Меморіал

Мацьків Борис Сергійович народився 14 травня 2002 року в селі Великі Гаї Тернопільської області. Тут минули його дитинство та юність, тут були його рідний дім, родина, друзі й усе те, що було близьким його серцю.

Навчався Борис у загальноосвітній школі І–ІІІ ступенів села Великі Гаї. Перша вчителька Людмила Кохман згадувала його як чемного, доброго, скромного, «золотого хлопчика», який будь-коли був готовий прийти на допомогу.

Після школи Борис продовжив навчання у ДПТНЗ «Тернопільське вище професійне училище ресторанного сервісу і торгівлі». З 1 вересня 2017 року до 22 червня 2020 року здобував професію слюсаря з ремонту колісних транспортних засобів.

Борис був дуже позитивним і веселим, любив жартувати та цінував людей, які були поруч. Особливе місце в його житті посідали друзі. Дружба і вірність мали для нього особливу цінність.

За веселою вдачею молодого хлопця стояли сильний характер, сміливість і переконання, від яких він не відступав.

Борис був учасником Всеукраїнської громадської організації «Об’єднання добровольців».

Ще від початку війни у 2014 році зовсім юний Борис дуже переживав через те, що був надто малим і його не візьмуть захищати країну. Війна для нього не була чимось далеким чи чужим — він уже тоді хотів бути серед тих, хто боронить Україну.

З початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну Борис їздив допомагати нашим бійцям у Київську область, однак через юний вік його відправили додому.

Та це його не зупинило.

За словами рідних, Борис щодня ходив до військкомату, домагаючись, щоб його взяли на службу. Близькі просили його, намагалися переконати змінити рішення, але жодні прохання не могли змусити його відступити від обраного шляху.

Його життєвим кредо стали слова Василя Еллана-Блакитного:

«Тобі, Україно моя, і перший мій подих, і подих останній тобі».

Наприкінці 2022 року Борис підписав контракт. Із 22 грудня 2022 року проходив службу в лавах Збройних Сил України у складі 95-ї окремої десантно-штурмової Поліської бригади.

Служив на посаді старшого механіка-водія 4-го самохідного артилерійського взводу 2-ї самохідної артилерійської батареї самохідного артилерійського дивізіону військової частини А0281.

У війську Борис мав позивний «Танкіст».

З 20 січня до 17 лютого 2023 року проходив військову підготовку в селі Старичі. Також закінчив курс спеціаліста зв’язку.

Борис брав участь у боях у Серебрянському лісі на Луганщині, воював поблизу Торецька та Лимана Донецької області, виконував бойові завдання на території Курської області РФ.

За час служби Борис двічі був поранений — у Серебрянському лісі та під час виконання бойових завдань у Курській області.

За службу, мужність та відданість Україні воїна неодноразово відзначали нагородами.

30 вересня 2023 року Борис отримав відзнаку командира оперативно-тактичного угруповання «Лиман» — «Знак Доблесті».

11 лютого 2024 року був нагороджений відзнакою «За сумлінну службу».

3 листопада 2024 року — медаллю «Загартований вогнем».

Посмертно Бориса Мацьківа нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

26 лютого 2025 року під час виконання бойового завдання в селі Лікарське Сумської області життя Бориса обірвалося.

Йому було лише 22 роки.

Ще зовсім юним він переживав, що надто малий, аби його взяли захищати Україну. З початком повномасштабного вторгнення прагнув бути поруч із тими, хто боронив країну. А коли отримав можливість стати до лав Збройних Сил України, пройшов свій шлях воїна до кінця.

Борис зробив свій вибір свідомо. І залишився вірним йому до останнього подиху.

3 березня 2025 року рідні, друзі, побратими та земляки провели Бориса в останню дорогу.

Місцем його вічного спочинку стало рідне село Великі Гаї.

Для тих, хто знав і любив Бориса, за позивним «Танкіст» назавжди залишиться не лише воїн.

Залишиться веселий і позитивний хлопець, який любив жартувати. Люблячий син і брат, коханий, вірний друг. Людина, яка цінувала дружбу, вірність і завжди була готова прийти на допомогу.

Особливо теплий спогад про зовсім маленького Бориса зберіг отець Василь Корендій. Він згадував, як Борис приходив до нього з молоком у пляшці, заходив до хати, лягав на ліжко і просив:

«Розказуй, дядьку Василю, мені казочку…»

У цьому короткому спогаді залишився зовсім інший Борис — ще маленький хлопчик, якому хотілося слухати казки й який тоді ще не міг знати, який шлях чекатиме на нього попереду.

Для рідних у пам’яті назавжди житимуть його дитинство у Великих Гаях, шкільні роки, жарти, друзі, юність і молодий воїн із позивним «Танкіст», який так сильно хотів захищати свою країну.

У Бориса залишилися батьки, сестра Наталя, брат Володя, кохана, рідні, друзі та побратими.

У словах мами Бориса поєдналися материнський біль і гордість за сина:

«Таких Воїнів не жаліють — перед ними схиляють голови».

Борис прожив лише 22 роки. Але за цей короткий час він залишив по собі пам’ять у серцях рідних, друзів, побратимів і земляків.

Яка сумна моя весна...

Мені назавжди двадцять два.

Пробачте, що себе я не зберіг —

Я все зробив для вас, що зміг.

Я знаю, будете в сльозах,

та я вже в синіх небесах.

Ось так прийшов на свій порі—

Я все зробив для вас, що зміг.

Моє село, мої гаї —

хай вам співають солов'ї.

За рідний край я впав, поліг —

Я все зробив для вас, що зміг.

Мій тату, мамо, в серці жаль,

Та я лечу у синю даль.

Як не раз весна прийде —

Згадайте всі, прошу, мене.

Отець Петро Половко

Борис змалку мріяв захищати Україну. Коли настав час, він зробив усе, щоб стати до її оборони. Пройшов бойовий шлях, двічі був поранений і до останнього залишився вірним Україні та власному вибору.