Меморіал

Богдан Олександрович Карвацький народився 6 червня 1997 року в місті Луцьку. Його рідним краєм стала Волинь, а місцем, із яким пов’язана значна частина його життя, — село Старий Загорів Володимирського району Волинської області.

Богдан був людиною, у якій дивовижно поєднувалися щирість, доброта, життєрадісність і внутрішня сила. Людиною світла — із небесно-блакитними очима, відкритою душею та серцем, у якому завжди знаходилося місце для інших.

Він був товариським, веселим, доброзичливим і цілеспрямованим. Легко знаходив спільну мову з людьми, умів підтримати розмову, розвеселити, підбадьорити й подарувати усмішку навіть тоді, коли день був непростим. Поруч із ним було тепло, адже він умів створювати навколо себе атмосферу щирості та невимушеності.

Однією з найважливіших рис Богдана була його готовність допомагати. Він не з тих людей, які проходять повз чужу біду, відвертаються від чиїхось прохань або чекають, поки хтось інший простягне руку допомоги. Якщо комусь була потрібна підтримка, Богдан намагався бути поруч. Він допомагав, чим міг, не шукаючи вигоди, не вимагаючи вдячності й не розраховуючи на щось у відповідь.

Для нього людяність не була красивим словом — вона проявлялася у вчинках, у ставленні до людей, у готовності віддати свій час, сили й увагу тим, хто цього потребував.

Богдан був надійним. Людиною, на яку можна було покластися, якій можна було довірити важливе й до якої можна було звернутися у складну хвилину. У ньому відчувалися відповідальність, рішучість і вміння не відступати перед труднощами. Він мав власні цілі, прагнув розвиватися, працювати, будувати майбутнє та досягати всього власними зусиллями.

Водночас за цією силою залишався той самий щирий хлопець із добрим серцем, почуттям гумору та любов’ю до життя. Він умів дружити, цінував людей і залишав після себе спогади, у яких живуть його усмішка, жарти, допомога й тепло.

Богдан не був людиною, яка прагнула здаватися кращою за інших. Він просто жив, працював, любив, підтримував і залишався собою. Саме таким його знали й пам’ятають ті, кому пощастило зустріти його на своєму життєвому шляху.

Для одних він був другом, для інших — товаришем, побратимом, колегою чи людиною, яка в потрібний момент допомогла й не залишила наодинці з труднощами. А для своєї родини він був набагато більшим — рідною людиною, опорою, любов’ю та домом.

Його життя залишило слід не лише у великих вчинках, а й у маленьких моментах людської доброти, які часом важать набагато більше за будь-які слова.

У 2012 році Богдан Карвацький закінчив 11 класів загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів села Старий Загорів Локачинського району Волинської області.

У шкільні роки Богдан був активним, жвавим і веселим хлопцем. Справжній маленький бешкетник, невгамовний, спритний, із чудовим почуттям гумору та вмінням розсмішити інших. Він любив жартувати, умів створювати навколо себе веселу атмосферу й легко знаходив спільну мову з людьми. Його оточувало багато друзів і товаришів, адже поруч із ним завжди було цікаво, весело та по-справжньому живо. Він був тим хлопцем, якого знали, з яким дружили та якого пам’ятали за його енергійність, щирість і веселу вдачу.

Після закінчення школи Богдан вступив до державного професійно-технічного навчального закладу «Луцьке вище професійне училище», де здобував професію слюсаря з ремонту автомобілів. Навчання завершив у 2015 році.

Студентські роки стали для Богдана часом дорослішання, самостійності та перших серйозних кроків до власного майбутнього. Поєднуючи навчання з роботою на станції технічного обслуговування автомобілів (СТО) в Луцьку, він сам заробляв кошти на життя, забезпечував власні потреби та вчився самостійно дбати про себе.

Богдан був працьовитим, відповідальним і старанним. Він не чекав, поки хтось побудує для нього дорогу, — починав прокладати її власними руками. Ще зовсім юним він прагнув твердо стати на ноги, здобути професію, заробляти власною працею та самостійно визначати своє майбутнє.

Уже в сімнадцять років Богдан учився бути господарем власного життя, розуміти ціну заробленим коштам і відповідати за себе. За його веселою вдачею та хлоп’ячими жартами ховалися наполегливість, внутрішня сила й бажання досягати всього власними зусиллями.

Саме таким він був від юних років: життєрадісним хлопцем із великою кількістю друзів, який умів дарувати людям усмішки, і водночас самостійним, працьовитим юнаком, який крок за кроком будував власний життєвий шлях.

