Меморіал

Нестеренко Віталій Олександрович народився 26 липня 1997 року у звичайній родині Нестеренків у місті Павлоград. Він був другою дитиною в сім’ї — світловолосий хлопчик із очима, голубими як небо. З раннього дитинства любив рух і сцену: з чотирьох до семи років займався бальними танцями, а згодом перейшов на хіп-хоп — і саме цей стиль припав йому до душі. Вдома самостійно пробував бокс, хоч це захоплення тривало недовго. Часто ходив із дідусем на рибалку — любив ту тишу, що огортала їх: «Мені подобається ця тиша, яка навколо», — казав. Співав від серця й чисто: одного разу, вже написавши самостійну на відкритому уроці й засумувавши, просто заспівав — і розсмішив увесь клас. У професійному училищі також виступав на концертах — його голос усім подобався.

З малого віку був працьовитим і сміливим: перші гроші заробив у дев’ять років, у школі брав участь у змаганнях і виступах, був активним і невтомним. Обожнював техніку: збирав велосипеди з нуля, майстерно лагодив мотоцикли й автівки; у чотирнадцять разом із бабусею ремонтував дах. Любив їздити на велосипеді. Він був кмітливим, чесним, справедливим, не любив конфліктів і завжди вмів із них вийти. На канікулах бабуся брала його на море — там вона працювала, і ті поїздки були для нього особливими. Завжди заступався за сестер і молодшого брата, допомагав мамі з найменшим. Мав улюблену собаку, яка не могла без нього; одного разу вона побігла за Віталієм і її збила машина — він довго й тяжко це переживав. У вісімнадцять пішов служити до НГУ в Одесі, і там також був «на техніці» — ремонтував, підказував, як зробити краще; до його порад прислухалися. Добрий, чуйний, завжди готовий допомогти, з природним почуттям гумору — він легко підіймав настрій і майже завжди усміхався.

Історія кохання Віталія та Вікторії почалася в підліткові роки: їй було тринадцять, йому — шістнадцять. Тоді спілкування перервалося, але доля звела їх знову — і вони почали зустрічатися. Прогулянки, сміх, квіти, уважність і шляхетність — Віталій завжди зустрічав Вікторію з роботи, проводжав додому і повертався інколи о першій-другій ночі, бо жили далеко одне від одного. Пропозицію руки й серця Віталій зробив просто у Вікторії на день народження — після новорічних курантів 1 січня. Вони одружилися, а згодом у їхній родині народився синочок Матвій. 2 лютого 2022 року Віталій став татом — він дуже чекав первістка, грався з ним, віддавав увесь вільний час сім’ї, був турботливим і ніжним батьком.

Але прийшла клята війна. Матвієві було сім місяців, коли Віталій пішов служити. Почалася смуга тривог і безсонних ночей: Вікторія чекала дзвінків або смс, а він беріг її від страху: «Все добре, не хвилюйся». Разом вони мріяли про дім — теплий, затишний, із майданчиком у дворі. Мріяли і про другу дитину — Віталій особливо хотів донечку Міланію, казав, що заплітатиме їй косички. Наприкінці січня 2023 року він отримав коротку відпустку — рівно на перший день народження Матвія. Дім наповнився теплом: коханий поруч, вся родина в зборі. Та відпустка швидко минула, і Віталію довелося повернутися на фронт. Минуло п’ятнадцять днів — і прийшло те саме повідомлення в соцмережі з номером: «Зателефонуйте, це щодо вашого чоловіка…» Руки й ноги зніміли, серце затремтіло. У слухавці пролунало: «Вашого чоловіка, Нестеренка Віталія Олександровича, вбито». У ту мить частина Вікторії теж померла. Але кохання нікуди не поділося: він завжди в серцях Вікторії та сина. Матвійко часто каже, що йому сниться тато — і що вони гралися разом.

Віталій ріс у Павлограді, у родині, де цінували працю: дідусь був шахтарем. Він здобув фах слюсаря з ремонту сільськогосподарських машин та устаткування, закінчив Лозівську філію Харківського державного автомобільно-дорожнього коледжу. Працював у місцевих фермерських господарствах: кермував комбайном і трактором, орав землю, засівав поля, збирав урожай і дбав про техніку. Коли створив власну сім’ю, постійно шукав додаткові заробітки, щоб забезпечити близьким гідне життя. У серпні 2022-го влаштувався на ЦЗФ «Павлоградська» ДТЕК Павлоградвугілля електрослюсарем (учнем).
Колеги казали, що він швидко входив у курс справ, сумлінно виконував наряди, був порядним, щирим і легким у спілкуванні; наставник відгукувався про нього лише добре — жодних нарікань не було. Та вже за півтора місяці Віталій отримав повістку.

До війська він прагнув із перших днів повномасштабного вторгнення — приходив добровольцем до військкомату, але тоді багатьом казали чекати. 30 вересня 2022 року Віталій став до лав захисників. Звання: старший солдат. Посада: командир БТР, старший стрілець 3-го мотопіхотного відділення 1-го мотопіхотної взводу 1-ї мотопіхотної роти мотопіхотного батальйону. Підрозділ: 53-тя окрема механізована бригада імені князя Володимира Мономаха. Його бойовий шлях проліг Донеччиною: Костянтинівка, згодом — під Бахмутом, потім — Авдіївка. Побратими кликали його «Нестер» — так, як ще за строкової служби. Як і в мирі, на фронті він працював із технікою — був командиром бойової машини, пройшов зі своїм «залізним конем» багато гарячих точок. Наприкінці січня 2023-го отримав коротку відпустку, аби встигнути обійняти рідних у перший рік сина — і знову повернувся на передову. В Авдіївці точилися важкі бої, бракувало людей, тож Віталія перевели до піхоти. Під постійними обстрілами він не втрачав свого природного оптимізму: жартував, підбадьорював побратимів, вірив у краще й робив усе, щоб його маленький син ріс у вільній Україні.

17 лютого 2023 року в місті Авдіївка, виконуючи бойове завдання, Віталій загинув від смертельного кульового поранення. Похований у Павлограді, у селищі Соснівка, на цвинтарі по вулиці Івана Виговського. У Віталія залишилися син Матвій, дружина Вікторія, мати, сестра, брат та бабуся.

За мужність і вірність присязі Віталія відзначено державними та міською нагородами: Указом Президента України №330/2023 від 14 червня 2023 року — орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно), а також знаком пошани міста Павлоград «За заслуги перед громадою» (посмертно).