Меморіал

Народжений у Дніпрі, Віталій із самого дитинства був особливим. Не голосний, не публічний — але той, хто завжди стояв поряд, коли це було потрібно. Людина, яка несла світло — у погляді, в усмішці, у справах.

Він не міг пройти повз чужий біль. Завжди старався допомогти: рідним, друзям, сусідам, незнайомцям. Робив більше, ніж говорив. Був добрим, уважним, щирим. Вічливий, спокійний, справедливий — він завжди тримався гідно, навіть коли було важко.

Любив життя і прості речі, які його наповнювали: машини, риболовлю, роботу з деревом. Любив природу, світанки біля води, вечори в родинному колі. Але найбільше — любив свою родину. Маму і тата, яких безмежно шанував. А ще — дружину, з якою розділив роки щастя, і дітей, яких полюбив як рідних.

Історія їхнього кохання почалась із дружби: познайомились на роботі у 2014 році. А вже 14 лютого 2015-го, на День закоханих, стали парою. Через рік, 14 травня 2016 року, одружилися. 10 квітня Віталій зробив пропозицію, і з того моменту в домі оселилось справжнє тепло. Він був найкращим чоловіком і татом — чуйним, турботливим, сильним.

У ньому жив один особливий дар — захищати. Не для слави, не для нагород. Просто — тому що не міг інакше. 20 квітня 2022 року Віталій пішов добровольцем до лав Національної гвардії України, до 31-ї окремої бригади імені генерал-майора Олександра Радієвського.

Він став щитом, коли кулі летіли в нас. Він мовчки рятував. Він був там, де страшно, щоб нам було спокійніше тут.
2 травня 2023 року, під час виконання бойового завдання в Луганській області, Кремінському районі, серце Віталія зупинилось.

Але в кожному доброму слові, у спогадах, у вітрі, що шелестить деревами, він живе. Бо герої не вмирають — вони залишаються в нашій любові й у нашій вдячності.