Меморіал

Віталій Олександрович Басакін народився 16 квітня 1983 року в місті Кривому Розі Дніпропетровської області, у родині металургів. Зростав під турботою батьків і люблячої бабусі, які були для нього опорою та підтримкою на життєвому шляху.

У дитинстві був жвавим і непосидючим хлопчиком. Зростав добрим, товариським, завжди усміхався й жартував. Легко знаходив спільну мову з людьми, умів дружити. Якщо хтось із друзів звертався по допомогу, Віталій завжди відгукувався.

У 1989 році пішов до першого класу Криворізької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів №66, яку закінчив у 2000 році.

Після школи вступив до Криворізького державного педагогічного університету на індустріально-педагогічний факультет, де здобував фах учителя трудового навчання за напрямами безпеки життєдіяльності, автосправи та креслення. У 2004–2008 роках продовжив навчання у Приватному вищому навчальному закладі «Європейський університет» за спеціальністю «Інформаційні управляючі системи та технології» й отримав кваліфікацію інженера-програміста.

Трудову діяльність розпочав у 2003 році вчителем інформатики у спеціалізованій середній загальноосвітній школі «Ор-Авнер». Згодом працював старшим інспектором у Криворізькій митниці, провідним інженером у Криворізькій філії ВАТ «Банк “Фінанси і кредит”», охоронником у ТОВ «Ік Актив». До мобілізації був обрубником у фасонно-чавуноливарному цеху Ливарно-механічного заводу.

Віталій знався на автомобілях і техніці.

Із Юлією Віталій познайомився в банку, де вони обоє працювали: вона — касиркою, він — програмістом.

«Ми обидва працювали в банку. Я на касі, а Віталій, фахівець з ІТ, налагоджував моє устаткування. Гарний, зростом за метр дев’яносто. Першим свої почуття проявив саме він. Підійшов, ховаючи за спиною букет квіточок, і я все зрозуміла. На першому побаченні я відчула, що мені з ним дуже комфортно. Серцем це відчула, я саме так сприймаю людей. Роззнайомилися. Вразили його щирість, загострене почуття справедливості, ніжність та неперевершений гумор. Він завжди був позитивним. Інколи я навіть не розуміла, коли він серйозний, а коли жартує», — згадує Юлія.

25 грудня 2012 року Віталій запросив її до кафе й зізнався у своїх почуттях. А вже 31 грудня, у новорічний вечір, подарував сережки, став на одне коліно та запропонував одружитися. Для Юлії це стало найкращим освідченням у коханні. Ту мить вона пам’ятає з особливим теплом — ніби вони тоді були самі в усьому світі.

7 червня 2013 року Віталій та Юлія одружилися й повінчалися.

Навіть їхні прізвища виявилися схожими: до заміжжя Юлія була Басистою, а стала Басакіною.

Їх об’єднувала любов до подорожей. Майже всі подаровані на весілля гроші вони витратили на весільну мандрівку.

Віталій дуже любив Київ, Східницю та Львів. У Львові мріяв побувати в храмі й послухати органну музику. Здійснити цю мрію не встиг.

Рідних братів і сестер у нього не було, проте мав багато двоюрідних. Після його загибелі Юлія зберігає спілкування з ними.

Особливе місце в серці Віталія займала хрещениця Василіса, яку він дуже любив. Після його загибелі, як розповідає Юлія, дівчинка стала і її хрещеницею.

Віталій та Юлія мріяли про власних дітей, про дім, у якому лунатиме сміх, і про вечори, коли всі будуть разом.

Повномасштабна війна змінила їхнє життя. У 2023 році Віталія мобілізували. Юлія просила коханого не йти, але він відповів твердо:

4 травня 2023 року Віталій вирушив до навчального центру. Згодом пройшов місячну підготовку у Великій Британії.

Служив солдатом, кулеметником військової частини 3017 Національної гвардії України, у складі 3-ї бригади оперативного призначення імені полковника Петра Болбочана «Спартан».

Брав участь у бойових діях на Запорізькому напрямку. Із перших днів мобілізації поруч із ним був побратим Руслан.

«Наша бригада потрапила у саме пекло, на Запорізький напрямок, де якраз тоді точилися страшні бої. Тривав знаменитий контрнаступ, про який тоді говорили всі. В основному ми здійснювали штурмові, атакуючі дії. Віталій бився сміливо, без страху. Він був надійним товаришем, про яких кажуть — ніколи не підведе, жодного разу не відмовився йти на позиції, як би небезпечно це не було. Ми кожного дня втрачали побратимів. Ворог бив артилерією, застосовував танки. Проти нас діяла авіація. Він загинув у Роботині від ворожого дрона», — розповів Руслан.

29 жовтня 2023 року Віталій Олександрович Басакін загинув у бою поблизу села Роботине Пологівського району Запорізької області. Йому було 40 років.

Про останню відпустку чоловіка та звістку, яку відмовлялося приймати серце, Юлія згадує:

«Незадовго до того Віталік приїхав у відпустку. Щасливі дні промайнули, наче мить. На початку жовтня 2023 року коханий поїхав. А 31 жовтня зателефонував Руслан і повідомив, що 29 числа коханого не стало. Я довго не могла сприйняти, змиритися. Настали страшні дні. Пережити трагедію мені допомогли мої мама, сестра та двоюрідна сестра Віталія, а ще віра в Бога. Віталік показав мені, що таке справжнє кохання, повага, справедливість, справжній характер. Мені здається, що частина його характеру перейшла до мене, і тепер я можу себе відстоювати. А ще я впевнена, що він нікуди не подівся. Я не бачу його, але відчуваю інтуїтивно. Він став моїм Янголом-охоронцем, що уберігає, захищає мене й моїх рідних».

Похований Віталій у секторі почесних поховань Центрального кладовища міста Кривого Рогу Дніпропетровської області.

Віталія Басакіна посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня та відзнакою «За заслуги перед містом» ІІІ ступеня Криворізької міської ради.

Юлія присвятила чоловікові такі болючі, але зворушливі рядки:

Є спогади, що серце не відпустять,

Є імена, що дихають в душі.

І скільки б часу не минало далі,

Ти будеш, рідний, завжди у мені.

Я так люблю твій погляд, мій коханий,

Він був для мене спокоєм земним.

У ньому стільки доброти й любові,

З тобою світ здавався не страшним.

Я так любила теплі твої руки,

Як ти долоню брав мою в свою.

У тій простій, звичайній тихій миті

Я відчувала, як тебе люблю.

Я пам’ятаю губи і цілунки,

Твою турботу, ніжність і любов.

Ти вмів любити так, як люблять справжні —

Без обіцянок і пустих розмов.

Ти був за справедливість до останку,

Не вмів мовчати там, де правда є.

І я в тобі любила цю незламність,

Яка і зараз в пам’яті живе.

Ти знався на машинах і на техніці,

Любив характер, міць, надійність, рух.

І в тих речах, що інших не чіпляли,

Ти бачив більше — силу, сенс і звук.

Ми так про діток мріяли з тобою,

Про дім, де буде сміх і теплота.

Про вечори, де ми усі разом,

І де любов зростає все життя.

Та не збулось. І серце не приймає,

Що все обірвано так рано, так болить.

Бо те, що мало стати нашим світом,

Тепер у пам’яті, як свічка, лиш горить.