Меморіал

Стариченко Едуард Вікторович народився 16 січня 1989 року в місті Лебедин Сумської області.

З дитинства Едік був обдарованою і різносторонньою дитиною. Його вокальні здібності помітили, коли йому було лише два роки. Згодом у музичній школі його виділяв учитель сольфеджіо.

Музика посідала особливе місце в житті Едуарда. Він навчався гри на фортепіано, займався вокалом, співав сольно та в дуетах, виступав у Будинку культури, їздив на обласні конкурси.

Керівниця вокального гуртка Наталія Суховій знала Едіка ще з першого класу. Вона згадувала його творчим, допитливим, пунктуальним, акуратним та відповідальним хлопчиком. На заняття він біг не як на обов’язок, а наче додому. Був компанійським і щирим.

Вокалом Едік займався приблизно до 15 років. Його красивий голос та артистичність запам’яталися багатьом. Однією з пісень, яка особливо залишилася у пам’яті його наставниці у виконанні Едуарда, була «Щастя забагато не буває».

Учителька Лариса Шило згадувала Едіка рухливим, комунікабельним, здібним і музичним. За любов до співу він навіть мав прізвисько «Співак» — завжди щось наспівував та охоче виступав на шкільних святах.

Та музика була не єдиним захопленням Едуарда. Він любив спорт і добре грав у футбол, був кращим гравцем турніру.

Наставник групи фізкультурників Олександр Грушко згадував Едуарда як жвавого, принципового і справедливого юнака, який прагнув досягати максимального результату. Хоч Едік був найменшим у групі, він мав лідерські якості. Коли його команда здобула перемогу на змаганнях у Сумах, він сказав наставнику:

«Олександре Івановичу, ми це зробили».

У 2003 році Едуард закінчив школу №7 міста Лебедин.

У 2004 році закінчив школу мистецтв по класу фортепіано.

У 2007 році Едуард закінчив Вищий комунальний заклад Сумської обласної ради «Лебединське педагогічне училище» за спеціальністю «Педагогіка і методика середньої освіти. Фізична культура» та здобув кваліфікацію вчителя фізичного виховання.

Під час державної практики він повернувся до школи, де колись навчався, вже як студент педагогічного закладу. Лариса Шило згадувала, що тоді побачила зовсім іншого Едуарда Вікторовича — серйозного, відповідального, вимогливого. Уже вчителя.

Едуард продовжив освіту в Київському національному транспортному університеті. Навчався успішно та отримував підвищену стипендію.

У 2012 році закінчив університет та отримав повну вищу освіту за напрямом підготовки «Професійна освіта (транспорт)», здобув кваліфікацію бакалавра та інженера-механіка з експлуатації машин, викладача практичного навчання в галузі транспорту.

Після завершення навчання Едуарду пропонували залишитися працювати в університеті, однак він відмовився через невисоку для життя в Києві заробітну плату.

Після закінчення навчання Едік працював інженером у «Новотек Альянс ЛТД».

Згодом працював майстром у Лебединському вищому професійному училищі.

Заступниця директора училища Ірина Ткаченко згадувала, що Едуард працював майстром виробничого навчання з групою хлопців після 11-го класу. Вікова різниця між ним та учнями майже не відчувалася, тому вони спілкувалися на рівних. Едік ділився своїм досвідом, але водночас і сам продовжував навчатися та шукати нове.

Тут не забували і про його музичний талант. Коли Едік виходив на сцену, він ставав справжньою «запальничкою». Колеги згадували його завжди усміхненим, артистичним, із почуттям гумору.

Останнім місцем роботи Едуарда була Польща.

Едік багато чого вмів робити власними руками. Старший брат Ігор згадував, що він постійно щось майстрував. Удома, наприклад, сам займався сауною, вивчаючи в Інтернеті, як її зробити.

Брати разом їздили на полювання та риболовлю. Ігор навчав молодшого брата поводитися зі зброєю та прицілюватися, а Едік усе дуже швидко схоплював.

«Руки в нього були золоті», — згадував брат.

Для Ігоря Едік був не просто молодшим братом — вони були друзями. Едуард ріс без батька, тому старшому братові певною мірою доводилося його замінювати.

Люди, які знали Едуарда, згадують його світлим, життєрадісним, щирим, веселим і небайдужим.

Учителька Лариса Шило пам’ятає один випадок із зустрічі випускників. Одній із дівчат, яка мала епілептичні напади, раптово стало зле. Першим, хто кинувся їй на допомогу, був Едік.

Таким його знали й сусіди.

Наталя Шульга згадувала, що Едік завжди був поряд, коли комусь була потрібна допомога: міг покосити траву чи полагодити електроприлади.

Дуже любив дітей. Коли бачив малечу на вулиці, завжди підходив і запитував, чи все добре.

Особливе місце в житті Едуарда посідала його мама — Світлана Стариченко.

Він дуже любив її, турбувався та навіть із фронту знаходив можливість зробити мамі сюрприз.

