Меморіал

Віктор народився 1 листопада 2000 року у шахтарському місті Першотравенськ, Дніпропетровської області. Зростав у селі Миколаївка Синельниківського району. Його дитинство минало у скромній, але дружній родині, де завжди панувала любов: поруч були мама, брат і вітчим.

З самого раннього віку Віктор проявляв неймовірний хист до техніки. Маленькими пальчиками він розбирав до гвинтика дитячі машинки, і з такою ж завзятістю складав їх назад. Любов до механіки стала частиною його душі, а працьовитість — невіддільною рисою характеру. Вітя був золотою дитиною: тихий, добрий, лагідний. Ніколи не кричав, завжди намагався вирішити все по-доброму. Він вмів усе робити по господарськи: прибрати, помити до блиску, злагодити все в домі — як найкращий господар. Зі справжньою іскоркою в очах і внутрішнім вогником, він брався за будь-яку справу.

Мама згадує: «Дослухався до нас, але завжди вирішував сам. Робив усе з душею. То біля трактора щось лагодить, то вже миє мотоцикл. Не зупинявся ні на мить».

У школі Віктор вирізнявся серед однолітків: харизматичний, дотепний, щирий — він був душею будь-якої компанії. Його любили дівчата, поважали хлопці. Віктор навчався у Першотравенському гірничому ліцеї, отримав фах машиніста електровоза. Працював у Дніпрі, а згодом — на шахті «Ювілейна», де відчував себе на своєму місці, але серце шукало більшого. Шукав справу життя, покликання, місію.

Цей поклик привів його до війська. В армії Віктор одразу показав себе як талановитий механік. Він лагодив техніку, допомагав побратимам, ніколи не відмовляв у підтримці. Його поважали, на нього можна було покластися. У 2020 році став до лав захисників України, обравши шлях воїна свідомо і серцем.

Служив у 31-й бригаді імені генерал-майора Олександра Радієвського Національної гвардії України. Починав строкову службу, але невдовзі підписав контракт. Служив в Одесі, згодом у Павлограді, де його й застало повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Обороняв аеропорт у Дніпрі, а потім — позиції поблизу смт Велика Новосілка на Донеччині. Там Віктор провів понад чотири місяці, пройшов навчання, і знову повернувся на передову.

Його побратими згадують, що Віктор був не просто солдатом — він був світлом. Чуйний, добрий, завжди поруч, завжди готовий допомогти. Він легко міг полагодити генератор, зібрати техніку, але найважливіше — він умів знайти потрібні слова, щоб підтримати в найтяжчі хвилини.

26 травня 2023 року, після нічної роботи по ворогу, Віктор разом із підрозділом повернувся на базу. Вдень того ж дня росіяни обстріляли їх позиції. Віктор і ще один солдат, які в ту мить були на вулиці, загинули від поранень…

Вітя був молодим, сильним, спраглим до життя. Він мав мрії, мав серце, сповнене любові, мав майбутнє. І віддав його за кожного з нас.

Похований у рідному селі Миколаївка, на «Батечковому» цвинтарі — там, де земля знає кожен його крок, де небо пам’ятає його очі з іскоркою.

Герої не вмирають. Вони живуть у серцях тих, заради кого боролися.
Слава Герою. Слава Віктору.