Меморіал

Вячеслав народився зимового ранку — 12 грудня 1999 року, у селі Пиковець на Вінниччині. Тихе, звичайне українське село стало колискою для незвичайного хлопця, який із перших днів життя приймав виклики долі з неймовірною гідністю. У дев’ятимісячному віці — операція на очах, діагноз «повна сліпота правого ока». Потім — глаукома. Далі — обмеження, заборони, лікарські перестороги. Але Славік не погоджувався на роль «слабкого». Він вперто залишався серед друзів у звичайній школі, вчився на відмінно, багато читав і ріс внутрішньо сильним.

Його хвороба не стала перешкодою для великої жаги до знань. Він вступив до Вінницького державного педагогічного університету, обрав історію — бо вірив, що правда про минуле потрібна Україні як повітря. У нього було загострене почуття справедливості: ще школярем він відмовлявся вивчати російську мову, бо відчував — зло ховається не лише у діях, а й у словах.

Його серце завжди билося гучніше, коли йшлося про Батьківщину. Він говорив: «Мамо, вчи справжню історію України, а не ту, яку тобі вбивали в голову в радянські часи». Ще задовго до великої війни він знав — ворог прийде, і треба бути готовим. Він був серед тих, хто не чекав наказу. У перші дні повномасштабного вторгнення Славік вже стояв у черзі до військкомату, а коли не взяли — намагався стати пожежником, донором, парамедиком. Шукав кожну можливість бути корисним, бути там, де найважче.

Та найзаповітніша його мрія — служити в «Азові». Не з першого разу, не з другого, але він не здався. Бігав, тренувався, зціпивши зуби, долав слабкість тіла силою духу. І 8 січня 2024 року вона здійснилась — мрія, виборена потом, сльозами і незламною волею. Після курсу молодого бійця він зателефонував мамі: «Мамо, уявляєш? Я в Азові! Це мрія з-поміж усіх мрій!»

Він служив у роті вогневої підтримки, в мінометному розрахунку. Позивний — Хміль. Щодня, попри все, надсилав батькам повідомлення: «Доброго ранку», «На добраніч», «Все добре». Навіть коли зовсім не було добре.

30 травня 2024 року, в бою поблизу Серебрянського лісу біля Григорівки, він назавжди залишився 24-річним. Назавжди — Азовцем. Назавжди — Героєм.

Командир казав про нього:
«Цей хлопчина зробив більше, ніж я та більшість навколо. Він був тим, ким командири пишаються. Наше завдання — пам’ятати та підтримувати родину, яка виростила цього тигра».

Славік не мав обов’язку йти на війну. Його не змушували. Він міг залишитись у тилу, міг берегти себе. Але його шлях був іншим. Його серце знало: «Як не я — то хто?»

Він жив чесно. Світло. Сильно.
Дякував мамі за те, що виховала його чоловіком. Просив не плакати. І сам — не боявся.

Сьогодні мама називає його Янголом. А друзі — прикладом. Він жив так, як мріяв. І загинув, вірним своєму вибору. Його ім’я — тепер серед імен тих, хто тримає наше небо, навіть після смерті.

⸻

Славік “Хміль”
12.12.1999 — 30.05.2024
Азовець. Син. Друг. Герой.
Незабутній.