Меморіал

Ілик Вадим Ігорович «Кабан»
24.12.1983 — 29.08.2023

Народився у селі Вінницькі Хутори, Вінницька область. Після школи здобув технічну освіту в коледжі, багато років працював на підприємстві “BARLINEK-invest”, де зарекомендував себе як сумлінний, працьовитий та щирий чоловік.

У 2014 році вступив до лав захисників України, пройшов пекло АТО в районі Попасної. Навіть після війни залишився життєрадісною людиною, яка цінувала кожен день і вміла дарувати спокій іншим. Його серце було відкрите для світу, а душа — наповнена любов’ю до життя.

У 2016 році розпочав новий родинний етап з дружиною Людмилою,прийняв сина дружини Максима,як рідного. У 2018 році народився спільний син Станіслав. Вадим став батьком, який не тільки виховував, а й надихав прикладом: був мудрим, турботливим, глибоким.

Він умів жити по-справжньому — щиро, без страху, не зважаючи на осуд чи чужу думку. Саме такої життєвої сили й свободи він вчив і тих, хто був поруч. Він вірив у себе, у свою родину й у країну. Людина, у якої завжди все «Добре».

З перших годин повномасштабного вторгнення 24 лютого 2022 року добровільно вирушив до військкомату. Маючи бойовий досвід, долучився до лав Національної гвардії України, став бійцем 14-ї Бригади оперативного призначення “Червона калина”.

Вадим пройшов запеклі бої на Київщині (Бузова, Макарів), воював на Донеччині (Бахмут), а під час контрнаступу в Запорізькій області — у селі Роботине — віддав життя за Україну.

Він не йшов за славою — йшов за правдою.
Він не шукав визнання — просто робив те, що веліло серце. Але саме так і народжуються Герої.
Він дуже любив життя. І його життя — варте вічної шани.

Слова від Людмили, для мого коханого Янгола

Ти був не просто чоловіком. Ти був моїм усім — другом, підтримкою, коханням, плечем, на яке я завжди могла спертися. З тобою життя мало сенс. Було світліше, простіше, тепліше, по-справжньому.

Ти розумів мене з півпогляду. Знав, коли варто щось сказати, а коли просто мовчки бути поряд. З тобою навіть тиша звучала інакше. У твоїй присутності мені не треба було прикидатися — я могла бути собою, і цього було досить.

Тепер тебе нема поруч, але ти всюди. У кожній дрібниці — від чашки кави зранку до вечірніх думок перед сном. Я ловлю себе на тому, що досі чекаю, ніби от-от почую твій сміх чи побачу твої очі, які завжди світлись по-особливому, тільки для мене.

Дім став іншим. Світ став іншим. Я стала інша. Але любов залишилась. Ти мій янгол, мій спокій, моя частинка, яка тепер живе в небі. Я розмовляю з тобою подумки. Питаю поради. Усміхаюсь, згадуючи наші моменти.

Ти був справжнім. І наше кохання — справжнє. Без прикрас, без ілюзій. Таке, яке не зникає. Я дякую тобі за кожну мить разом. За те, що був. Є. І будеш…

Якби мені дали тисячу життів — я б у кожному знову вибрала тебе. Без вагань. Без сумнівів. Без другого шансу. Бо з тобою навіть короткий відрізок життя — було справжнім дивом. Неповторним.

Дякую, що любив мене так, як ніхто.

Світ змінився. Але моя любов до тебе — ні.
Ти був моїм. І залишишся. Навіки.
Ти — мій біль і мій сенс. Моє «було» і моє «є».
Я тримаю тебе в серці, і нікому не віддам.

Назавжди. Твоя. Людка…