Для мене Богдан був значно більшим, ніж чоловік. Він був моєю опорою, моїм захистом, моєю впевненістю в тому, що б не трапилося, — я не сама. Він був тією людиною, на яку я могла покластися за будь-яких обставин, якій могла довірити свої страхи, переживання та проблеми. Він умів брати на себе відповідальність, знаходити вихід зі складних ситуацій і давати відчуття, що поруч є той, хто не залишить мене сам на сам із труднощами.

Навіть перебуваючи на позиціях, де часто не було нормального зв’язку, Богдан знаходив можливість бути поруч зі мною настільки, наскільки це було можливо. Якщо я писала йому СМС, бо потребувала допомоги чи підтримки, він шукав спосіб зателефонувати. Навіть коли не міг вийти на зв’язок кілька днів, він намагався знайти можливість передати звістку через побратимів, через радіозв’язок, через будь-який доступний шлях.

Він міг бути далеко від дому, серед небезпеки й невідомості, але навіть звідти намагався дати мені найважливіше — відчуття, що я маю на кого спертися. Він не завжди міг бути поруч фізично, але робив усе, щоб я відчувала його присутність, турботу й любов.

А ще в нього були слова, які для мене означали більше, ніж він, можливо, сам усвідомлював:

Це було не просто заспокоєння. Для мене ці слова були наче молитва. Наче рука, простягнута крізь відстань. Наче світло в темряві, коли я не знала, що буде завтра, і боялася того, чого не могла змінити. Його голос повертав мені надію, давав сили триматися й вірити, що ми впораємося.

У цих словах був увесь мій Богдан — турботливий, надійний, відповідальний, той, хто навіть у найважчі моменти намагався захистити мене від тривоги й нагадати, що все можна пережити.

Він був моїм чоловіком — моїм домом, моєю кам’яною стіною, моєю людиною. Тим, із ким я хотіла прожити життя, розділити всі радощі й труднощі, здійснити наші мрії, старіти поруч і створювати спільні спогади. Поруч із ним майбутнє було не просто планом — воно було нашим.

Для Дем’яна Богдан був саме таким татом, про якого дитина мріє всім серцем. Татом, із яким весело, який завжди знайде час на гру, придумає щось цікаве, навчить нового, поведе назустріч пригодам і відкриватиме світ.

Він був татом, із яким можна було сміятися, пустувати, подорожувати, досліджувати щось нове й почуватися найщасливішою дитиною. Тим, хто не просто перебував поруч, а по-справжньому віддавав себе своїй дитині — свій час, увагу, терпіння, турботу й любов.

У Богдана було особливе звертання до сина — «Дем’яник». Так його називав лише тато, і ніхто інший ніколи так до нього не звертався. І Дем’ян знає: це слово належало тільки їм двом — маленька, особлива частинка татового кохання, яку він нестиме крізь усе життя.

Богдан хотів бути для сина не стороннім спостерігачем, а татом, який бере участь у кожній важливій миті дитинства. Яким можна пишатися, до якого можна прибігти з будь-якою проблемою, у якого можна запитати пораду, попросити допомоги чи просто залізти на руки, знаючи, що тебе обіймуть.

Він міг бути турботливим і ніжним, терплячим і повчальним, веселим і вимогливим тоді, коли потрібно було чогось навчити. Він хотів давати Дем’яну найкраще, радувати його, здійснювати його маленькі бажання, бути поруч у відкриттях, перемогах і навіть у звичайних буденних моментах, які для дитини згодом стають найтеплішими спогадами.

Богдан хотів бути для сина захистом і опорою. Тим татом, який підтримає, навчить, пояснить, обійме й допоможе підвестися, якщо щось не вдасться. Тим, поруч із ким не страшно пробувати, помилятися, дорослішати й пізнавати життя.

Він хотів бачити, як Дем’ян росте, як змінюється його голос, як з’являються нові захоплення, як він робить перші важливі кроки на шляху до дорослого життя. Хотів бути поруч у його дитинстві — не лише на фотографіях, а в кожному дні, у кожній розмові, у кожному обіймі.

Богдан дав правильний приклад чоловіка для свого сина, за 5 років його життя.

І, мабуть, у цьому й полягала особлива сила Богдана: він умів бути Воїном для своєї країни й водночас залишатися ніжним, турботливим чоловіком і татом для своєї сім’ї.

Для світу він був захисником України. Для мене — коханим чоловіком, моєю опорою та домом. Для Дем’яна — татом, поруч із яким мало бути ціле дитинство, сповнене любові, пригод, сміху й відчуття безпеки.

І саме таким ми хочемо зберегти його в пам’яті: чоловіком, який умів бути опорою, і татом, який усім серцем любив свою дитину.

