Меморіал

Олександр ріс без батька. Змалечку був жвавим, надзвичайно добрим, наполегливим, щирим, веселим і товариським хлопчиком. Таким він залишався протягом усього свого життя.

Базову середню освіту Олександр здобув у загальноосвітній школі Пилиповичі міста Радомишля Житомирської області. Після отримання свідоцтва про закінчення школи він переїхав до Білої Церкви на Київщині, де надалі проживав і навчався.

Після закінчення школи переїхав до Білої Церкви на Київщині, де продовжив навчання. З дитинства Олександр любив техніку, а особливо автомобілі. Це захоплення привело його до Білоцерківського професійно-технічного училища імені П. Р. Поповича.

У 2000 році Олександр отримав диплом автомеханіка, після чого був призваний на строкову військову службу до лав Збройних сил України. Свій громадянський обов’язок виконував у місті Судак, під пекучим кримським сонцем.

Після демобілізації Саша повернувся додому та почав працювати за спеціальністю. Спочатку працював автомеханіком, а останні десять років — монтажником та автомеханіком у Міністерстві оборони України.

У 2005 році Олександр зустрів свою другу половинку — Тетяну. Щире кохання, яке запалало в його серці, було взаємним. Разом вони прожили у шлюбі 18 років. Дітей у подружжя не було.

Олександр був чудовим сином, люблячим чоловіком, вірним другом і надійним побратимом. Він був настільки доброю та щирою людиною, що друзі з любов’ю називали його Добрячком.

Саша любив життя, любив людей і понад усе любив Україну.

У народі кажуть, що соняшник — це символ любові до України. Коли сонце сідає за небокрай, сонях сумно опускає голівку — так і людина на чужині сумує за рідною землею.

На одній зі світлин, яку Олександр надіслав рідним з обпаленого війною Донбасу, він стоїть серед соняшникового поля — красивий, сильний, усміхнений. Його очі випромінюють доброту й ніжність, але водночас у них помітні туга та сум за рідною домівкою і найдорожчими людьми. Він ніби передчував, що живим додому вже не повернеться…

Із перших днів повномасштабного вторгнення Російської Федерації Олександр, не вагаючись, став на захист рідної землі.

Солдат Олександр Охріменко, позивний «Охрім», служив навідником механізованого відділення 1-го механізованого взводу механізованої роти 132-го батальйону 114-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних сил України.

Він був сміливим, сильним, відважним і мужнім воїном, надійним побратимом, на якого завжди можна було покластися. За відданість справі, проявлену відвагу та патріотизм отримував грамоти й подяки від командування.

28 вересня 2023 року поблизу міста Бахмут Донецької області, під час виконання бойового завдання, Олександр Охріменко загинув унаслідок обстрілу позицій бригади російськими окупантами. Його життя обірвав ворожий снаряд.

Він віддав своє життя за Україну, яку любив понад усе, за її свободу й незалежність, за рідних і майбутнє свого народу.

Героя поховали на Алеї Слави кладовища «Сухий Яр» у місті Біла Церква Київської області.

За мужність, відданість справі, відвагу та патріотизм солдата Олександра Анатолійовича Охріменка нагороджено медаллю «За оборону рідної держави» (наказ № 359 від 20 серпня 2023 року).

Він також був нагороджений відзнакою Міністра оборони України «Лицарський хрест» (наказ № 489 від 9 квітня 2025 року).

Рішенням Білоцерківської міської ради № 7308-72-VIII від 29 травня 2025 року Олександру Охріменку посмертно присвоєно звання «Почесний громадянин Білоцерківської міської територіальної громади».

Указом Президента України № 148/2026 від 24 лютого 2026 року Олександра Охріменка посмертно нагороджено орденом «За мужність» III ступеня — за особисту мужність, виявлену в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, і самовіддане виконання військового обов’язку.

За мужність у боротьбі за Батьківщину Олександра Охріменка посмертно нагороджено почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Комбатантський хрест» (рішення № 296 від 8 квітня 2026 року).

Олександр назавжди залишиться у пам’яті рідних, друзів і побратимів добрим, щирим та життєрадісним чоловіком, люблячим сином і чоловіком, відважним воїном та надійним побратимом.

«Синочку, леве мій… Моє серце кричить від болю, бо тебе вже немає поруч. Ти був моєю радістю, моїм світлом і моєю надією, мій Герой, Янгол світла. Вічна світла пам’ять Героям-воїнам і моєму сину Олександру. Царство Небесне, вічний спокій на небесах».

Свою розповідь про сина мама завершує написаним нею віршем: