Меморіал

ЗАГРІЙЧУК Дмитро Сергійович назавжди залишиться у пам’яті побратимів як приклад мужності, професіоналізму та жертовності.
Дмитро був надійною опорою для бойових медиків, другом для бійців і зразком відповідальності. Його рішучість і здатність зберігати життя — безцінна спадщина Збройних Сил України.
Дмитро був взірцем військового медика: рішучий, витривалий, глибоко відданий своїй справі. У будь-якій ситуації залишався вірним військовій присязі, виконував свій обов'язок із честю.
Його подвиг – неоціненний.
Його ім'я – назавжди в строю.
Його пам'ять – у серцях побратимів, рідних та всієї України.
ЗАГРІЙЧУК Дмитро Сергійович народився 07 травня 1987 р. у м. Магдебург, Німеччина.
Після закінчення навчання в період з 2002 по 2006 рр. в Хмельницькому базовому медичному училищі на факультеті «Лікувальна справа», за фахом фельдшер, вступив на навчання до Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича та отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Біологія» та здобув кваліфікацію біолога, викладача біології та хімії.
Після закінчення ВНЗ (2011 р.) працював на Хмельницькій обласній станції переливання крові на посаді біолога.
31.07.2018 призваний в Збройні Сили України Галицьким районним військовим комісаріатом Івано-Франківської області на військову службу за контрактом (солдат).
У в/ч А3215 військову службу проходив на посаді бойового медика артилерійської батареї, у в/ч А4239 – старшого бойового медика та санітарного інструктора (2019-2022), у в/ч А4103 – фельдшера медичного пункту загону спеціального призначення.
05.10.2022 був зарахований до списків частини в/ч А6175, проходив військову службу на посаді фельдшера медичного пункту військової частини А6175.
17.05.2024 був зарахований до списків частини в/ч А5018 на посаду фельдшера сортувально-евакуаційного відділення медичної роти в/ч А5018, де проходив подальшу військову службу.
14.11.2018 присвоєно військове звання «молодший сержант» (в/ч А3215), 27.06.2019 присвоєно військове звання – «сержант» (в/ч А3215), 01.01.2023 присвоєно військове звання – «старший сержант» (в/ч А6175).
ЗАГРІЙЧУК Дмитро Сергійович, учасник бойових дій, в 2018 р. безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей.
18.04.2022 р., відповідно до Указу Президента України №262/2022, за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі сержанта ЗАГРІЙЧУКА Дмитра Сергійовича нагороджено орденом «За мужність» III ступеня.
З 28.03.2023 р. 17.08.2023 р. Дмитро Сергійович перебував у складі тактичної групи спеціального призначення від окремого центру спеціального призначення «Захід» та приймав безпосередню участь у бойових діях (забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки та оборони, відсічі й стримування збройної агресії) на території Сумської області.
11.05.2023 р. в районі Любахове (Сумська обл.) та в районі Стара Гута (Сумська обл.) о 10:50 на спостережний пункт була отримана інформація від суміжного підрозділу Державної прикордонної служби України про те, що за відповідними визначеними координатами розвідгрупа окремої бригади територіальної оборони, ймовірно, потрапила в засідку. Встановлено, що внаслідок дій противника загинули 3 військовослужбовці, отримали поранення 2 військовослужбовці розвідгрупи окремої бригади територіальної оборони. Орієнтовно о 12:10 було евакуйовано з південної околиці Українське (Сумська обл.) пораненого військовослужбовця розвідгрупи та доправлено до Зноб-Новгородське (Сумська обл.), де його передано групі медичної евакуації під керівництвом Загрійчука Д. С. О 15:00 військовослужбовця евакуйовано з місця події, і о 15:20 доставлено до Зноб-Новгородське (Сумська обл.), де передано групі медичної евакуації.
В результаті злагодженої професійної роботи та під чітким керівництвом начальника медичного пункту тактичної групи – ЗАГРІЙЧУКА Дмитра Сергійовича, пораненим військовослужбовцям окремої бригади територіальної оборони було надано медичну допомогу. Зокрема, проведено невідкладні дії та організаційні заходи, спрямовані на врятування та збереження життя військовослужбовця з позивним «Кащей», що перебував у невідкладному стані. Ці заходи проводилися в кареті швидкої допомоги під час руху автомобіля в напрямку до медичного закладу протягом 3 годин.
Разом з тим, лікарями медичного пункту тактичної групи здійснено стабілізаційні заходи, адже крововтрата у військовослужбовця була велика, внаслідок чого поранений тричі втрачав свідомість. О 18:20 військовослужбовців вищезгаданої бригади доправлено до Центральної районної лікарні м. Шостка (Сумська обл.). Завдяки наданій кваліфікованій та оперативній медичній допомозі вдалося врятувати життя двом військовослужбовцям.
09.10.2023 р. Наказом Головнокомандувача Збройних Сил України Дмитро Сергійович був нагороджений нагрудним знаком «За збережене життя», оскільки неодноразово надавав невідкладну медичну допомогу пораненим військовослужбовцям на полі бою, тим самим рятуючи найцінніше — життя!
У лютому 2024 року, відповідно до своїх безпосередніх службових обов'язків очолював евакуаційну операцію поранених на Авдіївському напрямку, безпосередньо з Авдіївка, Донецької області.
З 13.10.2024 у складі тактичної групи на посаді начальника медичного пункту здійснював організацію медичної служби тактичної групи, мав у підпорядкуванні особовий склад з числа бойових військових медиків. Неодноразово виїжджав для проведення евакуації поранених військовослужбовців суміжних підрозділів та надання невідкладної медичної допомоги, стабілізовував стан поранених для подальшого транспортування в стабілізаційні пункти та медичні заклади під час мінометних обстрілів.
22.10.2024 орієнтовно о 23:32 під час проведення чергової бойової медичної евакуації екіпаж, який очолював Дмитро Сергійович, у районі Юнаківка Сумської області (Курський напрямок), двічі потрапив під ракетний удар противника стабілізаційного пункту. Внаслідок надання допомоги пораненим, що перебували на стабілізаційному пункті, вибуховою хвилею від ворожої ракети старшого сержанта бойового медика відкинуло на кілька метрів, але ціною власного життя він встиг врятувати двох військовослужбовців. Проте від численних уламкових поранень, несумісних з життям (від розриву ракетного снаряду), Дмитро загинув на місці.
Він рятував там, де інші втрачали надію. Дмитро виніс з-під обстрілів десятки, сотні поранених. Його руки зупиняли кров, його серце — тримало спокій, його присутність — була шансом на життя, коли смерть стояла зовсім поруч.
На полі бою він був світлом — не озброєним кулеметом, а турнікетом, не страхом, а рішучістю. Його звали, коли було найстрашніше. Йому довіряли — без слів, бо він завжди повертав. Живих.
Але на Курському напрямку, під час обстрілу стабілізаційного пункту,
Дмитро не встиг зберегти себе. Загинув там, де рятував інших.
У місці, де щодня боровся за життя — своє віддав без вагань.
Та його смерть — не кінець. Його слід — в кожному врятованому, в кожному бійцеві, що вижив завдяки йому, в обіймах його маленьких донечок, і в очах мами — яка виховала чоловіка з великим серцем. Дмитро любив життя.
Він не встиг попрощатися, але залишив найголовніше — пам'ять, любов і приклад справжнього чоловіка.
Схиляємо голови. Пам'ятаємо. Продовжуємо боротися — так, як він би хотів.
За період проходження військової служби Загрійчук Д. С. проявив себе як справжній професіонал, завжди порядний, рішучий, відповідальний, вимогливий до себе та інших, користувався повагою та авторитетом серед особового складу військової частини А5018.
ЗАГРІЙЧУК Дмитро Сергійович професійно організував медичну службу у зоні виконання бойового розпорядження, разом з тим здатний був вирішувати завдання надання медичної допомоги як в мирний час, так і в умовах військових дій.
За особисту мужність і відвагу, самовіддані дії, виявлені у захисті територіальної цілісності України, за здійснення визначного геройського вчинку, безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв'язку з військовою агресією Російської Федерації проти України ЗАГРІЙЧУК Дмитро Сергійович був нагороджений вже посмертно:
Орден «За мужність» II ступеня (посмертно) — Указ Президента України від 20.02.2025 року.
Заохочувальна відзнака Командувача медичних сил Збройних Сил України «За медичні досягнення» (посмертно), наказ №24 від 06.02.2025.
Відзнака Міністра оборони України «Хрест Сил Спеціальних операцій» (посмертно), наказ від 03.04.2025 № 448.
Перебуваючи в черговий раз на бойових завданнях в районі Великий Рогачик, Херсонської обл., Діма познайомився із найвірнішим своїм другом — Адею Петрівною.
З того часу пес Адя була завжди і всюди з Дімою, навіть до останнього його подиху… Вона не розуміла, як так сталося, що не може його знайти… на тому місці, де вони були разом…
У 2023 р. Діма навіть зробив тату на своїй лівій нозі, адже Адя на прогулянках завжди ходила зліва біля ноги, тому військовий лікар прийняв рішення зробити таке символічне тату на своєму тілі, щоб вірний пес завжди був з ним.
«Любов до тварин Діма проявляв ще з дитинства. Всіх беззахисних він годував, лікував, оберігав і приносив додому. Його першими пацієнтами були котики, собачки» — згадує мама Інна Миколаївна ЗАГРІЙЧУК.
Мама для Діми стала тією людиною, яка замінила хлопчикові і маму, і тата водночас. Інна Миколаївна, людина, завдяки якій Дмитро Сергійович став тим, ким знали його оточуючі — справжнім українським захисником.
Вона не лише дарувала йому життя, а й з дитинства вкладала найважливіші цінності — любов до Батьківщини, повагу до людей, відповідальність за свої вчинки та незламну віру в добро.
Мама навчила його бути мужнім та справжнім. Її слово завжди було твердим, але справедливим. Вона показувала приклад витримки, коли було важко, і вчила ніколи не здаватися.
Коли він вирішив стати на захист України, мама не стримувала — лише міцно обійняла й сказала: "Я вірю в тебе, синку. Ти зможеш. І нехай тебе береже Бог."
Мама виховала не лише захисника, а й людину з міцним характером і щирим серцем. Її любов стала його бронею, її молитви — його тилом, а її віра — його силою.
Інна Миколаївна виховала не просто військового медика. Мама виховала Захисника. Людину. Сина України.
З дитинства Інна Миколаївна була для Діми першим другом. Найщирішим. Найнадійнішим. Вона вміла слухати, коли син ще не вмів говорити. Вона вірила в нього, коли він ще сумнівався в собі. У кожному його кроці — її турбота, у кожному виборі — її мудрість, у кожному бою — її молитва.
Діма пішов на війну не тому, що не боявся, а тому, що мама навчила його бути сильним. Він рятував життя, бо мама навчила цінувати кожне. Він залишився на полі бою, бо вірив: світ, у якому мама жива — вартий захисту.
«Мамо, я вже не поруч… але не втрачений. Я — у твоїх сльозах і посмішках, у тиші вечора, у кожній твоїй думці. Я живу в твоєму серці. Бо саме ти його наповнила всім, що зробило мене справжнім. Дякую, мамо. Твій син. Твій воїн. Твій медик. Назавжди!»
Дмитро Сергійович залишив по собі двох прекрасних баришень (так тато називав своїх улюблених донечок) — Валерію Дмитрівну та Поліну Дмитрівну.
Він просто їх любив. Безумовно, глибоко, до болю в серці.