Богдан був людиною зі своїм характером, загостреним відчуттям справедливості та внутрішньою мудрістю. Він не любив конфліктів і безглуздих з’ясувань стосунків, намагався знайти порозуміння, десь поступитися, десь промовчати, аби зберегти людські стосунки. Був відповідальним, щирим і безвідмовним. На нього можна було покластися, адже він ніколи не шукав у людях вигоди для себе — просто допомагав, бо таким був.

Богдан умів знайти спільну мову з кожним. Навіть випадкова зустріч у магазині могла перетворитися на щиру розмову про життя, здоров’я та справи. Він пам’ятав про близьких, телефонував, вітав із днями народження, знаходив час для рідних і друзів. Його знали саме таким — відкритим до людей, уважним і по-справжньому людяним.

А ще в нього була усмішка й такий заразливий сміх, що неможливо було залишатися серйозною поруч. Богдан був неймовірно енергійним, він поспішав жити. Міг звичайного ранку раптом сказати: «Так, збираємося, їдемо в Карпати!» А на запитання, де будемо жити, що їсти й як усе спланувати, відповісти: «Усе вирішимо в дорозі!» Таким він і був — спонтанним, сміливим у своїх рішеннях, готовим наповнювати життя пригодами й не відкладати щастя на потім.

Як друг Богдан був тією людиною, яка могла зірватися серед ночі й приїхати, якщо комусь була потрібна допомога. Вислухати, підтримати, бути поруч у найважчий момент, віддати останнє, якщо це могло комусь допомогти. Його дружба не вимірювалася словами — вона проявлялася у вчинках.

Як побратим він був надійним плечем і людиною, на яку можна було розраховувати. Хлопці розповідали, що Богдан не відмовлявся від завдань, був готовий діяти, щойно цього потребувала служба. Навіть якщо мав інші плани чи тільки сів поїсти, нове завдання ставало на перше місце. Він не шукав відмовок — збирався й їхав виконувати поставлене. За цю відповідальність, рішучість і готовність бути поруч він користувався повагою побратимів.

Богдан залишав по собі більше, ніж спогади. Він залишав тепло, усмішку, добрі вчинки й частинку себе в кожній людині, якій допоміг. І, мабуть, саме тому стільки людей пам’ятатимуть його не лише як Воїна, а як щирого, світлого чоловіка, з яким було легко, надійно й по-справжньому добре.

Богдан був надзвичайно активною людиною. Він не вмів сидіти на місці й не любив проводити дні вдома без руху. Ми постійно кудись їхали, щось планували, відкривали для себе нові місця. Іноді для того, щоб вирушити в чергову подорож, йому вистачало кількох хвилин: просто сказати, що їдемо, а решту вирішити дорогою.

Він любив зброю, автомобілі, мотоцикли, саму дорогу й можливість бути за кермом. Йому подобався активний відпочинок — басейни, риболовля, дитячі атракціони, далекі поїздки та будь-які пригоди, які дарували нові враження. Для нього життя мало бути в русі, наповненим емоціями, подорожами та часом із найріднішими.

Богдан мріяв про власний бізнес. Ми хотіли втілити цю мрію разом, коли закінчиться війна, будувати своє майбутнє, працювати над спільною справою та створювати життя, про яке так багато говорили. Це була одна з наших спільних мрій, які ми берегли для мирного часу.

А ще він мріяв про великий будинок із терасою. Не просто про стіни й дах, а про справжній родинний дім, у якому завжди людно й гамірно. Де збираються друзі, де можна смажити шашлики, сидіти довгими вечорами в колі рідних, приймати гостей і чути дитячий сміх. Він хотів, щоб у Дем’яна були друзі, щоб наш дім був наповнений життям, теплом, розмовами та щасливими моментами.

І була ще одна наша дуже ніжна мрія — донечка. Ми уявляли, як у нас з’явиться маленька дівчинка з блакитними очима, схожими на татусеві. Мріяли про нашу сім’ю, про дітей, про майбутнє, у якому попереду ще стільки всього: подорожі, родинні свята, власний дім і здійснені плани.

Богдан поспішав жити, бо вмів радіти самому життю. Він хотів багато встигнути, багато побачити, створити щось своє й зібрати навколо себе всіх, кого любив.

Військовий шлях Богдана Олександровича Карвацького розпочався у 2015 році. Після закінчення Луцького вищого професійного училища, у віці 18 років, він підписав контракт і свідомо обрав військову службу.

Для багатьох у цьому віці лише починається дорога в доросле життя. Богдан же вже тоді взяв на себе відповідальність, обравши шлях служіння та захисту своєї країни.

