Меморіал

Сергій Михайлович Гопалюк народився 29 грудня 1968 року в селищі міського типу Магдалинівка Дніпропетровської області.

24 червня 1986 року закінчив Магдалинівську середню школу. З дитинства дуже любив спорт, особливо дзюдо та метання молота, які приносили йому щире задоволення. Він чудово бігав, був неймовірно фізично розвиненим та постійно тренувався.

З 19 жовтня 1986 по 1988 рік проходив строкову службу в армії, у Німеччині, м. Берлін, у військовій частині №65016. Неодноразово нагороджувався як відмінник бойової та політичної підготовки, отримував нагрудні знаки «Гвардія», «Відмінник СА», вимпел «Кращий стрілець». Мав військові спеціальності: снайпер та навідник-оператор. Як найкращий солдат був обраний до роти почесної варти м. Берлін (Трептов-парк).

Після армії, щоб заробити на весілля, працював у Бузівській СШ.
12 серпня 1989 року одружився та переїхав із дружиною до міста Дніпродзержинськ.

З 18 жовтня 1989 по 1992 рік працював слюсарем-ремонтником металургійного обладнання 5-го розряду на Дніпродзержинському металургійному комбінаті. Сергій був неймовірно працьовитим і порядним, колеги цінували та поважали його.
З 28 квітня 1992 року працював машиністом крана 4-го розряду на Дніпропетровському трубопрокатному заводі ім. Леніна.
У 2002–2008 роках був машиністом аміачно-холодильних установок КП «Магдалинівський маслозавод».

З 2015 по 2023 рік — водій автобуса у «Автотранс Сервіс» (м. Дніпропетровськ). Він дуже любив свою роботу і пасажирів, був неймовірно терплячим та порядним. У будь-якій екстремальній ситуації знав, як діяти, і вмів надати професійну першу медичну допомогу. Неодноразово рятував людей: допоміг пасажирці під час гіпертонічного кризу, врятував машину з військовими, яка злетіла з траси взимку, надавав допомогу водієві, що потрапив у ДТП, і залишався поруч до приїзду швидкої та рятувальників. Військових та літніх бабусь возив завжди безкоштовно.

2 листопада 2023 року влаштувався машиністом холодильних установок у «ВПК Агро» (Дніпропетровська область). 29 листопада 2024 року, виконуючи наказ бригадира, був піднятий краном на піддоні на висоту понад 4 метри без дотримання техніки безпеки. Піддон перевернувся, Сергій упав і був роздавлений контейнером з овочами на очах у працівників та керівництва. Смерть настала миттєво. Після цього тіло винесли з ангара на вулицю, де він пролежав шість годин, поки замітали сліди трагедії: мили кров, вивозили свідків, підкуповували швидку та поліцію. Справжні причини смерті ретельно приховуються, а свідків — купили та залякали.

Сергій був світлою, красивою, яскравою, розумною, доброю, милосердною людиною з неймовірною душею. Люблячий чоловік, справжня опора та надійний, люблячий батько, турботливий дідусь. Високий, спортивний, харизматичний, з космічним почуттям гумору. Він любив шумні компанії та гостей. Особливе місце в його житті займала музика у стилі шансон — ці пісні для нього були не просто мелодіями, а історіями про життя, дружбу, вірність і любов, у яких він впізнавав себе. Найбільшим його захопленням була риболовля — там він відпочивав і набирався сил.

Він умів усе: будувати, працювати зварювальним апаратом, ремонтувати машини, вирощувати овочі та фрукти. З ним будь-яка проблема була по плечу, з ним не було страшно нічого. Останнім часом мріяв про подорожі з родиною та хотів навчитися танцювати.

Окреме місце в його серці займала онучка Каріна. Між ними була особлива любов і зв’язок. Він завжди її захищав і проводив з нею кожну вільну хвилину, дуже пишався її досягненнями в навчанні. Коли його намагалися залучити до її навчання, він жартома казав: «О, ні, я створений для любові!». Після його смерті Каріна дуже тяжко це пережила, постійно цитує його слова та замислюється, як би він вчинив у тій чи іншій ситуації.

