Меморіал

Відданість родині, друзям, Україні

ЯКУБЕЦЬ ОЛЕКСАНДР КОСТЯНТИНОВИЧ (позивний "Ганс") 28.01.1974 - 02.09.2023
"Невже твій погляд був останнім?
Учора наче разом йшли.
Ми бачили світанки ранні,
Як сталось так, що тебе понесли..."
Гіркими сльозами оплакує свого чоловіка дружина, сумує донька, рідні, друзі та бойові побратими. На жаль, батьків уже немає серед живих. Смерть Олександра – не лише особиста трагедія його сім’ї та близьких, а й велика втрата для всієї країни.
Серед тисяч героїчних імен, що вписані в історію боротьби України за свободу, особливе місце займає ім’я Олександра Якубця – кулеметника 132 батальйону Збройних Сил України.
Він народився 28 січня 1974 року в місті Яготині. З дитинства виявляв допитливість, жагу до знань та любов до історії. Навчався у Яготинській середній школі №1, яку закінчив у 1992 році.
Після завершення навчання був призваний до лав ЗСУ, де два роки служив у зенітно-ракетних військах. Повернувшись, здобув фах водія в Бориспільському ДСАФ. Згодом переїхав до Білої Церкви, де зустрів свою долю – кохану дружину Олену. У 2001 році в сім’ї народилася донька Анастасія, яка стала справжньою гордістю тата.
Олександр був надзвичайно талановитою та різносторонньою людиною. Він грав на гітарі, писав музику, малював картини, захоплювався різьбленням по дереву та мав невгамовну жагу до знань. Незважаючи на зайнятість, завжди знаходив час для родини та друзів.
Дружина Олена з теплом і любов’ю згадує його як надійного чоловіка, турботливого батька і щирого друга: "Він був справжньою опорою для нашої родини – сильним, надійним, добрим. Завжди ставив сім'ю на перше місце, навіть у найважчі часи. Його любов і турбота відчувалися в кожному його погляді, кожному слові, кожному дотику. Коли почалася війна і він прийняв рішення піти захищати нашу країну, ми знали: це його покликання. Він не міг вчинити інакше, бо мав велике серце, сповнене відданості та честі. Він часто телефонував, знаходив час на короткі повідомлення, щоб запитати, як у нас справи. Я чула в його голосі втому, але й незламну волю. Він не скаржився, не нарікав – просто гідно виконував свій обов’язок. Його відвага, його доброта і його любов назавжди залишаться в наших серцях. Він – наш герой. І пам’ять про нього житиме вічно».
Донька Анастасія завжди дивилася на батька із захопленням: "Для мене тато був героєм ще задовго до війни. Він навчив мене сміливості, чесності та любові до України. Його більше немає поруч, але я знаю, що він оберігає мене з Небес. Я пам’ятаю, як у дитинстві він завжди знаходив час для мене, навіть коли був дуже зайнятий, допомагав із домашніми завданнями, розповідав цікаві історії про своє дитинство. Його голос був сповнений тепла, а руки – завжди сильні та надійні. Коли мені було страшно або сумно, він просто обіймав мене, і світ знову ставав спокійним і безпечним. Казав, що головне – це бути чесною, сміливою і ніколи не зраджувати своїм принципам. Я завжди знала, що можу покластися на нього, що він поруч і ніколи не дасть мене в образу.
Його загибель стала для мене найбільшим болем у житті. Але я відчуваю його присутність у кожному кроці, у кожному рішенні, яке приймаю. Я знаю, що він гордився б мною, як і я завжди гордилася ним».

Друг дитинства, кум Володимир, який нині захищає Україну, згадує: " Ми росли разом, разом навчалися, разом ділили радощі та труднощі. Він завжди був поруч – у дитячому садочку, у школі, у житті, у найважливіші моменти. Олександр мав справжній дар – він умів підтримати словом і вчинком. Якщо хтось потрапляв у складну ситуацію, він перший простягав руку допомоги. Це була його суть – безкорислива відданість друзям і справедливість у всьому. Він захоплювався історією, особливо великими постатями, які змінювали світ. Він був не просто другом, а братом. Його немає поруч, але він назавжди залишиться у пам’яті тих, хто його знав, у серцях тих, кого він любив і хто любив його".
" Олександр був не просто другом та кумом – він був людиною, яка надихала і згуртовувала навколо себе людей. Його життєрадісність, щирість і невичерпна енергія завжди робили його центром будь-якої компанії. Його шлях привів його до захисту України – і це було абсолютно закономірно. Він не міг залишитися осторонь, коли його земля і його люди потребували захисту. Олександр загинув як герой, залишившись вірним своїм принципам до останнього подиху", – говорить його кум Олег.
Бойові побратими пам’ятають Олександра як мужнього воїна, який ніколи не відступав перед небезпекою.
У лютому 2023 року він добровільно вступив до лав ЗСУ та був зарахований кулеметником стрілецького відділення 132 батальйону. "Якщо не я, то хто? Якщо кожен залишиться вдома, завтра ворог буде вже тут. Зараз я потрібен там", – казав він, приймаючи рішення йти на фронт.
У складі добровольчого батальйону брав участь у боях під Бахмутом, де отримав поранення. Після реабілітації повернувся на передову. Влітку 2023 року разом із своєю 114-ю бригадою брав участь у бойових діях поблизу Кліщіївки, Часового Яру, Бахмута. 2 вересня 2023 року, виконуючи бойове завдання, отримав смертельне поранення.
За мужність та самовідданість Олександр був нагороджений загальноукраїнською відзнакою «За оборону рідної держави» та вищою відзнакою «За заслуги». Його героїчна боротьба стала символом незламного духу українського народу.
Героїчна самопожертва Олександра Якубця назавжди залишиться в серцях усіх, хто його знав та всіх земляків. Він помер, але залишився – у пам’яті, в серцях, у нашій боротьбі за вільну Україну.
Вічна пам’ять і слава Герою!