Не за щось — за те, що вони просто його. Його маленькі зірочки. Його гордість. Його світ.
Він був військовим, сильним і мужнім. Але біля них — м’якшав, мов весняне сонце.
Їхній сміх міг розтопити втому, їхні обійми — загоїти його біль. На ротаціях він нестерпно сумував за ними та чекав найскоріше повернення до рідного міста Хмельницького, аби найшвидше побачити своїх вже таких дорослих баришень, які почали підфарбовувати очі, волосся, аби здаватись ще гарнішими. Злився на фарби і казав, що його принцеси найгарніші і без будь-яких тюнінгів, бо мають його очі… Він жив для них. Вірив у них. Мріяв бачити, як вони зростають вільними — у країні, яку він пішов захищати. Він залишився там, на полі бою, але його любов — назавжди з ними. У кожному промені, що торкається їхнього обличчя. У кожному сні, де тато усміхається. У кожному дні, коли вони знають — тато любить їх. Завжди.
Його любов до донечок Валерії та Поліни була безмежною — тихою, сильною, справжньою.
Він тримав зброю в руках, але серце його завжди було зайняте іншим — чотирма маленькими долоньками, які колись стискали його пальці. Військовий. Медик. Захисник. Та передусім — тато.
Коли стискалося серце від небезпеки, він згадував їхній сміх — і ставав сильнішим. Коли йому було важко — уявляв, як вони біжать назустріч, як кидаються на шию, радіючи такій довгоочікуваній зустрічі. І це було його бронею сильнішою за каску.
Він не завжди міг бути поруч, але щодня жив для них. Писав повідомлення, записував голосові, передавав подарунки. Малював майбутнє, у якому вони зростатимуть у мирній країні. І все, що він робив — кожен порятунок, кожен ризик, кожна ніч без сну — було заради двох його маленьких донечок, у яких було його серце.
Він не встиг побачити, як вони виростають. Але в їхніх серцях він житиме вічно.
Як приклад. Як гордість. Як тато, який любив понад усе на світі своїх двох найкращих принцес.
Для них він був ТАТО — найкращий, найтепліший, незламний.
Для побратимів — плечем, на яке можна спертися.
Для мами — вічним сином, якого неможливо забути.
Його улюблений напій — ранковий flat white із горішками або трубочкою зі згущеним молоком. Діма обожнював коржики з вишнею, а найулюбленіший пиріг — «Шарлотка з яблуками». Його улюблена квітка — ромашка.
Його улюблений фільм — «Роккі», який Діма передивлявся незліченну кількість разів і не втомлювався від перегляду.
Його улюблена марка авто — «AUDI».
Його улюблений вислів— «Люди часто сприймають доброту за слабкість».
Його улюблена пісня — Сергій МИРОНЕНКО «Герої».
Слова передавали зміст всього того, що ховалося у мужній, проте дуже чутливій Діминій душі…
Щоранку вмикав її, як збирався на службу, та лунала вона і в авто на повну гучність.
Він був живим. Яскравим. Любив швидкість — особливо за кермом.
Коли асфальт мчить під колесами, а гучна музика розриває повітря — Дмитро сміявся, як дитина. У ті моменти він відчував свободу, драйв, життя.
А ще він любив подорожі…
Машиною, вільною дорогою — особливо Західною Україною, де гори здіймаються до неба, а світанки народжуються тихо. Його улюбленим моментом була ранкова кава з коханою десь серед Карпат — ще в тиші, коли світ тільки прокидався, а над вершинами сходило сонце.
У той момент він відчував, що живе. І завжди казав: «В цьому весь кайф життя, це і є щастя — просте, справжнє, без зайвого шуму, без зайвих очей».
Він хотів одного: щоб його донечки мали мир, щоб бачили світ, щоб також відчували цю красу — і ніколи не знали, як болить війна.
Він не встиг провести їх тими стежками, але вони ще поїдуть туди — з його світлом у серці, і, коли зустрінуть світанок у горах — вип’ють каву за нього. Бо він — з ними. Завжди.