Сергій був люблячим і турботливим сином та зятем. Його життєве кредо — повага та любов. Він казав дружині: «Ми з тобою будемо завжди молоді й красиві, бо ми любимо одне одного».

Без нього не вистачає повітря. Без нього світ перевернувся.
Сергій — це любов. Сергій — це наше все…

Донька — гордість і продовження батька.

19 вересня 1990 року в Сергія та Світлани народилася донька Тетяна. Вагітність була важкою, і майже дев’ять місяців Світлана провела в лікарні на збереженні. Сергій був поруч завжди — підтримував, допомагав, робив усе можливе, щоб полегшити її стан. За день до пологів вони навіть їздили разом на мотоциклі на дискотеку потанцювати, а вже вночі почалися перейми.

У пологовий зал його не пустили, хоч він дуже хотів бути поруч. Але Сергій знайшов спосіб: заліз до вікна пологової зали на другому поверсі й від початку до кінця залишався там, підтримуючи дружину поглядом, незважаючи на втому після роботи у дві зміни.

Після народження Тетяни він став батьком із великої літери — пеленав, гуляв, годував, прасував, допомагав у всьому. Дуже гордився донькою і завжди дякував дружині за те, що вона прищепила їй любов до знань.

Тетяна — єдина дитина, яка прийшла в його рід і була справжньою копією батька як зовні, так і за характером. Вона розділяла з ним усі його захоплення та інтереси: риболовлю, полювання, любов до природи й активного життя. Для Тетяни батько був взірцем відваги та мужності, краси й доброти, справжнім прикладом чоловіка та людини.

Вона всією душею любила і поважала свого тата, з нетерпінням чекала літніх канікул, щоб приїхати до нього та провести разом якомога більше часу. Цінувала кожну хвилину спільного відпочинку, спілкування та простих родинних моментів, які були для неї найбільшим щастям. Зараз Тетяна — вчитель англійської мови, і в кожному своєму успіху вона відчуває присутність і підтримку батька.

Слова від коханої дружини Світлани.

Ти був моїм життям, моєю опорою, моїм усім. З тобою світ був теплим і наповненим сенсом. Ти умів розсіяти будь-яку темряву, знайти слова, коли боляче, і обійняти так, що зникали всі страхи. Ти був тією людиною, на яку я завжди могла покластися. Тепер, коли тебе немає, ніби вирвали частину мене…

Не передати словами, як боляче без тебе. Це біль, який не минає з часом. Він живе в мені, у кожному вдиху, у кожному дні, коли я не бачу твоєї усмішки, не чую твого голосу. Дім, у якому ти сміявся і жартував, тепер надто тихий. Кожна річ нагадує про тебе. Іноді мені здається, що ось-ось ти зайдеш, як завжди, з теплим поглядом і скажеш своє: «Все добре, ми впораємося». Але я знаю — це лише спогад…

Є дещо сильніше за смерть. Це зв’язок душ. Його не видно очима, його не можна виміряти чи пояснити логікою, але я відчуваю його щодня. У спогадах, які раптом оживають. У пісні, яка лунає саме в потрібну мить. У вітрі, що лагідно торкається щоки, ніби ти гладиш мене з любов’ю. У сльозі, яка раптом перетворюється на посмішку.

Душі, які нас любили, не зникають. Вони живуть у просторі без часу. І ми завжди пов’язані з ними — тонкими нитками світла, які ніколи не рвуться. Ти був і залишаєшся моїм єдиним, рідним, тим, хто наповнював моє життя любов’ю. Я знаю, що ти поруч, у тиші, у снах, у несподіваній ніжності до світу. Бо любов — вічна. А душа… вона завжди знає шлях.

Спи спокійно, коханий. Я кохатиму тебе завжди. Навіки твоя Світлана.