Меморіал

Кирило Панченко народився 25 січня 2002 року в місті Запоріжжя. Навчався у школі №30, а згодом здобув професію оператора комп’ютерного набору. Юнак мав багато мрій — поїхати за кордон на навчання, видати власний музичний альбом, творити, розвиватися й жити вільно. Музика була його пристрастю: Кирило самотужки вивчив ноти, створював треки у стилі фанк, писав тексти й збирав перші демо.

До війни він був усміхненим, веселим, душа компанії, мав багато друзів і щиро мріяв про краще майбутнє — своє й своєї країни. У його серці було багато тепла й віри в людей.

Проте 24 лютого 2022 року все змінилося. Кирило добровільно, не вагаючись, пішов до військкомату разом із другом. Він не мав військового досвіду, але мав мужність. Спочатку служив у 110-й окремій бригаді ТРО, згодом перевівся до 124-ї окремої бригади територіальної оборони, де обіймав посаду заступника командира бойової машини, навідника-оператора механізованого відділення у складі військової частини А7363.

У травні 2023 року Кирило в інтерв’ю розповідав:

«Я ніколи не думав, що мені доведеться воювати. Але тепер я маю навички, і я готовий до бою. За це вдячний побратимам, командирам та інструкторам».

Він розумів, проти кого воює. Його слова болісно точні:

«Вони не хочуть жити краще — вони хочуть, щоб інші жили як вони. Добре, що світ обʼєднався проти цього. Але ще багато роботи попереду».

Кирило вірив, що після перемоги Україна розквітне, подолає всі наслідки війни й стане прикладом для світу.

5 червня 2023 року, під час артилерійського обстрілу поблизу села Молодіжне на Херсонщині, Кирило отримав смертельне поранення. Йому було лише 21 рік.

Його побратими казали, що він завжди був першим — сміливим, добрим, підтримував інших, не боявся іти вперед. Таким його запам’ятають усі, хто знав.

Поховали Кирила на кладовищі Святого Миколая у рідному Запоріжжі.

Удома на нього чекали мама Марина Панченко, тітка, сестра, бабуся й дідусь…