Протягом трьох років він проходив контрактну службу в лавах 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, відомої як «Закарпатський легіон». Це був період становлення Богдана як військовослужбовця, загартування характеру, здобуття досвіду й формування тих якостей, які згодом супроводжували його протягом усього військового шляху.

Він навчався, опановував військову справу, набував практичних навичок і вчився діяти в умовах, де відповідальність за власні рішення могла мати вирішальне значення.

17 лютого 2016 року Богдана Олександровича Карвацького було нагороджено відзнакою Президента України за участь в антитерористичній операції.

24 серпня 2017 року старшого солдата Карвацького Богдана Олександровича нагороджено за мужність, хоробрість і героїзм, проявлені під час оборони населеного пункту Новгородське Донецької області під час виконання завдань у зоні проведення антитерористичної операції.

3 листопада 2018 року Богдан отримав подяку за сумлінне виконання службових обов’язків із забезпечення національної безпеки й оборони України, стримування та відсічі збройної агресії Російської Федерації в районі проведення операції Об’єднаних сил на території Донецької та Луганської областей.

За кожною відзнакою стояли служба, виконані завдання, витримка, відповідальність і відданість військовому обов’язку. Це були роки, протягом яких Богдан не просто проходив службу, а набирався досвіду, мужнів і ставав надійним військовослужбовцем.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Богдан перебував за кордоном, де працював перевізником.

24 лютого 2022 року змінило життя мільйонів українців. Для Богдана це також стало моментом, коли потрібно було зробити вибір. Він не залишився осторонь подій і не обрав спокійне життя за межами країни, яку атакував ворог.

26 лютого він повернувся в Україну, а вже вранці 27 лютого залишив дім, щоб стати на захист Батьківщини.

За цими датами стоїть рішення людини, яка розуміла, що попереду можуть бути небезпека, важкі випробування й невідомість. Але Богдан повернувся.

Він ішов захищати свою землю, своїх рідних, свого маленького сина та майбутнє, у якому українські діти мали б зростати під мирним небом.

Упродовж повномасштабної війни Богдан виконував різні завдання та опановував військові спеціальності. Його шлях охоплював роботу з реактивними системами залпового вогню «Град», службу в піхоті, виконання обов’язків автомеханіка, саперну справу та роботу з безпілотними літальними апаратами.

Кожна з цих спеціальностей вимагала своїх знань, навичок і відповідальності. Робота з технікою потребувала точності й розуміння механізмів. Піхотна служба — витривалості, дисципліни та мужності. Саперна справа — особливої уважності й зосередженості. А керування безпілотниками — технічної підготовки, точності та вміння працювати в умовах постійної небезпеки.

Богдан продовжував навчатися й удосконалювати свої навички, проходив підготовку та брав на себе нові завдання. Він був військовослужбовцем, який не стояв на місці, а розвивався, набував досвіду й застосовував його там, де був потрібен.

Згодом його служба була пов’язана з ротою ударних безпілотних авіаційних комплексів «Вершники» 112-ї окремої бригади територіальної оборони Збройних Сил України. Богдан проходив службу у званні старшого солдата та виконував обов’язки оператора безпілотних літальних апаратів.

За кожною військовою спеціальністю, кожним навчанням і кожним виконаним завданням стояла людина, яка продовжувала служити, попри втому, небезпеку й довгі місяці війни.

29 березня 2026 року старшого солдата Богдана Карвацького було нагороджено відзнакою Головнокомандувача Збройних Сил України «За заслуги на службі».

13 травня 2026 року розпорядженням Київського міського голови Богдана Олександровича Карвацького було нагороджено медаллю «Честь. Слава. Держава».

Ці відзнаки стали частиною його військової історії, свідченням служби та внеску в захист України.

17 травня 2026 року Богдан Карвацький разом із побратимами вирушив на бойове завдання, щоб забрати безпілотний літальний апарат «Бекфаєр», втрачений під час попереднього виїзду. Завдання виконувалося поблизу села Новомиколаївка Шевченківської територіальної громади Куп’янського району Харківської області.

Під час виконання завдання автомобіль, у якому перебував екіпаж, зазнав удару ворожого FPV-дрона. Богдан отримав поранення. На жаль, врятувати його життя не вдалося. 17 травня 2026 року об 11:20 було констатовано смерть Богдана. Йому було 28 років.

Його історія не закінчується датою загибелі. Вона продовжує жити в пам’яті дружини, у житті його сина, у спогадах рідних, близьких, друзів і побратимів. У серцях людей, яким він подарував частинку свого добра, кому допоміг, кого підтримав і в кому залишив теплий спогад про себе. У кожному, хто пам’ятає його усмішку, його вчинки, його щирість і світло, яке він ніс у цей світ.