Один із таких моментів назавжди врізався у її пам’ять.

Якось Едік зателефонував із фронту:

«Мамо, ти де?»

— «Я у місті», — відповіла вона.

«А вдома коли будеш?»

— «Зараз, вже йду додому».

Коли Світлана повернулася додому, на сходах на неї чекали орхідеї із запискою:

«Найкращій матусі у світі».

Мама була вражена тим, як син, перебуваючи на фронті, зміг усе придумати й організувати. Подібні моменти повторювалися кілька разів. Вони дарували їй відчуття, що Едік поруч, навіть тоді, коли фізично був далеко.

Сусідка Наталя Шульга також згадувала, як сильно Едік любив маму. Він говорив, що нікому не дозволить її скривдити, що здобуде перемогу і подарує мамі мир, щоб у неї було світле життя.

Коли розпочалося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, Едуард не залишився осторонь.

У перші дні війни він пішов до військкомату, щоб записатися до територіальної оборони, однак тоді йому відмовили.

Наставник Олександр Грушко згадував, як після влучання по навчальному закладу вони прибирали розбите скло та уламки. Тоді до них прийшов Едік і запитав, де можна вступити до територіальної оборони. Він хотів допомагати країні та рідному місту.

Рішення йти захищати Україну Едуард прийняв сам.

Старший брат Ігор згадував його слова:

«Я піду. Не всі йдуть, а я піду».

13 лютого 2023 року Едуард Стариченко був призваний на військову службу другим відділом Сумського РТЦК та СП.

Едуард служив солдатом, навідником 3-го кулеметного відділення 2-ї стрілецької роти 406-го окремого стрілецького батальйону 58-ї окремої механізованої бригади Сухопутних військ Збройних Сил України.

Серед побратимів Едуарда знали за позивним «Хаба».

Про свої військові будні мамі Едік майже не розповідав. Уже згодом зі слів побратимів вона дізнавалася, яким був її син на службі — добрим, чуйним, веселим і позитивним. Мама згадувала слова, які особливо закарбувалися в її пам’яті: він був «гідним життя, а не смерті».

Побратим Денис говорив мамі Едуарда, що для нього було честю йти з Едіком на позиції.

Микола Артеменко познайомився з Едуардом під час формування 406-го батальйону. Вони разом працювали кілька тижнів, одягали особовий склад, багато розмовляли про життя та сім’ю. Микола запам’ятав Едіка жвавим, життєрадісним і спокійним чоловіком, який завжди допомагав.

На момент загибелі Едуард був прикомандирований до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців — 1-го стрілецького батальйону, 3-ї роти. Служив кулеметником.

Під час однієї з відпусток Едуард зустрівся з майором Ярославом Шевченком. Той назавжди запам’ятав його слова:

«Перемога — за нами. Ми не здамося, стоятимемо до кінця».

10 листопада 2023 року відбувся останній бій Едуарда.

Він загинув унаслідок численних осколкових поранень поблизу населеного пункту Вугледар Донецької області.

Йому було 34 роки.

15 листопада 2023 року Едуарда Стариченка поховали на Олександрівському кладовищі в місті Лебедин Сумської області.

31 грудня 2024 року Указом Президента України Едуарда Вікторовича Стариченка було нагороджено орденом «За мужність» III ступеня посмертно.

Державну нагороду сина отримала його мама Світлана.

4 грудня 2025 року рішенням Лебединської міської ради Едуарду Стариченку посмертно присвоїли почесне звання «Захисник України — Герой Лебединської громади».

Для увічнення пам’яті Едуарда було відкрито меморіальні дошки у школі №7 міста Лебедин та Лебединському педагогічному коледжі, де він навчався.

У пам’яті кожного Едуард Стариченко залишився своїм.

Для вчителів — здібним, музичним і життєрадісним хлопцем, який першим приходив на допомогу.

Для наставників — принциповим і справедливим юнаком із лідерськими якостями.

Для колег — талановитим, артистичним та усміхненим Едіком, який умів дарувати людям радість.

Для сусідів — світлою людиною із золотими руками, яка ніколи не відмовляла в допомозі.

Для побратимів — «Хабою», з яким було за честь іти на позиції.

Для старшого брата Ігоря — не просто молодшим братом, а справжнім другом.

А для мами Світлани — її Едіком. Сином, про якого вона може розповідати багато: про його досягнення у навчанні та спорті, захоплення музикою, умілі руки, любов і увагу.

Сином, який навіть із фронту знаходив можливість нагадати, як сильно любить маму, залишаючи для неї орхідеї із запискою:

«Найкращій матусі у світі».

Едуарда пам’ятають добрим, чуйним, веселим, позитивним, талановитим і завжди готовим прийти на допомогу.

Коли розпочалася велика війна, він сам зробив свій вибір:

«Я піду. Не всі йдуть, а я піду».

І пішов захищати Україну.

Едуарду Вікторовичу Стариченку, позивний «Хаба», назавжди 34 роки.