Меморіал

Рибчак Тарас Федорович народився 13 квітня 1987 року в селі Голешів Стрийського району Львівської області. Закінчив Голешівську неповну середню школу в 2002 році. Навчався у Львівському будівельному технікумі, а згодом проходив строкову службу у радіотехнічних військах у селі Липники Львівської області.

Після армії працював у будівельній сфері — володів усіма професіями цієї галузі. Був майстром на всі руки, працював в Україні й за кордоном. У 2014 році одружився з Тетяною Оношко. Він так кохав свою дружину. Вони були гарним подружжям, з мріями і планами. У серпні 2015 року народилася його найбільша радість — донечка Емілія. Тарас був неймовірним татом: пелена в, годував, грався, навчав, виховував, любив і плекав кожну мить із Мілою. Донечка була його серцем, його світлом.

З 21 лютого 2017 року працював пожежним-рятувальником у 4-му державному пожежно-рятувальному загоні Головного управління ДСНС у Львівській області. Брав на себе ініціативу, діяв сміливо та виважено в найекстремальніших ситуаціях. Керівництво цінувало його як людину стійку, професійну й відповідальну.

З початком повномасштабного вторгнення батько власним авто забрав Тараса з дружиною та донькою зі Львова до рідного села. Там же прихистили й родичів-переселенців. Та Тарас не міг сидіти вдома: «Я не відсиджуватимусь тут», — сказав і записався до Ходорівської тероборони. Він став добровольцем на захист Батьківщини від окупантів.

З березня 2022 року він воював у складі мобільної групи 110-ї механізованої бригади ЗСУ. Відбивав атаки ворога в найгарячіших точках: Ольгівка, Дружелюбівка, Піски-Раденьські, Лозове, Дружба — у складі ОТУ «Північ». Наприкінці квітня 2022 року його група обороняла н.п. Дружба під Попасною. У співпраці з 101-ю та 110-ю бригадами тероборони Тарас, як кулеметник, тримав позиції під постійними обстрілами.

Побратими згадують про його неймовірну витримку. Одного разу, побачивши розвідгрупу противника, Тарас накрив її шквальним кулеметним вогнем, а потім ще вісім діб без відпочинку тримав оборону. Іншого разу його група натрапила на ворожу позицію в лісі — Тарас зайняв її, прикриваючи побратимів навіть під артобстрілами, і зміг утримати плацдарм дві доби. Завдяки цьому до них підтягнулися сили Нацгвардії та витиснули ворога.

Він був майстром мінування, і в найнебезпечніші місця ліз без страху — навіть у саме ворожого лігва. Виносив поранених з-під вогню, рятував життя.

Позивний «Чак» отримав або як скорочення від Рибчак, або завдяки кумиру з дитинства — Чаку Норрісу. Побратими додали ще одне слово — «Сталевий». А самі називали його Тарік. «Хотіли змінити позивний на “Добряк”, не встигли… — згадує Віталій. — Він був настільки добрим і щирим, по-дитячому відкритим. Навіть війна не зробила його черствішим». З Віталієм вони народилися в один день — 13 квітня — і стали братами по духу.

«Тарас був настільки спортивно натренованим, — пишається Віталій, — що чи не усіх міг заткнути за пояс і при забігах, і на тренуваннях. У Німеччині вчив мене стояти на руках, в Україні — хлопців ходити по мотузці між деревами. Передавав навички стрільби, мінування, ножового бою». Він не шкодував грошей на екіпірування, захоплювався логічними іграми, навчав інших і сам постійно вдосконалювався.

Сестра Тетяна згадує дитинство: «Я його називала Тарасиком. Ми були дуже близькі. Змалку все робили разом. Він майстрував нам спортивні снаряди зі старого заліза, займався щодня. Історія була його пристрастю — переказував мені факти, як улюблені байки».

В останні місяці життя часто просив жити «сьогоднішнім днем», нічого не відкладати. «Ми з братом розумілися без слів. І навіть по тиші в слухавці я знала його стан». За кілька днів до загибелі Тарас віддав сестрі годинник і телефон. А в день його смерті годинник почав «нестерпно стискати руку, тиснути, заважати». Тетяна його зняла, і той упав. Екран тріснув і згас. На чоботях жінки з’явився білий прозорий хрест, який не змивався. «Я молилася, просила: “Боже, віджени від мене погані думки і вбережи Тарасика”. На ранок хрест зник. А тоді… прийшла страшна звістка — 3 грудня о 10:09 його не стало».
Загинув Тарас під час виконання бойового (спеціального) завдання — засідки на бронетехніку ворога, що здійснювала ротацію своїх сил. Завдання було надзвичайно складним, і Тарас, як завжди, був серед тих, хто йшов першим — командиром 2 розвідувального відділення 2 взводу 11 розвідроти 4 загону військової частини А4788 Сил спеціальних операцій ЗСУ.

На дозвіллі навчав бійців топографії, орієнтуванню, картографії. Був дисциплінованим, стійким до стресів, користувався безумовною повагою. Побратими не забувають його фраз, його уроки, його людяність. «Таких, як Тарік, більше не зустрічав», — кажуть вони.

Після смерті Тараса його родина ініціювала петицію до Президента України про присвоєння йому звання Героя України. Вона набрала понад 25 000 голосів і була розглянута. Бо він — Герой. Герой не лише за зброєю, а серцем, добротою, відданістю.

Тарас Рибчак — найкращий син, чоловік, брат, тато, друг. Людина, яка мала розбудовувати Україну після Перемоги. Але війна, як завжди, забирає кращих…

У Тараса залишилися дружина Тетяна та донечка Емілія. Пам’ять про нього житиме в кожному, хто його знав. І в кожному, хто прочитає цю історію.