Меморіал

З дитинства Богдан був непосидючим, життєрадісним і допитливим хлопчиком — маленьким бешкетником, якого сварили з любов’ю. Йому завжди було цікаво, як усе влаштовано. Іграшкові машинки він розбирав на найменші деталі, а одного разу, навчаючись забивати цвяхи, забив у свій маленький столик цілу коробку.

Рідні з усмішкою згадують й іншу історію з його дитинства. Якось до Богдана прийшли друзі. Хлопці зголодніли й вирішили посмажити яєчню. Не знаючи про плани дорослих, вони взяли саме яйця породистої курки, які батьки збиралися покласти в інкубатор.

У 2011 році Богдан закінчив Іванківську загальноосвітню школу, нині — Іванківський ліцей. Після цього вступив до ДПТНЗ «Бориспільський професійний ліцей», який сьогодні має назву ЗП(ПТ)О «Бориспільський професійний коледж».

У рідній школі Богдана пам’ятають таким самим непосидючим, веселим і щирим хлопцем.

«Раніше ми вчили й оберігали тебе, а тепер ти оберігаєш нас із небес. Його вибір стати на захист України — це вибір сильного, мужнього чоловіка. Вибір, який назавжди вписав його ім’я в історію нашої держави та в наші серця», — ділиться спогадами про свого учня класний керівник Ніна Леонідівна Пригода.

Після завершення навчання Богдан працював в аеропорту «Бориспіль». У 2017–2018 роках проходив строкову військову службу.

Особливе місце в житті Богдана завжди посідала його родина. Його батьки — Віра Павлівна та Юрій Миколайович — були для нього рідними людьми, яких він любив і про яких турбувався.

Із перших днів повномасштабного вторгнення Богдан разом із батьком долучилися до територіальної оборони рідного Іванкова. Батько і син пліч-о-пліч стали на захист свого дому та своєї землі.

А вдома на своїх хлопців чекала Віра Павлівна. Чекала чоловіка і сина, їхніх дзвінків та звісток, вірила в їхнє повернення.

Згодом військовий шлях Богдана продовжився вже у лавах Збройних Сил України, але рідний дім і родина завжди залишалися для нього тією точкою, куди він прагнув повернутися.

Навіть один з останніх його приїздів додому був пов’язаний із турботою про найрідніших. 9 березня 2026 року Богдан купив квіти, і вони разом з дружиною поїхали в село привітати його маму та бабусю з 8 Березня. Серед війни, служби та відряджень він залишався тим самим люблячим сином, для якого було важливо бути поруч зі своїми рідними, коли випадала така можливість.

Богдан був добрим, чуйним, щирим, рішучим і водночас надзвичайно ніжним та турботливим. Він любив життя, жарти, сміх, своїх друзів, батьків і дітей. Там, де з’являвся Богдан, завжди ставало веселіше. Він був душею компанії.

А якщо щось ішло не за планом, у Богдана була своя незмінна фраза:

«Мені як Солов’ю».

Він чітко знав, чого хоче від життя, умів приймати рішення і був тією людиною, поруч із якою близькі почувалися захищеними.

Упродовж життя Богдан активно займався спортом, особливо захоплювався боксом. Та окремою пристрастю ще з дитинства для нього були автомобілі й техніка.

Він їздив, здавалося, на всьому, що могло їхати: КамАЗі, «Уралі», «Козаку», квадроциклі, мотоциклі, фурі, БМП. Міг сісти за кермо практично будь-якої машини та впевнено виконати поставлене завдання.

А для себе Богдан мріяв про власну Audi.

Ще однією невід’ємною частиною його життя була музика. Він практично нікуди не їхав без неї. Спочатку підключав телефон до магнітоли, вмикав улюблені композиції — і тільки після цього можна було вирушати у справах.

Навіть у КамАЗі в Богдана була переносна колонка. Він брав із собою запасний павербанк, щоб, якщо колонка розрядиться, зарядити її та продовжувати слухати музику.

Особливе місце у спогадах дружини Анни посідає пісня «Якщо це не любов». Саме вона назавжди асоціюється в неї з коханим чоловіком. У день їхнього весілля ця пісня звучала майже безперервно: у машині дорогою на фотосесію, до РАЦСу, а потім і в ресторані.

Вони постійно були на зв’язку — по багато разів на день запитували одне одного, як справи, чи все добре, і незмінно говорили: «Люблю тебе».

Богдан казав дружині:

«Ти моя опора і підтримка, завдяки тобі я тримаюсь».

Навіть коли Богдан перебував далеко від дому, вони намагалися залишатися максимально близькими. Анна приїжджала до чоловіка на схід. Ці зустрічі назавжди залишилися для неї одними з найтепліших спогадів.

Богдан зустрічав її з квітами. Вони їхали пити каву, гуляли, багато розмовляли. Він проводив дружині екскурсії містом, знайомив зі своїми побратимами. Звичайні години разом ставали для них особливими.

Він мав трьох дітей. Від першого шлюбу — сина Марка та доньку Даяну. На народження наймолодшого сина Богдан чекав із величезною любов’ю, хоча побачити свого хлопчика йому, на жаль, так і не судилося.

Коли Анна дізналася про вагітність - одразу зателефонувала Богданові.

