Меморіал

Никичук Роман Вікторович — солдат Збройних Сил України.

Народився 31 січня 1993 року в селі Оженин Острозького району.

Він народився звичайним хлопчиком, але з самого початку в ньому було щось особливе — тиха доброта, щирість і світло, яке не потрібно було доводити словами.

Його дитинство було наповнене простими речами: двір, друзі, сміх, рух, життя без зайвих турбот. Він умів радіти по-справжньому — так, як можуть лише діти з відкритим серцем.

Він ріс сильним, витривалим, але водночас дуже чуйним. Не з тих, хто багато говорить — з тих, хто більше робить. Ще змалку в ньому була внутрішня відповідальність. Можливо, він не говорив про це вголос, але вже тоді було зрозуміло — це буде чоловік, на якого можна покластися.

Навчався в НВК Оженинська ЗОШ І-ІІІ ступенів (ліцей).

Закінчив Рівненське вище професійне училище №1 за спеціальністю «технік холодного устаткування».

З роками в ньому тільки більше проявлялась його суть — спокійний, врівноважений, справжній.

Він не гнався за показним. Не любив зайвих слів. Але якщо щось обіцяв — завжди виконував.

Він був із тих людей, поруч із якими стає тихіше всередині. Без пафосу, без гри — просто справжній.

Його характер — це поєднання сили і ніжності.

Сили — щоб витримувати, захищати, тримати.

І ніжності — щоб любити, підтримувати, бути поруч.

Рома був неймовірно прекрасною людиною — щирий, добрий, вродливий і, головне, чесний. Нам його дуже не вистачає.

Має сімʼю: дружина Катруся і двоє чарівно прекрасних дітей — синочок Діма і принцеса Злата.

Він був неймовірним батьком. Не ідеальним із картинки — а справжнім.

Він жив заради сім’ї. І сам так і казав:

«Я живу заради сім’ї, щоб ви ні в чому не нуждались».

Він дбав, захищав, підтримував. Навіть у найважчі моменти знаходив слова:

«Ти з усім справишся».

Більш за все на світі він любив свою сім’ю, своїх дітей.

Дружина згадує:

«В ту ніч, коли його серце зупинилось, все поділилось на “до” і “після”. Я втратила не просто чоловіка — я втратила свою душу».

Вони прожили разом 9 найщасливіших років.

Він не мріяв про щось показне. Його мрія була проста і глибока — жити в лісі, серед дерев, мати свій дім і сад біля нього.

Там, де тихо.

Там, де сім’я поруч.

Там, де справжнє життя.

Він любив спокій, природу, простоту. І в цьому була його краса.

14 лютого 2024 року йому дали повістку.

Рома підписав контракт, щоб потрапити саме в ту бригаду, яку хотів.

Він був оператором БПЛА. Його робота йому дуже подобалась. Він любив те, чим займався.

Позивний Роми — «Мессі».

Він дуже любив футбол. Навіть будучи на війні, знаходив час на нього.

Грав разом з шахтарями в Покровську. Встиг зіграти в одному турнірі, де його команда зайняла 1 місце. Хлопці подарували йому на пам’ять кубок і медаль, які тепер знаходяться вдома.

В кінці 2024 року в нього загинув брат на війні.

Після цього родина почала збирати документи, щоб можна було звільнитись з армії.

7 квітня Рома подав рапорт на звільнення.

8 квітня 2025 року він загинув під час свого останнього чергування.

Все сталось раптово. Ще за 15 хвилин до того дружина з ним переписувалась — і все було добре.

Мінно-вибухова травма змінила все життя родини.

Рому нагородили посмертно комбатантським хрестом за мужність у боротьбі за Батьківщину.

Він був людиною, яка залишає після себе не просто спогади — а відчуття.

Його більше немає поруч фізично…

Але він є в усьому:

у дітях,

у словах,

у тиші,

у музиці,

у серці.

Він не пішов. Він просто став частиною їхнього життя.

Дружина говорить:

«Ми з дітьми безмежно любимо і вдячні йому за все. Вірю, що одного дня ми знову зможемо бути разом».

Він завжди закінчував всі їхні розмови словами:

«люблю Вас, цілуй дітей від мене»

І це стало тепер її девізом.

Його більше немає поруч…

але любов, яку він залишив, — жива.

У дітях, які носять у собі його світло.

У словах, що досі звучать у серці.

У кожному спогаді, де він усміхається.

Він був опорою, був домом, був цілим світом для своєї родини.

І навіть тепер, коли його немає фізично,

він продовжує бути поруч — тихо, невидимо, але відчутно.

Любов не зникає.

Вона залишається.

І живе далі — у тих, кого він любив найбільше.