Меморіал

Він завжди знав, що буде воїном. Його мрії справдилися – він став хоробрим захисником нашої країни. Віддав за Україну все, що мав, і власне життя…

Свиридов Микита народився 8 червня 1996 року в місті Павлоград. Коли йому виповнилося 6 років, родина переїхала до села Миколаївка, яке стало для нього ріднішим за рідне. Тут Микита ходив до школи, тут закладалися найкращі риси характеру. Улюбленим предметом хлопця у школі була історія. Найулюбленішу вчительку він уважно слухав, не пропускаючи жодного історичного моменту. Вважав, що історія циклічна, а значить її треба знати.

Ще в юному віці Микита мріяв стати військовим. Роки минали, а мрія лишалася незмінною…

Після навчання у школі та технікумі юнак пішов працювати на шахту "Дніпровська". Із 2017 по 2019 роки проходив строкову службу у 169-му навчальному центрі «Десна» імені князя Ярослава Мудрого.

– Син був військовим по життю. Багато вивчав зброю, читав про війни. Хотів бути воїном. Хотів бути воїном. На строковій службі він добре вивчав військову справу, особливо техніку оператора-зенітника. Казав мені: «Тато, я поки був строковиком, із чого тільки не стріляв», – згадує тато Сергій Іванович.

Ні для кого з родини не стало здивуванням, коли після строкової служби Микита продовжив служити за контрактом. Із 2020 року почав служити в Національній гвардії України у військовій частині 3024 (м. Павлоград). 2021 року перевівся до військової частини 3021 Національної гвардії України (м. Дніпро). Із литопада 2022 року добровільно перевівся до військової частини 3017 Національної гвардії України (м. Харків) у 3-тю бригаду оперативного призначення Національної гвардії України «Спартан». Він був старшим солдатом, навідником-зенітником та оператором переносного зенітно-ракетного комплексу (ПЗРК) Stinger.

– Відколи почалася повномасштабна війна, сина вдома не було півтора року. Додому не відпускали, він був на охороні стратегічного об’єкту, але йому це не подобалося. Син казав: «Я не сторож, хочу захищати Батьківщину». А потім доклав усіх своїх зусиль та домігся переведення його до зенітно-артилерійського дивізіону. Коли перевівся в бойовий дивізіон, став справжнім воїном і новою людиною, – розповідає батько.

2 грудня 2022 року Микита вже стояв на прикордонному форпості Козача Лопань. Мужній воїн виконував бойові завдання в найгарячіших точках Харкова, Бахмута та Запоріжжя!

Рідні пригадують випадок під час служби у військовій частині 3024 (м. Павлоград). Тоді в караулі Микита надавав першу медичну допомогу товаришу по службі, тим самим врятував хлопцю життя.

Таким був Микита, завжди приходив на допомогу, готовий був рятувати хоч із самого пекла.

Четверо Оскарів

Дивізіон, у якому служив Микита, ділився на розрахунки по четверо солдат. Їхній розрахунок був особливим: четверо Оскарів (хлопці обрали собі спільний позивний). Вони готові були стояти один за одного та навіть віддати життя.

У тому пекельному полум’ї, 2 січня, вижив лише один із чотирьох Оскарів…

2 січня 2024 року вночі Микита разом зі своїми побратимами їхали на бронетранспортері МТ-ЛБ (мотолига) із Запорізького напрямку села Роботино з бойового завдання. Мотолига наскочила на міну та підірвалася.

– Там була не одна міна, а кілька. Мотолига одразу взялася полум’ям. Наймолодший хлопчик, що був усередині бронетранспортера загинув одразу. Хлопці, що були зверху ще боролися за життя. Коли Микита прийшов до тями, одяг на ньому горів. Він загасив себе та кинувся хлопців рятувати. Коли рятував командира розрахунку Льову, то втрапив у калюжу мастила та знову загорівся. Але побратимів урятував, витягнув із вогню, – розповідає батько.

Одяг на Микиті згорів ущент, але попри тяжкі опіки майже всього тіла, перебуваючи в опіковому шоці тяжкого ступеню, ризикуючи своїм життям, Микита витягнув із полум’я свого командира розрахунку та загасив полум’я. На жаль, командир Льова помер невдовзі в лікарні міста Запоріжжя.

Микиту доправили до міста Дніпра. Лише куфайка, просалена мастилом, прикривала обпечене тіло захисника. Микита отримав опіки 3-го ступеню майже всього тіла та верхніх дихальних шляхів і 33 дні боровся за своє життя в лікарнях Запоріжжя, Дніпра та Вінниці. 4 лютого 2024 року його серце назавжди зупинилось.

– 2 січня вони підірвалися на міні, а помер син 4 лютого. Ще стільки днів він боровся за життя. Це була справжня боротьба. Він переніс три операції з пересадки шкіри, відмовлявся від знеболюючих по два-три дні. Навіть лікарі дивувалися його витримці. А син говорив, що ось зараз пройде реабілітацію та повернеться знову на фронт. Але після третьої операції не витримали життєво важливі органи. Сина не стало, – згадує батько.

Бути воїном – жити вічно

Микита був зразковим воїном, вірним побратимом та віддав своє безцінне життя за Україну, її свободу та незалежність. Він завжди казав «Бути воїном – жити вічно».

І він житиме вічно, бо лишив по собі лише гарні спогади в рідних, друзів, однокласників та вчителів, побратимів та командирів.

– Микита мав гарні стосунки з усіма. Сім’ю створити не поспішав, казав: «Тато, я – на війні. Поки війна не закінчиться, я не планую особисте життя». Він завжди міг попросити вибачення, якщо помилявся. У школі був душа класу та компанії. Завжди був веселим. Дуже шанував своїх командирів, бо вони були не кабінетні, а бойові командири. Так уже склалося, що йому траплялися на фронті такі ж, як і він, грамотні хлопці, людяні та порядні, вони підтримували один одного. Ми не знаємо всього, що син побачив на війні, скільки втрат пережив. Але знаємо, що він був під прицілом ворога, адже зенітники та снайпери завжди були ціллю номер один. Йому пропонували офіцерську посаду, але він не хотів іти в офіцери. Він був там, де відчував себе справжнім воїном, – говорить батько.

Коли з Микитою прощалися вдома, на даху будинку з’явився рудий котик. Він причаївся та спостерігав за тим, що відбувається на подвір’ї, яке стало для нього рідним домом. Сергій Іванович пояснює, що рудий кіт – це подарунок від сина. Двох ще крихітних котів Микита привіз із фронту, бо хотів, аби й у тварин був власний дім.

– Рудого Афоню та кицю Маркізу син привіз додому з Оріхово. Тоді до них прибилася кішечка, навела кошенят. Микита забрав найслабшого, бо він би там не вижив, і кішечку привіз, бо вона одна там лишилася. Вони з ним мандрували із Запоріжжя до Харкова, а потім із Харкова до Миколаївки. Такі подарунки нам син привозив. А у день поховання над будинком донька помітила двох лебедів, каже мені: «Тато, то були Микита та Льова». Вірю в це, бо вірні й чисті душі мають наші сини, – говорить тато.


Світла пам’ять воїну, який вірно та до останнього подиху захищав Україну!


Микита нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).

Рідні та побратими подали петицію про присвоєння йому звання Героя України. Вона вже набрала більше 25 000 голосів і перебуває на розгляді.

Микита відважно виконав свій обов’язок громадянина України, поклавши життя заради того, щоб його сім’я, рідні та всі ми мали майбутнє у світлій, мирній та незалежній Україні.