Меморіал

Бойко Руслан Віталійович народився 22 вересня 2000 року в місті Ізюм Харківської області. Тут він виріс, тут минули його дитячі та юнацькі роки.

З самого малечку Руслан був бійцем. Виховуючись без батька, він самостійно гартував у собі сильний чоловічий характер. У 10 років ухвалив доросле рішення — піти на бокс. Уже за кілька місяців юний спортсмен приніс додому свою першу медаль за перемогу в змаганнях, посівши перше місце.

Своїми вчинками Руслан довів усім, а насамперед собі, що є вольовою та цілеспрямованою людиною. Він завжди займався спортом і тримав себе у чудовій формі. Його гаслом було:

«В здоровому тілі — здоровий дух».

Навіть на війні за найменшої нагоди Руслан знаходив можливість тренуватися у будь-яких умовах.

Руслан навчався в Ізюмській гімназії №1. З 2015 року продовжував здобувати освіту в Оптико-механічному коледжі міста Ізюм (Київський філіал).

У 2019 році вступив до Харківського національного університету радіоелектроніки. Навчаючись у виші, у 2020 році паралельно вступив на військову кафедру, обравши танкове відділення.

Влітку 2022 року Руслан отримав диплом бакалавра за спеціальністю «Технік-оптик та інженер».

Під час навчання в університеті він пішов працювати, щоб допомагати мамі матеріально. Руслан завжди намагався підтримувати її та купував подарунки.

Після закінчення військової кафедри він мав отримати посвідчення офіцера. Та забрати його Руслан так і не встиг…

Руслан був людиною діла. Мама з дитинства навчала сина бути чемним і справедливим, і ці риси стали невіддільною частиною його характеру.

Сусіди щиро обожнювали Руслана та тепло називали його «наше сонечко». Де б він не був, завжди залишався привітним, першим пропонував допомогу й ніколи не залишав нікого в біді.

У Руслана було дуже багато друзів, які й після його загибелі продовжують підтримувати маму Героя. Одному зі своїх друзів він свого часу допоміг прийняти важливе рішення й узаконити стосунки. Сьогодні ця сім’я виховує маленьких діточок і з глибокою вдячністю згадує Руслана.

Особливо щемкою залишилася ще одна нездійснена мрія. Друг Руслана дуже хотів, щоб саме він став хрещеним батьком його маленької донечки. Він чекав на ротацію Руслана, щоб той зміг приїхати й охрестити дівчинку. Та вони не встигли…

Сьогодні ця дівчинка називає маму Руслана бабусею Лєною. Так особливий зв’язок між двома родинами, частиною якого мав стати Руслан, продовжує жити й після його загибелі.

Мама згадує:

«Щодня я дякувала Господу за сина. Мій синок — це моє все…»

Понад усе Руслан обожнював проводити час із родиною.

У родини була особлива традиція: щороку 2 січня всією великою сім’єю вони збиралися разом, відзначаючи день народження бабусі мами Руслана. Збиралися всі її діти, онуки та правнуки. Для Руслана ці зустрічі були справжнім святом.

Коли бабусі не стало, родина продовжила щороку збиратися всією великою сім’єю. Це завжди був повен дім сміху, тепла та радості.

Руслан був надзвичайно позитивним, добрим і щирим, його просто обожнювала малеча.

Це були найщасливіші миті життя родини… Поки не почалася повномасштабна війна.

Повномасштабна війна застала Руслана, коли він навчався на четвертому курсі університету.

У Харкові почали перекривати дороги, тому батько друга забрав хлопців і привіз додому, в Ізюм. Тоді родина ще не могла уявити, який жах їм доведеться пройти далі.

Під час ворожого нападу на місто Руслан виявив високі лідерські якості та хоробрість, яким міг би позаздрити зрілий чоловік. Перебуваючи під жорстокими обстрілами та авіаударами КАБів, він одним із перших згуртував людей для пошуку їжі та води для тих, хто цього потребував.

Саме тоді мама остаточно зрозуміла, яка хоробра та відважна людина її син, незважаючи на свій юний вік.

10 березня родину евакуювали з міста. Кілька місяців вони провели в селі на Чернівеччині, після чого вирішили рухатися далі, адже потрібно було працювати.

Мама поїхала до племінниці в Одесу, а Руслан — у Київ, де на нього чекали друзі та робота. У столиці він прожив менше року та щиро полюбив це місто, мріючи залишитися тут назавжди.

Проте Руслан прийняв тверде рішення — йти захищати Країну та своїх рідних.

11 червня 2023 року Руслан добровольцем вступив до лав Національної гвардії України.

Він служив такелажником евакуаційного відділення взводу технічного обслуговування 1-го батальйону оперативного призначення військової частини 3102.

На війні Руслан залишався таким самим, яким був у мирному житті: сміливим, рішучим і завжди готовим прийти на допомогу.

У лютому 2024 року під час виконання бойового завдання в Луганській області під прицільними обстрілами Руслан доставив боєкомплект на передову, що допомогло побратимам відбити атаку ворога.

Ворожі снаряди розривалися на відстані до 10 метрів, уламками пошкодивши квадроцикл, але це не зупинило Руслана.

На початку боїв у Серебрянському лісі під ворожим вогнем він евакуював сімох поранених бійців, зберігши їм життя.

У травні 2024 року на Харківщині, попри отриману контузію, Руслан під обстрілами вивіз із поля бою понад 20 поранених військових.

За кілька днів під час атаки дронів-камікадзе він вчасно евакуював важкопораненого побратима, закривши його від ураження. Руслан доправив пораненого до лікарів менш ніж за сім хвилин під безперервним вогнем, врятувавши йому життя.

Загалом за час війни Руслан врятував понад 70 військовослужбовців.

Посвідчення учасника бойових дій Руслана було оформлене ще у червні 2024 року, однак отримати його особисто він так і не встиг. Уже після загибелі Захисника посвідчення у військовій частині забрала його мама.

24 серпня 2024 року Руслана нагородили медаллю «За оборону України».

31 серпня 2024 року Руслан Бойко, позивний «Байкер», загинув під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Липці Харківської області.

Він отримав важкі поранення внаслідок підриву на міні. Його оперативно евакуювали до найближчого стабілізаційного пункту, але від отриманих травм серце Героя зупинилося.

Руслану було лише 23 роки. До свого 24-го дня народження він не дожив менше місяця…

За свій подвиг Бойко Руслан Віталійович посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

Також було створено електронну петицію про присвоєння йому звання Героя України (посмертно). Родина й досі з надією чекає на результати її розгляду…

Пам’ять про Руслана живе не лише в серцях його рідних, друзів і побратимів. Портрет Захисника розміщений на Алеї Слави в його рідному місті Ізюм. Обличчя Руслана також можна побачити у Києві, на Майдані Незалежності, серед портретів полеглих Захисників України.

Прах Героя Руслана Бойка з військовими почестями похований у місті Києві на Лук’янівському кладовищі (Алея Слави, вул. Дорогожицька, 7).

Руслан прожив лише 23 роки, але за цей короткий час залишив після себе світлу пам’ять і безліч добрих справ.

Люблячий син. Вірний друг. Людина, яку сусіди тепло називали «нашим сонечком». Хлопець, якого обожнювала малеча. Спортсмен із сильним характером. Доброволець. Воїн із позивним «Байкер».

І Захисник, який, ризикуючи власним життям, врятував понад 70 військовослужбовців — понад 70 людських життів.

Для мами Руслан назавжди залишиться найдорожчим сином, її гордістю, її «сонечком» і цілим світом.