

"Це не та Юля, яку б він хотів бачити. Богиня так не виглядає!"

Минуло майже два роки. Холодних і сірих.

І я пережила всі бурі, які відбувалися в моєму житті.

Я навчилася помічати знаки. Часто спілкуюся з Денисом у сні. 

Знайшла багато відповідей на питання "чого і для чого". 

Я стала як закалений метал, який він колись підкорював.

Ти був і є моєю опорою.

Я знаю, що завжди прийдеш на допомогу, коли попросю. 

Я пам'ятатиму тебе до останньої хвилини свого життя на цій планеті. 

"Я тобі обіцяю, обі-обіцяю бути тобі морем, Небом бути зоряним!.."

Я реперирувала цю пісню по дорозі на роботу. Їхала і подумки уявляла, як заспіваю тобі на нашому весіллі. 

Сюрприз готувала, про який ти вже ніколи не дізнаєшся.

Стартую, мій дорогий, бо впевнена, як ніколи в тому, що все правильно. 

Люблю так, як не встигла любити за життя.

Пам'ятаю і благодарю за кожну хвилину проведену разом.

Відчуваю твою присутність в моменти, коли важко.

Знаю, що люди не вмирають. Вмирають лише тіла. Навіть такі гарні, як твоє.

Сумую, бо людські почуття сильніші за самий сильний космічний вибух.

Кажуть, що випадковостей не буває. Я з цим згідна.

В наступному житті, знайду тебе раніше. Будь впевнений. Я твої очі запам'ятала і знайду серед мільярдів інших.

Про Гиріна словами Гиріної.

Люблю.

24.09.2026