А ще він любив ранок на березі моря — коли ще тихо, коли світ щойно прокидається,
і можна сісти з горнятком кави, разом з коханою, дивитися, як сонце торкає води, і дякувати життю — за мирну мить, за донечок, і за любов, яку ніхто не зможе забрати.

Діма мріяв стати ще раз татом. Це була не просто мрія — це було глибоке, справжнє бажання серця, народити сина разом із коханою дівчиною, яку кохав до останнього свого подиху, яку оберігав від усіх та мріяв про щасливу сімʼю.
Він часто говорив про сина, якого хотів назвати Дмитром Дмитровичем (Дім Дімичем-згадує кохана) з гордістю, з любов’ю, з надією на майбутнє.
Його очі світилися, коли він уявляв ті моменти: перший крик малечі, перші кроки, обійми, голос маленького кучерявого хлопчика Дім Дімича з очима небесного кольору як у тата і волоссям як у мами…
Але ця мрія не встигла здійснитися.
Життя обірвалося надто рано, залишивши біль, тишу і порожнечу.
Та його мрія, вона жива.
Вона — частина його. І ми збережемо її, бо в ній — вся його любов, вся його ніжність і віра в життя, яке він хотів дарувати далі…, але, на жаль, не встиг…забрали так жорстоко у небесне військо вірного сина України!!!
В свій час військовий медик Загрійчук Дмитро втратив на війні побратимів, з якими ділив останній шматок хліба, останній кухоль води… Він не зі слів, не з книжок, знав цінність слова «ЖИТТЯ», яке намагався врятувати, хоча шансів не було, проте він вірив до останнього…
18 листопада 2024 року на офіційному сайті Президента України було опубліковано електронну петицію №22/237278-еп стосовно присвоєння звання "Герой України" старшому сержанту ЗАГРІЙЧУКУ Дмитру Сергійовичу, фельдшеру сортувально-евакуаційного відділення медичної роти військової частини А5018, яка набрала 25 294 голоси із 25 000 необхідних.
Згідно з українським законодавством, звання Герой України є найвищою державною нагородою, що присвоюється громадянам України за здійснення визначного геройського вчинку або визначних трудових досягнень.
Орден "Золота Зірка" вручається за героїчний вчинок. 22 жовтня 2024 року о 23:53 під час обстрілу стабілізаційного пункту в нп Юнаківка (Сумська обл.) Дмитро ціною власного життя врятував двох побратимів, проте себе не зміг… Та навіть у цю останню мить він залишався вірним собі — медиком, що не відвертається від болю, людиною, що не ховається за спини, воїном, що стоїть до кінця.
Його втрату неможливо виміряти.
Але й пам'ять про нього — неможливо заглушити.
Він був світлим. Любив життя: швидкість на трасі, гучну музику, ранкову каву у горах, дорогу до моря, сміх донечок, мамині очі, спокій неба.
Дмитро — це не лише трагічна дата. Це ім'я, яке звучатиме в серцях тих, кого він урятував, у голосах його дітей, що говоритимуть: «Наш тато герой», і в сльозах матері, яка виховала сина зі справжнім чоловічим серцем.

Герої не вмирають. Вони залишаються — у наших жилах, у нашій пам'яті, у нашій боротьбі.
НАВІКИ В НАШИХ ПОРАНЕНИХ ВІЙНОЮ СЕРЦЯХ…
ВІД ЗЕМЛІ ДО НЕБА…
У серці – твій голос, твій сміх, твоя любов…
НАШ ВІТАМІН Д…
ЖИТТЯ ПРОЖИТО, але як ДОСТОЙНО!
Ти як завжди, КРОКУЮЧИ ВПЕРЕД!
Пішов у вічність гордою ходою, пізнавши істини прихований секрет!
З сумом в серці та невиліковною тугою в душі, навіки з нами…