Меморіал

 Бетик — так ніжно ми називали його у дитинстві.

Народився Альберт 7 вересня 2000 року. Щасливі діти, діти міленіуми, діти тисячоліть — так сказав тоді лікар. Якби він лише знав, для чого, для якої біди вони йшли у цей світ...

Альберт був другим із трьох синів у родині — середнім, найспокійнішим, добрим і щирим.

Ріс, як і всі діти: і сварився зі старшим братом, і шкоду робили, різне бувало. Але завжди був справедливим — ніколи не перекладав свою вину на інших.

Дуже любив природу, квіти, тварин.

Ще змалечку дарував мамі квіти. Тільки на лузі розквітали перші ромашки, мати-й-мачуха — завжди рвав маленькі, ледь не з мізинець, квіти й ніс мені. Найдорожчі у світі квіти.

Та звичка залишилася до останку. Жодного разу, навіть їдучи із тих страшних місць, де війна, біда, горе, він завжди віз квіти.

І коли без попередження приїздив уночі до рідного дому, на наш забутий далекий Святецький хутір, лиш зайшовши до кухні, ще не дійшовши до його кімнати, я знала — він є.

На столі стояли квіти. Уже не маленькі ромашки, а оберемок гладіолусів — косиків чи троянд.

У 2006 році Альбертик пішов у перший клас.

Шкільні роки були активні, цікаві. Жодне шкільне свято не проходило без його участі. Клас був маленький — лише п'ять учнів, але дуже активний.

Альберт не був відмінником, але жодного разу, йдучи на батьківські збори, мама знала — соромно за нього їй не буде.

У 2017 році закінчив Будеразьку загальноосвітню школу і, наслідуючи старшого на два роки брата Назара, пішов навчатися до Рівненського автодорожнього коледжу.

Студентські роки були цікаві, наповнені життям та енергією.

Разом зі старшим братом жили у гуртожитку, а у вільний від навчання час підробляли. Не боялися роботи — міцні сільські хлопці.

Невдовзі купили разом один спортивний мотоцикл, потім інший — за власні кошти.

Неймовірно любив їздити. Весь вільний час їздив. Не раз приїде з міста — дощ, багнюка, а він їде. Приїде мокрий, брудний — одні очі чисті. А в них стільки щастя, стільки життя...

У будинку завжди було весело й гамірно. Не дивлячись на те, що жили ми на хуторі, до нього приходило багато друзів.

У 2020 році закінчив коледж і знову-таки, як брат Назар, пішов до лав Збройних Сил України.

Підписав контракт і обрав окрему 128 гірсько-штурмову Закарпатську бригаду у місті Виноградів.

Пройшовши навчання та вишкіл на Яворівському полігоні, став артилеристом, бусолістом — корегував та прицілював «Гради».

У 2021 році дев'ять місяців провів у зоні ООС на Запорізькому напрямку — у Мангуші та інших містах Запорізької й Донецької областей, за що отримав не одну подяку від керівництва.

Саме на Запорізькому напрямку війна і застала його.

Він був наймолодшим у своїй бригаді, як син багатьом. Тому так і лишився — Сином. Такий собі позивний.

Сумлінний, цілеспрямований, молодий, енергійний. На початку повномасштабної війни йому було лише 21. І він скрізь намагався допомогти.

Альберт не встиг створити сім'ю, хоча мав дівчину — та не судилося.

Не встиг побачити перші кроки такої довгоочікуваної племінниці Соломійки.

Не встиг стати опорою татові Юрію і мамі Наталі.

Не встиг стати підтримкою братам Назару та Богдану.

Він так багато міг зробити. Так багато дати світові.

Альбертик загинув 2 жовтня 2022 року у селищі міського типу Любимівка Херсонської області Каховського району — у перші дні звільнення Херсонщини.

Сильний. Мужній Воїн.

Він стояв до кінця.

Він назавжди у серцях мами, тата, братів.

Наш Небесний Янгол.

Наш Бетик.

У нього залишилися мама Наталя, тато Юрій, брати Назар та Богдан, племінниця Соломійка.

Він усе життя ніс додому квіти.

Спочатку — маленькі польові ромашки, затиснуті дитячими пальцями. Потім — гладіолуси, косики, троянди. Навіть із війни, із тих місць, де були біль, темрява й смерть, він усе одно повертався до мами з квітами.

Тепер квіти несуть уже йому.

Але поки мама пам’ятає його нічні приїзди, поки брати згадують його сміх, поки б'ється хоч одне серце їхнього роду — Альбертик житиме.