Його відповідь вона запам’ятала:

«Аня, не переживай, це класно, будемо народжувати і виховувати, я цього дуже хочу і ти, я думаю, теж».

Своїми словами Богдан вселив у дружину впевненість. Вона повірила, що все буде добре і разом вони з усім упораються.

Дізнавшись, що в них народиться син, Богдан та Анна почали активно обирати ім’я. Зрештою вирішили не поспішати: нехай хлопчик народиться, а тоді вони виберуть одне з імен, які подобалися їм обом.

А поки ім’я не було обране, вони ніжно називали свого ще ненародженого малюка «Богданович».

Богдан дуже чекав на сина. Він мріяв повернутися додому, дочекатися народження хлопчика, гуляти з коляскою в парку, сидіти ввечері біля під’їзду з коляскою, навчити сина їздити на велосипеді.

Мріяв усією родиною поїхати на море, а ще — відвідати друзів у Фінляндії.

Найголовніше — він хотів, щоб його діти жили у вільній країні.

У червні 2022 року Богдан вступив до лав Збройних Сил України.

Він служив у 49-му окремому штурмовому батальйоні «Карпатська Січ» та мав позивний «Сокіл».

У складі свого підрозділу виконував бойові завдання на найгарячіших напрямках Харківщини та Донеччини. У 2022 році зазнав поранень, отримував контузії, однак продовжив службу.

Богдан мав звання старшого солдата та служив старшим водієм автомобільного взводу підвозу продовольства, речового і військово-технічного майна роти матеріального забезпечення.

Побратими називали його водієм від Бога.

На передовій Богдан упевнено керував різною військовою технікою, без вагань виконував поставлені завдання, доставляв усе необхідне та вивозив бійців із найнебезпечніших місць. Сідав за кермо будь-якої техніки, коли це було потрібно.

Після його загибелі в батальйоні згадували, що друг «Сокіл» поєднував у собі найкращі чесноти добровольця-січовика — мудрість, мужність і шляхетність. Писали, що він пройшов пекло піхоти, був поранений, роками залишався одним із найкращих водіїв батальйону та без вагань виконував бойові завдання на найскладнішій військовій техніці.

Особливо тепло побратими згадували його як душу товариства і солдата, за яким ішли люди.

Навіть серед війни, небезпеки та важких бойових завдань Богдан залишався тим самим чоловіком, татом і сином, для якого родина була понад усе.

Богдан хотів додому. До своєї родини, до мирного життя, про яке вони з Анною так багато говорили й мріяли.

Востаннє перед відрядженням Анна побачила Богдана 9 березня 2026 року.

Наступного ранку він мав їхати, однак обставини змінилися, і командир дозволив Богданові залишитися вдома ще на кілька днів.

Так доля подарувала їм ще два дні разом.

Для Анни вони назавжди залишилися найкращими їхніми останніми двома днями.

Богдан завжди говорив дружині:

«Все у нас буде добре».

Після його загибелі саме за ці слова Анна продовжує триматися.

28 квітня 2026 року життя «Сокола» обірвалося.

Богдан Юрійович Соловей загинув, захищаючи Україну, у населеному пункті Дмитрівка Краматорського району Донецької області.

Йому назавжди 30 років.

5 травня 2026 року Богдана поховали в рідному селі Іванків Бориспільського району Київської області.

Його наймолодший син народився вже після загибелі батька. Ім’я для хлопчика Анна обирала сама — вона назвала сина Богданом, на честь його тата.

Анна найбільше хоче, щоб діти пам’ятали Богдана не лише як Героя, який загинув, захищаючи Україну, а насамперед як свого тата — доброго, сильного, мужнього, веселого, усміхненого і люблячого.

А наймолодший Богдан, який так і не встиг зустрітися зі своїм татом, має знати найважливіше: тато дуже чекав на нього, мріяв про нього і любив його ще до народження.

Анна хоче, щоб усі його діти знали, якою людиною був їхній батько, знали про його доброту і силу, рішучість і ніжність, про те, як сильно він любив свою сім’ю. Щоб, коли вони виростуть, могли сказати:

«Це мій тато. Я пишаюся ним. І я знаю, якою людиною він був».

Для когось Богдан був сином, чоловіком, батьком, другом чи побратимом. Для своїх людей він був тим, із ким завжди було весело, на кого можна було покластися і поруч із ким нічого не було страшно.

Для Анни — коханим чоловіком, із яким вона почувалася «як за кам’яною стіною».

Для батьків — їхнім сином, їхньою гордістю і назавжди тим маленьким непосидючим хлопчиком, який розбирав машинки на деталі, бешкетував, сміявся і наповнював дім життям. 

Для своїх дітей — татом, яким вони зможуть пишатися і пам’ять про якого нестимуть крізь життя.

Для кожного з нас - Героєм, який у найважчий для країни час став на захист рідної землі.

Він любив життя. Любив жарти й сміх. Любив музику й автомобілі. Любив своїх друзів, побратимів, дружину, батьків і дітей. У ньому дивовижно поєднувалися рішучість і ніжність, сила й турбота.

Він мріяв повернутися додому.

Мріяв ростити дітей.

Мріяв про звичайне сімейне щастя у вільній Україні.

І віддав за її свободу найдорожче — своє життя.

Нехай Богдан продовжує жити в серці кожного, хто його знав і любив.