Меморіал

Артем Едуардович Кравченко народився 6 березня 1990 року в місті Бердянськ Запорізької області.

З дитинства він активно займався футболом, грав за місцеву команду. Із 16 років жив у Києві.

Артем закінчив Київський національний університет будівництва і архітектури, факультет промислового та цивільного будівництва (ПЦБ).

Працював виконробом у «Київміськбуді», згодом — у KAN BUD.

Він був працьовитим, добрим, але справедливим, мав прямолінійний характер і був справжнім майстром на всі руки. Багато хто з рідних звертався до Артема за порадою та допомогою. Він мав багато друзів, умів підтримати й завжди був готовий прийти на допомогу.

У 2013 році на курсах англійської мови в American English Center Артем познайомився зі своєю майбутньою дружиною Анною.

«Я ні разу не пожалкувала, що зв’язала з Артемом своє життя», — говорить вона.

Артем мав гарне почуття гумору, умів пародіювати голоси людей і любив робити сюрпризи. Разом з Анною вони слухали музику, дивилися кіно, подорожували.

Він дуже любив готувати, причому обирав щось цікаве й незвичайне. Його улюбленим кухарем був Гордон Ремзі.

Особливе місце в житті Артема займав його син Ярослав. Коли тато загинув, Ярославу було сім років.

Батько із сином проводили багато часу разом: їздили на риболовлю, грали у футбол та комп’ютерні ігри, складали пазли. Артем навіть брав Ярослава із собою на роботу.

Коли почалася повномасштабна війна, однією з найбільших мрій Артема стало, щоб його син жив у безпечному світі. Він казав, що заради цього зробить усе і всім пожертвує.

Артем був дуже близьким із батьками, особливо з мамою, та зі своєю молодшою сестрою Аліною. Підтримував теплі стосунки з двоюрідними братами й сестрами. Рідні зверталися до нього за порадами, чекали його підтримки та допомоги.

Він завжди пам’ятав про близьких і вітав усіх зі святами. Не забув про це навіть напередодні свого останнього бою: 8 березня 2023 року Артем привітав усю жіночу половину родини перед виходом на позиції.

Артем обожнював риболовлю, комп’ютерні ігри, кемпінг та мандрівки з родиною.

На риболовлю їздили в Горенку та Сорокошичі. Часто вирушали на два-три дні на природу з наметами та залишалися там ночувати.

Родина багато подорожувала Україною. Разом побували у Львові, Кам’янці-Подільському, Луцьку, Яремчі, на Драгобраті, у Запоріжжі.

Артем захоплювався комп’ютерними іграми DotA, World of Tanks та Metro.

Та вони мріяли про значно більше — разом побачити світ.

Після початку повномасштабного вторгнення в Артема з’явилася ще одна особлива мрія — побачити вільним свій рідний Бердянськ.

Під час повномасштабної війни Артем приєднався до лав Збройних Сил України.

Служив солдатом, снайпером 7-ї роти 3-го батальйону 77-ї окремої аеромобільної бригади. Мав позивний «Кажан».

У лютому 2023 року Артем прибув до Бахмута, де тривали важкі бої.

6 березня, на 15-й день перебування там, йому виповнилося 33 роки.

8 березня Анна востаннє спілкувалася з чоловіком. Артем був у гарному настрої. Він попередив, що йде на завдання і не матиме зв’язку протягом трьох-чотирьох днів.

Анна продовжувала писати йому щодня, чекаючи на відповідь.

Але Артем більше не відповів.

На п’ятий день до родини прийшли з військкомату та вручили сповіщення про його загибель.

9 березня 2023 року Артем загинув у Бахмуті.

Завдяки командирам родина згодом дізналася обставини його останнього бою.

Відділення Артема вийшло на позиції та потрапило в засідку. Він встиг попередити побратимів про небезпеку та дав команду відступати.

Сам Артем не залишив пораненого побратима. Він ніс його на собі, допомагаючи вийти з оточення.

Під час виходу Артем натрапив на міну.

Він загинув, рятуючи іншого.

Згодом чоловік, якого того дня врятував Артем, сам написав його родині:

«Я хлопець, котрого врятував Артем… Для мене він герой і справжній чоловік».

Побратими також зберігають пам’ять про «Кажана»:

«Спи, брате! Пишаюся, що воював пліч-о-пліч з ним. Справжній побратим».

«Вічна пам’ять, брате! Слава Герою! Пишаюся тобою, побратиме!»

Артема поховали на Берковецькому кладовищі у Києві.

Посмертно Артема Едуардовича Кравченка нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.

Вдома на нього чекали батьки, молодша сестра Аліна, кохана дружина Анна та семирічний син Ярослав.

Дружина Артема говорить:

«Я знала, що Артем може не повернутися, бо він завжди не думав про себе, а думав про інших».

Ці слова дуже точно описують не лише останній вчинок Артема, а й те, якою людиною він був.

Він дуже любив життя. Любив свою родину. Мріяв разом із нею побачити світ, хотів повернутися у вільний Бердянськ і найбільше прагнув, щоб його син Ярослав жив у безпечному світі.

Він мав заради кого жити й повертатися додому.

Та навіть у своєму останньому бою Артем залишився таким, яким його знали рідні та друзі: людиною, яка не могла залишити іншого в біді.

Для побратимів він назавжди залишився «Кажаном» — тим, із ким пишалися воювати пліч-о-пліч. Для батьків — сином. Для Аліни — братом. Для Анни — коханим чоловіком. Для Ярослава — татом, із яким вони рибалили, грали у футбол, складали пазли й проводили разом свої щасливі дні.

І для тих, хто дізнаватиметься історію Артема через роки, важливо пам’ятати не лише його останній бій.

Пам’ятати веселого і прямолінійного чоловіка з гарним почуттям гумору. Майстра на всі руки, який завжди допомагав іншим. Чоловіка, який любив дивувати дружину, готував незвичайні страви й мріяв разом із нею побачити світ. Сина, особливо близького з мамою. Брата, друга, побратима. Тата, який понад усе хотів, щоб його Ярик жив у безпечному світі.

«Мій коханий чоловік — найгарніша, найрозумніша, найщедріша людина в світі. Все вмів робити. Дуже любив життя, свою родину і Україну», — згадує Анна.

Він не встиг здійснити мрію про звільнений Бердянськ. Не встиг разом із родиною побачити весь світ. Не встиг побачити, як дорослішає його Ярик.

Але заради того, щоб син жив у безпечному світі, Артем був готовий, як сам говорив, усе зробити і всім пожертвувати.

Так він і жив — люблячи своїх.

Так він і воював — захищаючи своїх.

І таким залишився в останню мить — рятуючи іншого.

Пам’ятаємо Артема не лише за його подвиг. Пам’ятаємо його життя.